Київської області
01032, м. Київ - 32, вул. С.Петлюри, 16тел. 235-95-51
"23" грудня 2015 р. Справа № 911/4928/15
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “ВМЛ”, Київська обл.,
м. Обухів
до Публічного акціонерного товариства “Український бізнес банк”, м. Київ
про визнання недійсним договору
Суддя - Мальована Л.Я.
Представники сторін:
від позивача: - ОСОБА_1 (дов. № б/н від 09.11.2015 р.)
відповідача: - ОСОБА_2 (дов. № 109 від 01.12.2015 року);
Обставини справи:
Позивач звернувся до суду з позовом про визнання недійсним кредитний договір № КТДЕЮ/322791.6 від 18.12.2013 року частково, а саме в частині п. 4.6, 5.4, 5.10. укоаденого з відповідачем.
18.12.2015 р. представник позивача подав заяву про зменьшення позовних вимог в яких просить суд визнати недійсним кредитний договір частково, а саме в частині п. 4.6, 5.10.
Відповідач проти позову заперечує, посилаючись на те, що сторони на момент укладання кредитного договору погодили збільшення процентної ставки до 38 процентів річних, що відображено в п. 4.6 договору, та який не суперечить вимогам чинного законодавства. Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарські зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить ст. 61 Конституції України (Постанова Верховного суду України від 09.04.2012 року, справа № 3-88сг11).
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін суд встановив:
18 грудня 2013 року між ТОВ «ВМЛ» та ПАТ «Український бізнес банк» укладено кредитний договір № КТДЕЮ/322791.6, відповідно до умов якого якого відповідач (банк) за наявності вільних грошових коштів надає позивачу (позичальнику) у тимчасове користування короткостроковий кредит у формі непоновлювальної кредитної лінії з лімітом кредитування (надалі - кредит) у сумі 900 000 гривень 00 коп. На поповнення грошових коштів строком до 17 серпня 2014 року зі сплатою 19% річних. Проценти за користування кредитом нараховуються за кожен календарний день факт 360, тобто для розрахунку використовуються 360 днів у році.
Відповідно до пунктів 4.2, 4.3, 4.5 договору позичальник зобов'язався: не пізніше 7 числа місяця наступного за звітним сплачувати суму процентів за користування кредитом у відповідності до договору; починаючи з січня 2014 року, щомісячно не пізніше 7-го числа місяця наступного за звітним сплачувати банку комісійну винагороду за супроводження банком кредитної заборгованості у сумі 3600,00 грн.; погашати кредит згідно з графіком погашення наведеним у додатку № 1.
Пунктом 4.6. договору передбачено, що у разі невиконання зобов'язань, передбачених п. 4.5 договору, за приписами п. 4.6 договору та/або невиконання зобов'язання щодо повного остаточного погашення кредиту до 17 серпня 2014 року включно позичальник зобов'язався сплачувати банку проценти у розмірі 38 відсотків річних на суму простроченої заборгованості до моменту її погашення.
Згідно п. 5.10 договору при порушенні строків погашення кредиту, нарахованих за ним процентів (комісій) п. 4.2, 4.3, 4.5 вимагати від позичальника за кожен день прострочення сплатити пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ яка діяла в період за який сплачується пеня від суми простроченої заборгованості за кредитом.
Позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог посилається на те, що сторонами при укладенні договору було порушено вимоги закону, оскільки договором було передбачено одночасне нарахування відсотків, штрафу та пені, що на думку позивача є одночасним застосуванням за одне й те саме порушення - строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне й те саме порушення.
Правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів.
Отже, при прийнятті рішень про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Частина 1 ст. 215 ЦК України встановлює, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Так, згідно зі статтею 203 ЦК України: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства (частина перша); особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина друга); волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина третя); правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п'ята); правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина шоста).
Відповідно до ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Посилання позивача на подвійне накладення штрафних санкцій за одне й те ж порушення то суд зазначає таке: За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГК України, іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 ГК України).
Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню (частина перша статті 230 ГК України).
Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Такий вид забезпечення виконання зобов'язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 ЦК України, частиною шостою статті 231 ГК України, статтями 1, 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частиною шостою статті 232 ГК України.
Право встановити в договорі розмір та порядок нарахування штрафу надано сторонам частиною четвертою статті 231 ГК України.
Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов'язань передбачено частиною другою статті 231 ГК України.
В інших випадках порушення виконання господарських зобов'язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 ЦК України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання за договором, штрафу та пені не суперечить статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 ЦК України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 ГК України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 27.04.2012 року у справі № 06/5026/1052/2011.
Щодо посилання позивача на висновок Верховного суду України викладений у постанові № 6-2003цс15 від 21.10.2015 року, то суд звертає увагу позивача на те, що викладена позиція стосується цивільно-правових відносин, що складаються з приводу укладення кредитних договорів між банком та фізичною особою, та не мають відношення до господарсько-правових відносин з приводу укладення кредитних договорів між банком та суб'єктами господарювання.
У відповідності до статей 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Дослідивши доводи ТОВ «ВМЛ» суд дійшов висновку, що позивачем не доведено наявності підстав, з якими закон пов'язує недійсність правочину на момент укладення між сторонами договору, тому в позові слід відмовити.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 33, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову відмовити повністю.
Суддя Л.Я. Мальована