Справа № 22-ц/796/ 16195/2015 Головуючий у 1-ій інстанції - Лужецька О.Р.
Доповідач - Поливач Л.Д.
23 грудня 2015 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі:
головуючого: Поливач Л.Д.
суддів: Шахової О.В., Вербової І.М.
при секретарі Бугай О.О.
за участю осіб: представника відповідача ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа: Служба у справах дітей Дарницької районної у м. Києві державної адміністрації про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди та супроводу батька;
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5
на рішення Дарницького районного суду м.Києва від 23 жовтня 2015 року
Рішенням Дарницького районного суду м.Києва від 23.10.2015 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_4, третя особа: Служба у справах дітей Дарницької РДА в м.Києві про надання дозволу на виїзд неповнолітньої дитини за кордон без згоди та супроводу батька відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_5, діючи в інтересах ОСОБА_3, подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову в повному обсязі. Посилається на незаконність ухваленого судом рішення, невідповідність висновку суду дійсним обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Апелянт зазначає, що в порушення вимог ст.157 ЦПК України щодо розумного строку розгляду справи, суд першої інстанції ухвалив рішення лише 23.10.2015 року.
Ухвалюючи рішення, суд не взяв до уваги доводи Позивача, що стосуються небажання Відповідача надати дозвіл на виїзд дитини за кордон, який жодного разу не з'явився до нотаріуса на прохання Позивача для оформлення такого дозволу. В той самий час суд бере до уваги доводи Відповідача про те, що він не міг з'явитися на зазначені дати оскільки з 20 травня 2015 по 30 червня 2015 року перебував у відрядженні у Луганській та Донецькій областях і не мав змоги отримати зазначені листи.
Також суд зазначив, що чинним законодавством передбачено можливість вирішувати питання про надання дозволу саме на конкретний виїзд дитини за кордон без згоди батька (одноразовий), з визначенням його початку і закінчення, а не постійні виїзди без згоди батька, не позбавленого батьківських прав, такі поїздки можуть мати разовий характер з певним часовим проміжком перебування у відповідній державі. Але такий порядок надання дозволу на виїзд передбачений лише тоді коли сторона, що надає дозвіл на виїзд з'явилась до нотаріуса і у добровільному порядку надала таку згоду. У разі вирішення справи у судовому порядку не зазначено жодних підстав, щодо зазначення у рішенні суду дозволу саме на конкретний виїзд дитини за кордон без згоди батька (одноразовий), з визначенням його початку і закінчення.
Необґрунтованим та безпідставним є висновок суду про те, що Позивачка, пред'явивши позов до відповідача про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої доньки, не підтвердила ті обставини, що належним чином зверталася до відповідача з приводу надання згоди на виїзд дитини за кордон, не зазначила у позовній заяві країну перебування, відповідного часового проміжку перебування в цій державі, та з якою метою планує здійснити виїзд дитини за межі України. Але це суперечить дійсним даним оскільки Позивач надав до суду описи вкладення та фіскальні чеки, що підтверджують той факт, що Позивач зверталась належним чином до Відповідача.
При вирішенні справи судом зазначено, що Позивач, заявляючи позовні вимоги про надання дозволу, вказала лише про намір виїзду, проте не вказала періоди виїзду, їх тривалість та не вказано країни, до якої може бути здійснено виїзд неповнолітньої дочки, не вказано мету поїздок. Дані висновки суду є необґрунтованими оскільки у оскаржуваному рішенні, сам суд зазначає, що Позивач звертався до Відповідача з проханням з'явитися до нотаріуса:
- на 04.03.2015 року на 9-00 год. до приватного нотаріуса для надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон для відпочинку в період з 09.03.2015 року по 16.03.2015 рік
- на 19.03.2015 року об 11-00 год. для надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон в період з 20.03.2015 року по 27.03.2015 рік.
В одному і тому самому рішенні суд, про одну і ту саму обставину суд приходить до різних висновків, один раз зазначає, що Позивач зазначив дати перебування дитини за кордоном, а другий раз по тексту рішення зазначає, що Позивач не зазначив дату перебування дитини за кордоном. Це вказує на необ'єктивне дослідження судом доказів по справі, небажання суду прийняти законне та справедливе рішення.
При вирішенні справи судом не взято до уваги доводи Позивача про те, що дитина потребує реабілітаційних заходів в тому числі за кордоном, що підтверджується висновком лікаря від 21 квітня 2015 року. Слід зазначити, що у зв'язку із реабілітаційними заходами в тому числі за кордоном зазначити дату виїзду, мету, періоду, дані про джерела і обсяги грошового утримання дитини за кордоном, країн перебування є неможливим, оскільки передбачити бажання та здоров'я дитини на майбутнє неможливо. Доводи представника Відповідача про безпідставність довідки про необхідність реабілітаційних заходів за кордоном від 21 квітня 2015 року є надуманими та необґрунтованими, але взяті судом до уваги.
В суді апеляційної інстанції представник відповідача ОСОБА_2 заперечував проти задоволення апеляційної скарги, посилаючись на законність та обґрунтованість ухваленого судом рішення. Позивачка ОСОБА_3, її представник ОСОБА_5, відповідач ОСОБА_4, представник третьої особи Служби у справах дітей Дарницької РДА в м.Києві в судове засідання не з'явились. Так, Позивач, її представник належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, про що свідчать відповідні розписки. Причини неявки вони суду не повідомили. За таких обставин, колегія суддів розцінила ці причини як неповажні та дійшла висновку про можливість розгляду справи за їх відсутності, у відповідності до вимог ч. 2 ст. 305 ЦПК України. Колегія суддів вважала за можливе розглянути справу і за відсутності представника третьої особи та за відсутності відповідача, оскільки участь у розгляді справи бере представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_2 з належно оформленими повноваженнями.
Відповідно до ч.1 ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість ухваленого рішення в цій частині, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню.
Статтею 33 Конституції України передбачено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які установлюються законом.
Відповідно до п.3 ч. 3 ст. 313 ЦК України фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згоди батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними.
Відповідно до ч.3 ст.11 Закону України «Про охорону дитинства» батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.
Відповідно до ст. 4 Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України» за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.
Порядок виїзду за кордон дітей громадян України визначено Законом України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадяни України» від 21 січня 1994 року № 3857- XII, постановою КМУ від 27 січня 1995 р. № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України», Правилами оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення, затверджених постановою КМУ від 31 березня 1995 р. № 231 (із змінами).
Правила перетинання державного кордону громадянами України, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 р. № 57 із змінами і доповненнями, передбачають, що перетинання державного кордону для виїзду за межі України громадянами, які не досягли 16- річного віку, здійснюються лише за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд за межі України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, згода другого з батьків не вимагається у разі пред'явлення рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.
Таким чином, діючим законодавством не встановлено обмеження щодо виїзду неповнолітньої дитини за кордон, а лише встановлено певний порядок її виїзду за кордон за згодою батьків або дозволу суду при відсутності згоди одного з батьків.
Окрім того, чинним законодавством передбачено можливість вирішувати питання про надання дозволу саме на конкретний (тимчасовий) виїзд дитини за кордон без згоди батька (одноразовий), з визначенням його початку і закінчення, а не постійні виїзди без згоди батька, не позбавленого батьківських прав, такі поїздки можуть мати разовий характер з певним часовим проміжком перебування у відповідній державі. Інше розуміння змісту нормативних актів та допустимість неодноразових виїздів дитини за кордон без згоди батька на підставі одного рішення суду є грубим порушенням права одного з батьків на спілкування з дитиною та на участь у її вихованні, суперечить вищевказаним нормам матеріального права, змісту положень ст.ст, 141, 157 СК України, які визначають рівність прав і обов'язків батьків відносно виховання дитини.
Сімейне законодавство виходить із принципу повної рівноправності обох батьків батька і матері у всіх правах і обов'язках відносно своїх дітей.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачка зверталась до відповідача з заявами від 23.02.2015 року з проханням з'явитися 04.03.2015 року на 9-00 год. до приватного нотаріуса для надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон для відпочинку в період з 09.03.2015 року по 16.03.2015 рік, а також зверталась повторно та просила з'явитись 19.03.2015 року об 11-00 год. для надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини за кордон в період з 20.03.2015 року по 27.03.2015 року, але зазначені заяви повернулись на адресу відправника з відміткою «за закінченням терміну зберігання», відповідно ОСОБА_4 дані листи не отримав та не був повідомлений про те, що ОСОБА_3 просить його надати дозвіл на тимчасовий виїзд дитини за кордон. Повторні повідомлення йому не направлялись. Зазначені листи свідчать про те, що позивач в минулому (в березні 2015 року) мала намір на виїзд дитини за кордон, але відповідач не з'явився до нотаріуса для оформлення дозволу батька на тимчасовий виїзд дитини.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини.
Відповідно до підпункту 1 пункту 4 Постанови Кабінету Міністрів України за № 57 від 27 січня 1995 року виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску.
Таким чином, оскільки позивач просить суд надати їй дозвіл на тимчасовий виїзд малолітньої дитини за межі України без згоди батька, то таке рішення суду також повинно в собі містити дані про державу прямування, відповідний часовий проміжок перебування дитини у цій державі. Надання такого дозволу судом до досягнення дитиною повноліття (як просить позивач) вже не буде носити тимчасовий характер, а буде постійним дозволом, що не передбачено діючим законодавством. Не зазначення в рішенні суду часу повернення дитини до України, надасть позивачці право не повертати дитину до України, що порушить права батька дитини, який має право на спілкування з нею, на участь у її вихованні та утриманні.
Позивачка, пред'явивши позов до відповідача про надання дозволу на тимчасовий виїзд за кордон неповнолітньої доньки, не зазначила у позовній заяві країну перебування, відповідного часового проміжку перебування в цій державі, та з якою метою планує здійснити виїзд дитини за межі України.
Позивачкою не надано доказів того, що вона дійсно має (на теперішній час, а не на майбутнє) намір здійснити виїзд дитини за кордон, а відповідач заперечує надати такий дозвіл. Позивач, заявляючи позовні вимоги про надання дозволу, вказала лише про намір виїзду, проте не вказала періоду виїзду, його тривалість та не вказано країни, до якої може бути здійснено виїзд неповнолітньої дочки, не вказано мету поїздки.
Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що позовні вимоги ОСОБА_3 не доведені та не підлягають задоволенню.
Дане рішення суду не позбавляє Позиваку (в майбутньому) права на звернення до суду з аналогічним позовом, у випадку конкретної поїздки дитини за кордон та ненадання батьком дитини згоди на тимчасовий виїзд дитини за межі України. Таким чином, права та охоронювані законом інтереси малолітньої дочки сторін по справі не порушуються.
Посилання апелянта на інші порушення судом першої інстанції норм процесуального права (порушення процесуальних строків, невірна оцінка зібраних по справі доказів), не свідчать про ухвалення судом незаконного рішення по суті спору.
Отже, твердження апелянта про незаконність, необґрунтованість ухваленого судом рішення, неповне з'ясування обставин, які мають значення для справи та невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального та процесуального права, на думку суду є необґрунтованими, а обставини, на які він посилається - недоведеними та не підтверджені належними та допустимими доказами по справі, оскільки доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до вимог ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
Справу було розглянуто судом на підставі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та належних письмових доказів.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає вимогам матеріального та процесуального закону. Підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, колегія не знаходить.
Керуючись ст.ст. 303, 304, п.1 ч.1 ст.307, 308, 313, 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 відхилити.
Рішення Дарницького районного суду м.Києва від 23 жовтня 2015 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги.
Головуючий:
Судді: