ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
24 грудня 2015 року № 826/22349/15
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Келеберди В.І., суддів Качура І.А. Данилишин В.М. розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України
пропоновлення на роботі
ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Міністерства економічного розвитку і торгівлі України про поновлення на посаді начальника відділу державної політики у сфері захисту прав споживачів Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди в сумі 10 000 грн.
Позов обґрунтовано тим, що позивача звільнено з порушенням 49-2, 42 Кодексу законів про працю України оскільки позивачу не запропоновано іншу роботу та не дотримано положення щодо переважного залишення позивача на роботі. Позивач клопотала про вирішення справи без її участі.
Відповідач заперечував проти задоволення позову з підстав викладених у письмових запереченнях, які долучено до матеріалів справи.
В судовому засіданні за згодою сторін відповідно до ч.4 ст. 122 Кодексу адміністративного судочинства України ухвалено про вирішення справи в порядку письмового провадження.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд м. Києва,
ОСОБА_1 на час виникнення спірних правовідносин працювала на посаді начальника відділу державної політики у сфері захисту прав споживачів Міністерства економічного розвитку і торгівлі України.
Наказом від 25.08.2015 №2073-к ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу державної політики у сфері захисту прав споживачів Міністерства економічного розвитку і торгівлі України 27.08.2015, у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, що сталися внаслідок зміни структури та скороченням посад штатного розпису Міністерства, п. 1 ст. 40 КЗпП України.
Згідно із ст. 30 Закону України «Про державну службу» крім загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України, державна служба припиняється з підстав визначених вказаною статтею.
Відповідно до частини третьої статті 36 КЗпП у разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40).
Згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
В пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року №9 "Про практику розгляду судами трудових спорів" роз'яснено, що розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за пунктом 1 статті 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення. При реорганізації підприємства або при його перепрофілюванні звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП може мати місце, якщо це супроводжується скороченням чисельності або штату працівників, змінами у їх складі за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професіями.
Пунктом 9 Прикінцевих положень Закону України від 28.12.2014 №76 «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» (далі - Закон № 76) керівникам органів виконавчої влади та інших державних органів (крім органів, які беруть участь в антитерористичних операціях, здійсненні заходів із забезпечення правопорядку на державному кордоні, відбитті збройного нападу на об'єкти, що охороняються військовослужбовцями, звільненні цих об'єктів у разі захоплення або спроби насильного заволодіння зброєю, бойовою та іншою технікою) з метою забезпечення раціонального використання бюджетних коштів вжити заходів щодо скорочення чисельності працівників цих органів на 20 відсотків, надання працівникам відпусток без збереження заробітної плати, встановлення для працівників режиму роботи на умовах неповного робочого часу, зменшення або скасування стимулюючих виплат, зменшення надбавок і доплат, які встановлені у граничних розмірах, переглянути укладені договори на придбання товарів, робіт, послуг.
Судом встановлено, що наказом від 27.02.2015 № 171 в Мінекономрозвитку затверджена нова структура апарату Міністерства, а з 02.03.2015 введено в дію новий штатний розпис у складі 854 штатних одиниць з урахуванням скорочення апарату Міністерства на 389 посад.
Матеріалами справи підтверджуються доводи позивача, що згідно із наказом Мінекономрозвитку від 27.02.2015 № 171, утворено відділ державної політики у сфері внутрішньої торгівлі та захисту прав споживачів департаменту розвитку бізнес-клімату, що виконує функції скороченого відділу державної політики у сфері захисту прав споживачів департаменту розвитку торгівлі та складає 6 штатних одиниць.
Проте, судом встановлено, що до департаменту розвитку бізнес-клімату передано функції чотирьох департаментів, а саме: департаменту дерегуляції та розвитку підприємництва (штатна чисельність 42 посади), департамент економіки соціальної ат гуманітарної сфери (штатна чисельність 27 посад), департамент розвитку торгівлі (штатна чисельність 25 посад) частково функції департаменту реформування публічної адміністрації (штатна чисельність 46 посад). Отже із 140 штатних посад було скорочено 88 посад.
З огляду на викладене, вбачається, що в даному випадку дійсно має місце скорочення посад Мінекономрозвитку.
Про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці (частина перша ст. 49-2 КЗпП України).
Відповідно до частини третьої ст. 49-2 КЗпП України, одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.
З матеріалів справи вбачається, що 14.04.2015 позивача повідомлено про наступне вивільнення. Судом встановлено, що позивач від підпису попередження про вивільнення відмовилась та надала пояснення, що у Міністерстві наявні посади, проте їй не запропоновано посади для переведення.
Аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що розірвання трудового договору з працівником має супроводжуватися наданням гарантій, пільг і компенсацій, передбачених КЗпП України, а також дотриманням установлених вимог при вивільненні працівника (попередження за 2 місяці про наступне вивільнення, врахування переважного права на залишення на роботі, наявність скорочення чисельності або штату працівників, змін в організації виробництва і праці тощо). Ці норми кореспондуються з конституційним правом громадянина на захист від незаконного звільнення (ст. 43 Конституції України).
Згідно штатного розпису на 2015 рік апарату Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, Департамент розвитку підприємництва та регуляторної політики має 57 штатних посад (станом на червня 2015 року). Відповідно до табелю обліку робочого часу Департаменту розвитку підприємництва та регуляторної політики за серпень 2015 року, вбачається, що у департаменті наявно 40 штатних посад, на які переведено працівників в серпні 2015 року. В матеріалах справи відсутній штатний розпис Департаменту розвитку підприємництва та регуляторної політики апарату Міністерства економічного розвитку і торгівлі України станом на серпень 2015 року. Проте, на думку суду табель обліку робочого часу вказаного Департаменту є належним доказом відсутності вакантних посад на час звільнення позивача.
Відповідно до ст. 42 Кодексу законів про працю України при скороченні чисельності чи штату працівників у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.
При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років, з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.
Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.
В матеріалах справи відсутні докази наявності у позивача обставин визначених ч. 2 ст. 42 Кодексу законів про працю України, які є безумовною підставою для переведення при скороченні чисельності працівників.
Рівень кваліфікації вимірюється рівнем освіти працівника та здобутими навичками під час виконання робіт за певною спеціальністю. До уваги беруться дані останньої атестації працівника, обґрунтована й об'єктивна характеристика-відгук безпосереднього керівника про його роботу. Особливо слід звертати увагу на якість виконання працівником своїх трудових обов'язків відповідно до статті 139 КЗпП. Враховується також наявність (відсутність) документально підтверджених фактів притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності за останній робочий рік (ст. 147, 148, 151 КЗпП), інших документів, які характеризують роботу працівника. Зокрема, може враховуватися й думка колективу, в якому працює такий працівник.
Продуктивність праці вимірюється певними виробничими показниками. Для працівників з погодинною оплатою праці показником продуктивності праці може бути рівень невиробничих втрат робочого часу за останній робочий рік. Це, зокрема, кількість відпусток без збереження заробітної плати, наданих на прохання такого працівника, обсяг втрат робочого часу у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (крім випадків виробничого травматизму чи професійних захворювань) тощо.
Так, позивач тривалий час працювала в Міністерстві, в 2013-2014 роках підвищувала свою кваліфікацію. Проте, обґрунтовуючи наявність моральної шкоди позивач зазначає, що у 2015 році вона чотири рази перебувала на лікарняному та під час роботи в 2015 році була позбавлена премії.
Крім того, матеріалів справи вбачається, що у період з 03.08.2015 по 14.08.2015 згідно з наказом Міністерства економічного розвитку і торгівлі України позивач перебувала на стажуванні в департаменті економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (КМДА).
Враховуючи, що у період вирішення питання щодо залишення на роботі позивач була відсутня за основним місцем роботи та позивачем не надано доказів, що вона має вищу продуктивність праці чи кваліфікацію, ніж особи, які були прийняті на посади в Міністерстві, отже суд не вбачає порушень ст. 42, 49-2 Кодексу законів про працю України при звільненні позивача наказом від 25.08.2015 №2073-к.
Відповідно до статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
З огляду на викладене, рішення про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу може бути прийнято лише одночасно з рішенням про поновлення на роботі. Оскільки при вирішенні даного спору судом встановлено, що позивача звільнено з посади відповідно до норм Кодексу законів про працю України, отже вимоги позивача про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є безпідставними.
Відповідно до ст.56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до ч.1 ст.1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Частиною 2 цієї статті встановлено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:
1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;
2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;
3) в інших випадках, встановлених законом.
Статтею 1173 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Згідно зі ст.23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Пунктом 2 даної статті визначено, що моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.
У постанові Пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" №4 від 31.03.1995 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного суду №5 від 25.05.2001 та від 27.02.2009 під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації. Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.
У позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Оскільки звільнення позивача відбулось з дотриманням норм Кодексу законів про працю України, отже доводи позивача про завдання відповідачем їй моральної шкоди є необґрунтованими, отже позов у вказаній частині не підлягає задоволенню.
Згідно з частиною першою статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Відповідно до частини другої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
За таких обставин, оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, Окружний адміністративний суд міста Києва вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 69, 70, 71, 122, 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Відмовити в задоволення позовних вимог.
Постанова набирає законної сили в строки та порядку, встановленому статтею 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя В.І. Келеберда
Судді І.А. Качур
В.М. Данилишин