справа № 22-ц/796/10653/2015 головуючий у 1-й інстанції: Букіна О.М.
22 грудня 2015 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі:
головуючого: Головачова Я.В.
суддів: Пікуль А.А., Побірченко Т.І.
при секретарі: Бугай О.О.
розглянувши в судовому засіданні справу за скаргою ОСОБА_1 на дії головного державного виконавця відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у місті Києві Данилюк Ольги Борисівни, відділу державної виконавчої служби Дарницького районного управління юстиції у місті Києві, зацікавлена особа: ОСОБА_3, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 24 червня 2015 року,
У лютому 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаною скаргою, посилаючись на те, що на виконанні у ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві (далі - ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві) перебуває виконавчий лист № 2-1754/13, виданий 26 грудня 2013 року Солом'янським районним судом міста Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 1032929 грн. 05 коп. 21 листопада 2014 року головним державним виконавцем ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві Данилюк О.Б. було винесено постанови про відкриття виконавчого провадження та про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження. Вважає, що дії державного виконавця ВДВС Дарницького РУЮ м. Києві є неправомірними, а постанова про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження винесена в порушення вимог Закону України "Про іпотеку" та Закону України "Про виконавче провадження".
В обґрунтування поданої скарги зазначала, що підстави для пред'явлення виконавчого листа до виконання були відсутні, з огляду на домовленість зі стягувачем у зазначеному виконавчому провадженні ОСОБА_3 про добровільне виконання рішення суду. Крім того, відповідно до вимог Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець при здійсненні дій щодо накладення арешту із забороною відчуження майна боржника повинен дотримуватися положень вимог ст. ст. 52, 63 даного Закону щодо черговості у здійсненні відповідних виконавчих дій, що ним зроблено не було.
Також зазначала, що у порушення вимог Закону України "Про виконавче провадження" державним виконавцем не було враховано ту обставину, що всі належні боржнику нежитлові приміщення за адресою будинку АДРЕСА_1 є предметом іпотеки й застави за відповідним договором іпотеки № 3887 від 26 грудня 2005 року, і перебувають під арештом та забороною відчуження з 2013 року, а тому звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог саме стягувача-заставодержателя та іпотекодержателя, як особи, що мають переважне право перед іншими особами на задоволення вимог, забезпечених іпотекою, за рахунок предмета іпотеки.
Посилаючи на викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати неправомірною та скасувати постанову головного державного виконавця ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві Данилюк О.Б. від 21 листопада 2014 року про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження у виконавчому провадженні № 45566177.
Ухвалою Солом'янського районного суду міста Києва від 24 червня 2015 року у задоволенні скарги ОСОБА_1 відмовлено.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати ухвалу суду першої інстанції і постановити нову ухвалу про задоволення поданої скарги. Скаржник зазначає, що судом першої інстанції не було взято до уваги те, що стягувач у спірному виконавчому провадженні не є ані кредитором боржника, ані іпотекодержателем, а тому накладення арешту на нерухоме майно боржника, яке перебуває в іпотеці, позбавляє його первісного права виконати належним чином свої договірні зобов'язання перед банком-іпотекодержателем за рахунок майна, що перебуває в іпотеці, відповідно до вимог Закону України "Про іпотеку", оскільки позбавляє його, як власника, права самостійно розпоряджатися своїм майном; вважає необґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що сам по собі арешт майна боржника не є зверненням стягнення на предмет іпотеки чи застави, оскільки ще не був здійснений опис із подальшою реалізацією предмета іпотеки чи застави. Крім того, не ґрунтуються на нормах права висновок суду про те, що Закон України "Про виконавче провадження" не містить застережень щодо співмірності грошової оцінки арештованого державним виконавцем майна із розміром стягнення за виконавчим провадженням.
Представник ОСОБА_1 - ОСОБА_4 в суді апеляційної інстанції підтримав апеляційну скаргу з наведених в ній підстав.
Представник ОСОБА_3 - ОСОБА_5 заперечував проти задоволення апеляційної скарги, вважав, що судом першої інстанції постановлено ухвалу з додержанням вимог закону.
Інші особи, які беруть участь у справі, в суд апеляційної інстанції не з'явилися, про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином. З урахуванням положень ч. 2 ст. 305 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розглядові справи.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з таких підстав.
Судом установлено, що на виконанні у ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві перебуває виконавчий лист № 2-1754/13, виданий 26 грудня 2013 року Солом'янським районним судом міста Києва, про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 грошових коштів у розмірі 1032929 грн. 05 коп.
21 листопада 2014 року головним державним виконавцем ВДВС Дарницького РУЮ у м. Києві Данилюк О.Б. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження.
Крім того, керуючись ст. 57 Закону України "Про виконавче провадження", 21 листопада 2014 року державним виконавцем винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.
Відповідно до ч. 1 ст. 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.
Права і обов'язки державного виконавця визначені у статті 11 Закону України "Про виконавче провадження".
За змістом цієї норми державний виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим законом заходів примусового виконання рішень, неупереджено, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії, зокрема, вправі накладати арешт на майно боржника, передавати його на зберігання та реалізовувати його в установленому законом порядку.
Підставою для відкриття державним виконавцем виконавчого провадження є, зокрема, заява стягувача про примусове виконання рішення (пункт 1 частина перша статті 19 цього Закону).
За змістом пункту 1 частини першої статті 32 Закону України "Про виконавче провадження" заходом примусового виконання судових рішень є звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають у інших осіб або належать боржникові від інших осіб.
Загальний порядок звернення стягнення на майно боржника визначено у главі 4 Закону України "Про виконавче провадження".
Згідно з частиною першою статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації.
Відповідно до статті 56 Закону України "Про виконавче провадження" на майно, яке перебуває в іпотеці, та не входить до Переліку видів майна, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до цього закону) допускається звернення стягнення на майно, яке полягає, зокрема, в його арешті та примусовій реалізації.
Отже, арешт майна боржника застосовується для забезпечення реального виконання рішення суду та може накладатись державним виконавцем шляхом винесення постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження (стаття 57 Закону України "Про виконавче провадження").
Стаття 44 Закону України "Про виконавче провадження" передбачає черговість задоволення вимог стягувачів, згідно з якою в першу чергу задовольняються забезпечені заставою вимоги щодо стягнення з вартості заставленого майна.
Загальний порядок звернення стягнення на заставлене майно визначений статтею 54 Закону України "Про виконавче провадження", відповідно до якої звернення стягнення на заставлене майно в порядку примусового виконання допускається за виконавчими документами для задоволення вимог стягувача-заставодержателя.
Примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону України "Про іпотеку" (частина восьма статті 54 Закону України "Про виконавче провадження").
За положеннями статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Порядок задоволення вимог іпотекодержателя за рахунок предмета іпотеки передбачений у розділі V Закону України "Про іпотеку".
Зокрема, частиною першою статті 33 Закону України "Про іпотеку" передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя (частина третя статті 33 Закону України "Про іпотеку").
Нормами статей 36, 37, 38 цього Закону також передбачено право сторін договору іпотеки визначати інші позасудові способи задоволення вимог іпотекодержателя.
Таким чином, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що передбачений розділом V Закону України "Про іпотеку" та частиною восьмою статті 54 Закону України "Про виконавче провадження" спеціальний примусовий порядок звернення стягнення на предмет іпотеки з метою задоволення вимог іпотекодержателя, застосовується за умови ухвалення судом рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки або вчинення нотаріусом виконавчого напису (статті 39, 41 Закону України "Про іпотеку").
У той самий час, якщо виконавчі дії вчиняються на підставі судового рішення про стягнення заборгованості та за відсутності судового рішення або виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки, то вони регулюються загальними нормами Закону України "Про виконавче провадження", а не нормами спеціального Закону України "Про іпотеку".
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 4 лютого 2015 року у справі № 238цс15, яка згідно зі ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції.
Таким чином, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про те, що посилання ОСОБА_1 на порушення державним виконавцем вимог Закону України "Про іпотеку" є необґрунтованими, оскільки матеріали справи не містять доказів на підтвердження наявності виконавчих проваджень на виконання судових рішень чи виконавчого напису нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі частини третьої статті 33 Закону України "Про іпотеку".
Крім того, вірними є висновок суду першої інстанції про те, що права ОСОБА_1, як іпотекодавця, спірною постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження не порушуються.
Доводи апеляційної скарги про те, що накладення арешту на нерухоме майно боржника, яке перебуває в іпотеці, позбавляє його первісного права виконати належним чином свої договірні зобов'язання перед іпотекодержателем за рахунок майна, що перебуває в іпотеці, відповідно до вимог Закону України "Про іпотеку", є необґрунтованими та підлягають відхиленню з урахуванням вищевикладеного.
Наведені в апеляційній скарзі інші доводи не відносяться до тих підстав, з якими процесуальне законодавство пов'язує можливість постановлення ухвали щодо скасування або зміни оскаржуваної ухвали суду першої інстанції.
Таким чином, підстави для скасування ухвали суду першої інстанції і задоволення апеляційної скарги відсутні.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 312, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.
Ухвалу Солом'янського районного суду міста Києва від 24 червня 2015 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги.
Головуючий Я.В. Головачов
Судді: А.А. Пікуль
Т.І.Побірченко