справа № 22-ц/796/10907/2015 головуючий у 1-й інстанції: Шевчук А.В.
22 грудня 2015 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду міста Києва в складі:
головуючого: Головачова Я.В.
суддів: Соколової В.В., Усика Г.І.
при секретарі: Бугай О.О.
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 червня 2015 року,
У жовтні 2014 року ОСОБА_1 звернулася до суду з указаним позовом, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 18 травня 2009 року між ОСОБА_2 та первісним кредитором ОСОБА_3 було укладено договір позики № 1, за умовами якого остання передала відповідачу грошові кошти у розмірі 19980,00 доларів США, що еквівалентно 151848 грн., а відповідач зобов'язувалася повернути грошові кошти до 31 серпня 2009 року. 13 травня 2013 року ОСОБА_2 повернула частину боргу в розмірі 775 доларів США, про що сторонами було складено відповідну розписку. Проте, відповідач у порушення взятих на себе зобов'язань, не повернула суму позики в повному обсязі.
10 липня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений договір про відступлення права вимоги № 1, за умовами якого ОСОБА_3 передала ОСОБА_1 право вимоги суми боргу в розмірі 7475 доларів США, у відповідності до додаткової угоди (розписки) до договору позики від 13 травня 2013 рок, та інших вимог, передбачених основним договором.
Посилаючись на те, що відповідач своїх зобов'язань щодо повернення суми позики в установлені договором строк не виконала, позивач з урахуванням уточнених позовних вимог просила суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь суму неповернутої позики в розмірі 79959 грн. 47 коп., що в еквіваленті за курсом НБУ становить 3780,00 доларів США, штраф, визначений п. 3.2 договору позики, в розмірі 2220,00 доларів США, що в еквіваленті за курсом НБУ становить 46960 грн. 32 коп., та проценти в порядку ст. 1048 ЦК України у розмірі 69656 грн. 93 коп.
Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 19 червня 2015 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 3780,00 доларів США, що в еквіваленті за курсом НБУ складає 79959 грн. 47 коп., штраф за неналежне виконання договору у розмірі 2220,00 доларів США, що в еквіваленті за курсом НБУ складає 46960 грн. 32 коп., проценти за користування коштами у розмірі 69656 грн. 93 коп., а також витрати по сплаті судового збору в розмірі 1965 грн. 76 коп.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову. Скаржник зазначає, що судом першої інстанції не було застосовано наслідків спливу терміну позовної давності, передбачених ст. 257 ЦК України; крім того, позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставини переривання строків позовної давності за договором позики від 18 травня 2009 року, права та обов'язки за яким перейшли до позивача за договором цесії.
ОСОБА_1 заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, вважала, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Інші особи, які беруть участь у справі, в суд апеляційної інстанції не з'явилися, про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином. З урахуванням положень ч. 2 ст. 305 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розглядові справи.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого у справі рішення в цих межах, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Судом установлено, що 18 травня 2009 року між ОСОБА_2 та первісним кредитором ОСОБА_3 було укладено договір позики № 1, за умовами якого остання передала відповідачу грошові кошти у розмірі 19980,00 доларів США, що еквівалентно 151848 грн., а відповідач зобов'язувалася повернути грошові кошти до 31 серпня 2009 року.
13 травня 2013 року ОСОБА_2 повернула частину боргу в розмірі 775 доларів США, про що сторонами було складено відповідну розписку (а. с. 10).
10 липня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 був укладений договір про відступлення права вимоги № 1, за умовами якого ОСОБА_3 передала ОСОБА_1 право вимоги суми боргу в розмірі 7475 доларів США, у відповідності до додаткової угоди (розписки) до договору позики від 13 травня 2013 рок, та інших вимог, передбачених основним договором.
Листом від 17 жовтня 2014 року ОСОБА_3 повідомила позичальника про відступлення права вимоги за договором позики від 18 травня 2009 року (а. с. 12).
З матеріалів справи вбачається, що повернення суми боргу за договором позики від 18 травня 2009 року здійснювалось відповідачем частинами у період з 10 вересня 2009 року по 10 серпня 2013 року, що підтверджується відповідним розписками (а. с. 32-49).
За змістом ст. ст. 512, 514, 516 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав. Заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
Згідно п. 1.4 цього договору новий кредитор одержує право (замість первісного кредитора) вимагати від боржника належного виконання всіх зобов'язань за основним договором.
Таким чином, позивач ОСОБА_1 на підставі вказаного договору про відступлення права вимоги від 10 липня 2014 року та наведених вище норм закону набула в установленому порядку право вимоги за договором позики від 18 травня 2009 року, умови якого не містять жодних застережень щодо відступлення від такого права.
Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
За правилами ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцеві визначеної суми або визначеної кількості речей.
Зі змісту ст. 1047 ЦК України виплаває, що письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Згідно ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Частина перша статті 1049 ЦК України передбачає, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Судом першої інстанції установлено та не заперечується сторонами, що з урахуванням всіх існуючих розписок про повернення коштів, сума неповернутої відповідачем позики складає 3780,00 доларів США, що в еквіваленті за курсом НБУ становить 79959 грн. 47 коп.
Згідно п. 3.2 договору позики від 18 травня 2009 року кінцевим терміном повернення позики є 31 серпня 2009 року.
Крім того, у п. 5.1 договору сторони погодили, що у випадку неповернення позики протягом 30 днів з моменту завершення дії даного договору, встановленому п. 3.2 цього договору, позичальник зобов'язується крім основного боргу сплатити штраф у розмірі 2200 доларів США.
Відповідно ч. 2 ст. 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок як позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Заперечуючи проти позову, представник відповідача вказував на необхідність застосування наслідків пропуску позивачем строків позовної давності.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Статтею 257 ЦК України встановлено загальну позовну давність у три роки.
Згідно ч. 1 ст. 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.
Частиною першою статті 261 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Відповідно до положень частин 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до ч. ч. 1, 3 ст. 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново.
Ураховуючи те, що останній платіж за договором позики було вчинено ОСОБА_2 10 серпня 2013 року (а. с. 33), суд першої інстанції дійшов правильного висновку про переривання строку позовної давності, відповідно до вимог ч. 1 ст. 264 ЦК України, та обґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про застосування строків позовної давності з цих підстав.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження обставини переривання строків позовної давності за договором позики, є необґрунтованими та підлягають відхиленню з урахуванням вищевикладеного.
Установивши, що відповідач ОСОБА_2 свої зобов'язання по поверненню боргу за договором позики не виконала, суд першої інстанції на підставі доказів, наданих сторонами та належним чином оцінених судом (ст. 212 ЦК України), дійшов правильного висновку про необхідність стягнення суми заборгованості за договором позики, штрафу за неналежне виконання умов договору і процентів за користування коштами та обґрунтовано задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1
Під час установлення зазначених фактів судом першої інстанції не було порушено норм процесуального права, рішення суду відповідає вимогам матеріального права та встановленим обставинам справи.
Наведені в апеляційній скарзі інші доводи не відносяться до тих підстав, з якими процесуальне законодавство пов'язує можливість ухвалення рішення щодо скасування або зміни оскаржуваного судового рішення.
Ураховуючи встановлені судом обставини, рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, що відповідно до ст. 308 ЦПК України є підставою для відхилення апеляційної скарги і залишення рішення суду першої інстанції без змін.
Керуючись ст. ст. 303, 307, 308, 313, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 19 червня 2015 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання до цього суду касаційної скарги.
Головуючий Я.В. Головачов
Судді: В.В. Соколова
Г.І.Усик