Харківський окружний адміністративний суд
61004, м. Харків, вул. Мар'їнська, 18-Б-3, inbox@adm.hr.court.gov.ua
Харків
22 грудня 2015 р. № 820/10299/15
Харківський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді - Зінченка А.В.
Суддів - Панченко О.В., Спірідонова М.О.
При секретарі - Алавердян Е.А.
За участі:
Представника позивача - ОСОБА_1
Представника відповідача - ОСОБА_2
розглянувши у судовому засіданні справу за позовом громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 Махмод до Державної міграційної служби України, з участю третьої особи Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області, про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії, -
Позивач, громадянин ОСОБА_5 ОСОБА_4 Махмод, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України в якому просить суд скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.09.2015р. № 598-15 та зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_6 ОСОБА_7 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що він, громадянин ОСОБА_8 ОСОБА_7, звернувся до Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
21.09.2015 року позивач отримав повідомлення від ГУ Державної міграційної служби України у Харківській області від 18.09.2015 року № 51 про те, що відповідно до ст.6 Закону України «Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту» йому було відмовлено, так як відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону на підставі рішення Державної міграційної служби України від 07.09.2015р. № 598-15.
Зазначене рішення позивач вважає необґрунтованим та незаконним, а тому воно є таким, що підлягає скасуванню.
Представник позивача в судовому засіданні позов підтримав, просив його задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечував та просив відмовити у задоволенні позовних вимог.
Дослідивши надані до справи матеріали, вислухавши пояснення представників сторін, судом встановлено наступне.
ОСОБА_9 ОСОБА_4 Махмод, звернувся до Головного Управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
21.09.2015 року позивач отримав повідомлення від ГУ Державної міграційної служби України у Харківській області про те, що відповідно до ст..6 Закону України « Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту» йому було відмовлено, так як відсутні умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 вказаного Закону на підставі рішення Державної міграційної служби України від 07.09.2015р. № 598-15.
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість мотивів, покладених суб'єктом владних повноважень в основу спірного рішення, на відповідність вимогам ч.3 ст.2 КАС України, суд встановив наступне.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати чи позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", який набув чинності 04.08.2011 року.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.1 вказаного Закону, біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до частини 1 статті 5 Закону особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до абзацу 4 ч. 1 статті 6 Закону України Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту від 8 липня 2011 року N 3671-VI (далі - Закон) не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Частиною 7 статті 7 Закону передбачено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 ОСОБА_10 Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається" від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; - заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; - встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Статтею 27 Закону України "Про біженців та осіб які потребують додаткового або тимчасового захисту" встановлено, що до повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань міграції належить прийняття рішень про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту і скасування рішення про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
Згідно ч.2 ст. 10 Закону, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції може вимагати подання додаткової інформації від органу міграційної служби, який здійснював розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, необхідності у встановленні справжності і дійсності документів спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції має право звертатися з відповідними запитами до Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, особова справа якої розглядається.
Як зазначено в п.22 Постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 16.03.2012 року №3 "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 року №1 "Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні", зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 20.06.2011 року №3", ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою.
Відповідно до роз'яснень пункту 10 вказаної Постанови Пленуму ВАСУ, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до частини другої статті 72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Також, слід зазначити, що відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Згідно із пунктом 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Відповідно до п. 196-197 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, обов'язок надавати докази лежить на заявнику, однак, задача встановлення та відпрацювання відповідних фактів вирішується разом з перевіряючою особою. В деяких випадках саме перевіряюча особа має використовувати засоби, якими вона володіє, щоб зібрати усі необхідні докази, які підтверджують клопотання. Проте, навіть цей незалежний пошук не завжди може бути успішним і можуть бути заяви, які неможливо підтвердити доказами. В таких випадках, якщо викладене заявником здається правдоподібним то перевіряючий повинен тлумачити сумніви на користь заявника. Таким чином, вимога надати докази не повинна сприйматися занадто буквально, через складність зробити це в тій ситуації, в якій знаходиться особа, яка клопоче про надання статусу біженця.
УВКБ ООН у своїй позиції "Про обов'язки та стандарти доказів в заявах біженців" від 16 грудня 1998 року зазначає, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Відповідно до п. 2.1 "Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту", які затвердженні наказом МВС України № 649 від 07.09.2011 року, уповноважена посадова особа органу міграційної служби, до якого особисто звернулась особа, яка має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, або її законний представник у випадках, передбачених Законом: а) встановлює особу заявника; б) реєструє заявника в журналі реєстрації осіб, які бажають подати заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; в) інформує заявника мовою, яку він/вона розуміє, про умови, за яких в Україні особа може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про її права та обов'язки, а також про наслідки невиконання обов'язків; г) забезпечує надання заявнику послуг перекладача; ґ) перевіряє дотримання заявником передбаченого статтею 5 Закону порядку звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; д) з'ясовує місце тимчасового перебування (проживання) заявника (фактичну адресу проживання в Україні); е) протягом одного робочого дня здійснює перевірку наявності підстав, за яких заявнику може бути відмовлено в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Перевірка здійснюється в тому числі з урахуванням оновленої інформації по країні походження заявника на момент подачі заяви; є) заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Пунктом 2.4 та п. 2.5 згаданих вище Правил, у разі наявності передбачених Законом підстав орган міграційної служби ухвалює рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яке оформлюється наказом. Після ухвалення рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа органу міграційної служби: видає особі письмове повідомлення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, із зазначенням підстав для відмови у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; під підпис ознайомлює заявника з порядком оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; вносить відповідні відомості до журналу реєстрації осіб.
У разі використання заявником права на оскарження рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби невідкладно видає такому заявникові під підпис довідку про звернення за захистом в Україні, про що заносить відповідні відомості до журналу реєстрації видачі довідки про звернення за захистом в Україні. Підставою для видачі зазначеної довідки є відповідне доручення Державної міграційної служби України або, у випадку оскарження в судовому порядку, відмітка (штамп) суду про прийняття позовної заяви, оригінал чи належним чином завірена копія ухвали суду про відкриття провадження у справі, належним чином оформлена судова повістка. Довідка видається строком на два місяці з подальшим щомісячним продовженням її дії на весь час розгляду скарги. Одночасно орган міграційної служби роз'яснює особі порядок реєстрації за місцем тимчасового проживання.
Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей про: всі відповідні факти, що стосуються країни походження на момент прийняття рішення щодо заяви, в тому числі закони і інші нормативно-правові акти країни походження заявника і порядок їх застосування; відповідні твердження і документи, представлені заявником, у тому числі інформацію про те, що заявник був або може стати об'єктом переслідування чи об'єктом завдання серйозної шкоди; особисті дані і обставини заявника, включаючи інформацію про те, що заявник був чи може стати об'єктом переслідування чи йому може бути завдано серйозної шкоди.
Той факт, що заявник вже був об'єктом переслідувань або йому було завдано серйозної шкоди, наявність прямих загроз такого переслідування або такої шкоди є важливим показником цілком обґрунтованих побоювань заявника стати жертвою переслідування або реального ризику отримати серйозну шкоду.
У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країні походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником.
З матеріалів справи та протоколів співбесід вбачається, що 01.12.2015 року гр. ОСОБА_11 Арабської ОСОБА_12 ОСОБА_4 Махмод звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в якій вказав, що в країні його громадянської належності - ОСОБА_11 Арабській ОСОБА_12, відбувається громадянська війна, жителі країни громадянської належності позивача підлягають тортурам та знущанням, а тому існує вирогідність бути призваним на військову службу за умови повернення до ОСОБА_11 Арабської ОСОБА_12. Участь у збройному конфлікті (а саме - вбивство людей) суперечить переконанням позивача. Будинок, в якому жив позивач зруйнований, а відтак позивачу нема куди повертатись. Вказане, за його судженням, є підставою для отримання ним в Україні статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Позивачем до суду не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критеріїв про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності, достовірних доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування саме його на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань. Так, позивач надав інформацію по країні походження, однак ці матеріали свідчать про загальновідому ситуацію в країні і не містять інформації щодо переслідування або утисків особисто позивача в країні його громадянської належності. Окрім того, позивач вказав, що намагається уникнути в країні громадянської належності служби в армії.
За таких обставин, відсутні підстави вважати, що позивач не може повернутися до ОСОБА_11 Арабської ОСОБА_12 через серйозну загрозу життю, фізичній недоторканості чи свободі внаслідок загального насилля чи подій, що серйозно порушують громадський порядок.
Таким чином, в матеріалах справи відсутні документи, які б свідчили про наявність підстав для надання позивачу статусу біженця, а ті, які характеризують загальне положення в країні походження заявника, не містять конкретних відомостей про його утиски.
Однак, відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Як свідчить зміст оскаржуваного рішення при розгляді питання щодо надання позивачу статусу особи, яка потребує додаткового захисту відповідач погодився з висновками Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області. Останній, в свою чергу, користувався нормами п. 13 частини 1 ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” в редакції Закону зі змінами станом на 29.11.2012 року, яким на той час передбачалось, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Таким чином, при дослідженні обставин з якими п. 13 частини ст. 1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту, встановлювались лише ті обставини, які були закріплені в старій редакції Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” .
Отже, при прийнятті оскаржуваного рішення відповідачем не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень. У справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
На підставі вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню в повному обсязі.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 2, 4, 11, 69- 71, 160-163, ст. 167 КАС України, ст.ст. 8 і 19 Конституції України, суд, -
Адміністративний позов громадянина ОСОБА_3 ОСОБА_4 Махмод до Державної міграційної служби України, з участю третьої особи Головного управління Державної міграційної служби в Харківській області, про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії - задовольнити.
Скасувати рішення Державної міграційної служби України від 07.09.2015р. №598-15.
Зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_4 Махмод про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постанова суду першої інстанції може бути оскаржена шляхом подачі апеляційної скарги протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Постанова в повному обсязі виготовлена 23 грудня 2015 року.
Головуючий суддя А.В. Зінченко
Судді О.В. Панченко
ОСОБА_13