Справа № 815/5841/15
16 грудня 2015 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді: Самойлюк Г.П.,
суддів: Бойко О.Я., Танцюри К.О.
при секретарі: Піньковській О.С.
сторін:
позивач: ОСОБА_1 Майсер Ібрахім Ісак
ОСОБА_2 (представник за угодою)
відповідач: ОСОБА_3 (представник за довіреністю)
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 Майсер Ібрахім Ісак до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення № 444-15 від 30.07.2015р., зобов'язання вчинити певні дії, -
На підставі ч. 3 ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України в судовому засіданні 16 грудня 2015 року проголошено вступну та резолютивну частини постанови.
До суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 Майсер Ібрахім Ісак до Державної міграційної служби України, в якому позивач, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просить визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України рішення № 444-15 від 30.07.2015р. про відмову ОСОБА_1 Майсер Ібрахім Ісак у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 Майсер Ібрахім Ісак про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення відповідача про відмову у визнанні біженцем або особою, що потребує додаткового захисту є неправомірним та необґрунтованим з тих підстав, що країною походження позивача є ОСОБА_1, але останній не може та не бажає користуватися захистом своєї країни у зв'язку із побоюваннями стати жертвою політичних переслідувань за ознакою належності до певної соціальної групи, які можуть очікувати його на Батьківщині, чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання. Позивач в обґрунтування своєї правової позиції вказав, що згідно п.п.1, 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, що потребують додаткового захисту» він підпадає під визначення біженця, оскільки є громадянином ОСОБА_4, проживав у ОСОБА_5 Дарфурі, де з 2003 року розпочався Дарфурський конфлікт, йде громадянська війна, широко застосовувалась воєнна авіація, житло останнього знищено та відбувається геноцид населення, що змусило його залишити країну громадянської належності. При цьому, позивач вважає незаконним та просить скасувати рішення Державної міграційної служби України № 444-15 від 30.07.2015р., оскільки останнє є необґрунтованим та прийнятим без урахування та дослідження всіх обставин.
Позивач у судовому засіданні позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити з підстав, викладених в адміністративному позові.
Представник відповідача у судовому засіданні, посилаючись на обставини, викладені у запереченнях проти адміністративного позову, просив відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
Заслухавши пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши матеріали справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд,-
25.09.2014 р. ОСОБА_1 Майсер Ібрахім Ісак звернувся до Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області із заявою про надання захисту в Україні (а.с. 55-59).
14.10.2014 р. наказом начальника Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 191 у відповідності до ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_1 Майсер Ібрахім Ісак (а.с. 80).
13.04.2015 р. за результатами розгляду особової справи позивача (№ 2014ODS0241) Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області дійшло до висновку про доцільність відмовити громадянину ОСОБА_1 Майсер Ібрахім Ісак у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту через відсутність умов, передбачених абз.4 ч.1 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” (а.с. 104-110). Так, зокрема, аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження, посадові особи Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного Управління Державної міграційної служби в Одеській області дійшли висновку про підтвердження відсутності умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання заявникові додаткового захисту в Україні, в зв'язку з відсутністю доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину.
Рішенням Державної міграційної служби України № 444-15 від 30.07.2015р., з посиланням на ст. 10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” висновок Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області підтримано, відмовлено позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 51).
21.09.2015 року позивач отримав повідомлення Управління у справах іноземців та осіб без громадянства Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 354 від 21.08.2015 р. про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 5).
Не погоджуючись з рішенням Державної міграційної служби України № 444-15 від 30.07.2015р., ОСОБА_1 Майсер Ібрахім Ісак звернувся до суду з метою його оскарження.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 Майсер Ібрахім Ісак, ІНФОРМАЦІЯ_1, стать чоловіча, місце народження - м.Аль-Генейна, штат Дарфур, ОСОБА_4, є громадянином ОСОБА_4, за національністю - суданець, віросповідання - іслам (мусульманин), суніт; рідна мова арабська, володіє російською, англійською; неодружений; має вищу освіту, яку здобув на території України в період з 2011 р. по 2014р.; на території України не працював (а.с. 60-64).
Як вбачається з анкети особи, яка звернулася із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_1 Майсер Ібрахім Ісак, зареєстрованої 02.10.2014р. (справа № 2014ODS 0241), позивач покинув країну походження 25.11.2010р. авіарейсом Хартум (ОСОБА_1) - Каїр (Єгипет), В Каїрі перебував протягом 2-х місяців, оформлював навчальну візу в Україну. 30.12.2010р. вибув з Єгипту авіарейсом Каїр (Єгипет) - Стамбул (Туреччина) - Одеса (Україна) (а.с. 60-64). Державний кордон перетнув легально, на підставі національного паспорту №P00204450 та одноразової візи типу О №Y02603835. За твердженнями позивача в країні громадянського походження близькі родичі не залишились проживати, оскільки виїхали до Республіки Чад. При цьому, інформація про їх переслідування відсутня.
Вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд виходить з наступного.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” .
Виходячи із змісту ч.5 ст.10 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з ч.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до ст.8 КАС України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Стаття 9 КАС України визначає необхідність використовування принципу законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною ОСОБА_6 України. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною ОСОБА_6 України, встановлені інші правила, ніж ті, що встановлені законом, то застосовуються правила міжнародного договору.
Законом України № 1185-XIV від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 р., п.1 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 цієї ж статті Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття “біженець” включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів. 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до роз'яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 16 березня 2012 року "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 1 від 25 червня 2009 року “Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні”, зі змінами і доповненнями, внесеними постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України № 3 від 20 червня 2011 року, суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до ч.2 ст.72 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Згідно абз.5 ст. 6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути належним доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти погроз, переслідування на Батьківщині, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду з ОСОБА_1, позивач не надав, та пояснень, що заслуговують на увагу, не навів.
Згідно з ч.11 ст. 9 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналізуючи зміст п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, судова колегія вважає необхідним зауважити, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення статусу біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа змушена залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення такого спору. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Згідно з статтею 4 ОСОБА_6 Європейського Союзу «Про мінімальні стандарти для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту» (29 квітня 2004 року) в разі, якщо аспекти тверджень заявника не підтверджуються документальними або іншими доказами, ці аспекти не вимагають підтвердження, якщо виконуються наступні умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати заяву; всі важливі факти, наявні в його/її розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення щодо відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними та не суперечать наявній конкретній та загальній інформації у його справі; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше, якщо заявник не зможе привести поважну причину відсутності подачі цієї заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Так, дослідивши особову справу позивача разом з інформацією, наданою під час анкетування та при проведенні інтерв'ю, можна дійти висновку, що твердження позивача про наявність підстав для надання йому статусу біженця є необґрунтованими.
Так, щодо причин виїзду з країни громадського походження органами міграційної служби встановлено та зазначено позивачем, останній прибув до України з метою здобути вищу освіту. При цьому зазначив, що у 2002р. в регіоні Дарфур розпочався внутрішній конфлікт, який триває і по теперішній час. Водночас позивач стверджує про неможливість повернутися на Батьківщину, зазначаючи при цьому, що його батьки були змушені виїхати до Республіки Чад в пошуках притулку.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем досліджено інформацію про країну походження позивача та зазначено, що активна фаза конфлікту в Дарфурі тривала з 2004 по 2007 роки. Проведеним аналізом підтверджується нестабільність ситуації в регіоні Дарфур, однак, як вбачається з матеріалів справи, останнє не є справжньою причиною звернення позивача за захистом та неможливості добровільного повернення до країни громадянського походження.
Як зазначено позивачем, протягом 2005 - 2006 років його найближчі родичі виїхали до Республіки Чад, в той же час він у вказаний період часу проживав на Батьківщині та навчався в Ісламському Університеті м. Омдурман, після закінчення навчання з 2006 до 2008 року працював інженером у м. Аль-Генейна, штат Дарфур, ОСОБА_4, а в Україну виїхав лише в 2010 році. Однак, за захистом звернувся лише 25.09.2014 р.
При цьому суд звертає увагу, що збройний конфлікт у Дарфурі (ОСОБА_1) є локалізованим та не поширюється на всю територію країни. В цілому ситуацію в країні можна описати як нестабільну, хоча це більше обумовлено недавніми акціями протесту та масовими заворушеннями, які відбулися на території усієї країни після прийняття урядом країни рішення про скасування державних субсидій на моторне та інше паливо і підвищення удвічі роздрібних цін на пальне.
Відповідно суд констатує, що зі слів позивача, він покинув країну свого походження та громадянської приналежності ОСОБА_1 25.11.2010р. через збройний конфлікт в ОСОБА_5 (Дарфур), який розпочався у 2003 році, та діяльність провладних збройних угрупувань, які захоплюють міста, вбивають людей та знищують житло, однак, як вбачається з матеріалів справи та зазначалось позивачем, останній ніколи не приймав участь у політичній чи релігійній діяльності, не був членом жодних організацій, не приймав участь у демонстраціях тощо. Позивач не навів фактів свого особистого переслідування чи переслідування членів сім'ї або погрози переслідування в країні свого постійного проживання, а також жодного достовірного документа на підтвердження цих фактів. До виїзду із ОСОБА_5 він не зазнавав переслідувань з боку державних чи недержавних агентів. З матеріалів справи вбачається, що позивач прибув в України з метою навчання та тому, що вважав нашу державу стабільною та демократичною.
Таким чином, зазначені розбіжності разом із загальною поверхнево наданою інформацією вказують лише на неправдоподібність тверджень позивача, у зв'язку з чим в'їзд позивача на територію України в такому випадку не може бути розглянутий з позиції існування підстав для отримання захисту.
З урахуванням встановлених обставин, суд дійшов висновку, що надані позивачем відомості, можливо визнати очевидно неправдивими та такими, що не можуть бути розглянуті в площині надання заявникові міжнародного захисту в Україні.
Враховуючи відсутність жодних доказів чи підтверджень будь-яких переслідувань та непослідовність наданої інформації разом із неправдоподібністю більшості ключових елементів тверджень позивача, суд погоджується з висновком міграційного органу, що вказані обставини дозволяють вважати заяву іноземця такою, що не відповідає вимогам п.1 ч.1 ст.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
Вищезазначені позивачем обставини, на думку суду, лише підтверджують те, що особа не потребує міжнародного захисту як біженець у відповідності до Конвенції 1951 року, однак ставити під сумнів поганий політичний та економічний стан в країні неможливо, що в даному випадку і є дійсними причинами виїзду позивача з країни громадської належності.
Таким чином, суд погоджується з доводами відповідача відносно того, що виїзд позивача з країни громадського походження свідчить в більшій мірі про економічну та соціальну складову виїзду з ОСОБА_5, аніж про обґрунтованість його побоювань стати жертвою переслідувань на Батьківщині.
Відносно додаткової форми захисту суд зазначає, що характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну з іншого. Проте, в даному випадку позивач не зміг довести існування фактів загроз життю, безпеці чи свободі в країні своєї громадської належності через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує людську гідність поводження чи покарання.
Таким чином, суд вважає, що під час судового розгляду справи знайшли своє підтвердження висновки органу міграційної служби відносно того, що не має підстав вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за расовою належністю, віросповіданням, національністю, громадянством та підданством, відношення до певної соціальної групи, політичних переконань.
Заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить конкретних відомостей про події переслідувань та утисків на Батьківщині його особисто або членів її сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
З огляду на викладене та наданих у судовому засіданні позивачем пояснень, суд приходить до висновку, що у цілому, позивач не приховує того факту, що на теперішній час ніяких погроз з боку органів державної влади в країні його громадянської належності для нього не існує, проте він бажає стабільно жити в Україні, у зв'язку із чим фактично і покинув країну походження, цілеспрямовано вирушивши до України. Такі обставини не узгоджуються із доводами позивача для отримання статусу біженця, що суд оцінює як неправдоподібність та суперечливість тверджень позивача.
Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).
Вказані факти можуть розглядатися як відмова в захисті країни громадянської належності. Термін “не бажає” відноситься до тих біженців, які відмовляються прийняти захист уряду країни своєї громадянської належності. Його значення розкривається фразою “внаслідок таких побоювань”. Коли особа бажає скористатись захистом своєї країни, таке бажання, як правило, неспівставне з твердженням, що вона перебуває за межами своєї країни “в силу цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань”. В будь-якому випадку, якщо приймається захист з боку своєї країни і немає ніяких підстав для відмови з причини цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, така особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Надана позивачем інформація при викладені причин виїзду з країни громадянської належності є непослідовною, документів у підтвердження обґрунтованості звернення не надав, не довів жодного суттєвого факту заяви. Твердження позивача в позові та у судовому засіданні щодо існування на теперішній час небезпеки, яка йому загрожує в ОСОБА_5, є безпідставними і не мають реального підґрунтя. Позивач не надав переконливих пояснень та доказів щодо можливого його особистого переслідування в разі повернення на Батьківщину.
Суд звертає увагу, що позивачем не була доведена поважність причин неподання заяви про міжнародний захист відразу після прибуття. Водночас, в матеріалах справи наявна посвідка на тичасове місце проживання ТР 030596, строк дії якої закінчився 2014р. (а.с.91-92). Відтак, звернення за захистом є спробою легалізувати свій статус в Україні.
Водночас, як встановлено судом, позивач є громадянином ОСОБА_4, в матеріалах справи наявна копія національного паспорта (а.с. 89-90). Останній користується захистом країни своєї громадянської належності, про що свідчить факт добровільного та безперешкодного отримання ним паспорта, візи, легального перетину кордону в період навчання у вищому навчальному закладі України. Зазначене свідчить про те, що держава, громадянином якої є позивач, забезпечує його права як громадянина, позивач користується захистом органів офіційної влади, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності, а відтак не потребує міжнародного захисту та не є біженцем.
Аналіз матеріалів особової справи з точки зору оцінки тверджень позивача в контексті ситуації в країні його громадянської належності дозволяє зробити висновок, що позивач не обґрунтував неможливість повернення до країни громадянської належності через індивідуальні побоювання стати жертвою переслідувань за критеріями, визначеними п.п.1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України, яким ОСОБА_1 Майсер Ібрахім Ісак відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято з урахуванням інформації по країні походження та дослідженням всіх обставин справи і є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання йому статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”.
За наведених обставин суд відмовляє у задоволенні позовних вимог.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 7, 8, 9, 11, 71, 86, 159-164, 167 КАС України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 Майсер Ібрахім Ісак до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення № 444-15 від 30.07.2015р., зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити.
Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги в десятиденний строк з дня її проголошення, копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Повний текст постанови виготовлено та підписано 16.12.2015р.
Головуючий суддя: Г.П. Самойлюк
Суддя О.Я.Бойко
Суддя К.О.Танцюра
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 Майсер Ібрахім Ісак до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення № 444-15 від 30.07.2015р., зобов'язання вчинити певні дії, - відмовити.
16 грудня 2015 року.