10 листопада 2015 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України у складі:
головуючого Гриціва М.І.,
суддів:Барбари В.П., Берднік І.С., Волкова О.Ф., Ємця А.А., Жайворонок Т.Є., Колесника П.І., Коротких О.А., Кривенди О.В., Кривенка В.В., Маринченка В.Л., Панталієнка П.В., Потильчака О.І., Прокопенка О.Б., Самсіна І.Л., Терлецького О.О., Шицького І.Б., -
розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом громадської організації «Спілка автомобілістів Святошинського району м. Києва» (далі - ГО) до Київської міської ради (далі - Київрада), треті особи: комунальне підприємство «Київтранспарксервіс» (далі -Підприємство), товариство з обмеженою відповідальністю «Паркувальні системи» (далі - ТОВ), про визнання протиправним та скасування рішення,
У лютому 2014 року ГО звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати протиправним та скасувати рішення Київради від 13 листопада 2013 року № 427/9915 «Про внесення змін до таблиці № 1 додатка 3 до рішення Київської міської ради від 23 червня 2011 року № 242/5629 «Про встановлення місцевих податків і зборів у м. Києві» (далі - Рішення) в частині включення до цієї таблиці земельної ділянки (паркувального майданчика), розташованої в м. Києві на вул. Якуба Коласа, 16 (далі - спірна земельна ділянка), та закріплення її за Підприємством.
Обґрунтовуючи незаконність Рішення, ГО послалася на те, що спірна земельна ділянка, на якій облаштована автостоянка, не була вільною, вона перебувала в користуванні ГО на законних підставах, що частково підтверджується рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 9 лютого 2012 року. Вважає посилання Київради на положення Податкового кодексу України (далі - ПК) неправильним, оскільки автостоянка, її будівлі, споруди не були побудовані за рахунок коштів місцевого бюджету.
Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 16 квітня 2014 року, яку Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 15 липня 2014 року та Вищий адміністративний суд України ухвалою від 24 березня 2015 року залишили без змін, у задоволенні позову відмовив.
У своєму рішенні суд зазначив, що згідно з відомостями (інформацією) земельного кадастру спірна земельна ділянка не належить ГО і ця організація не володіє правовстановлюючими документами на право власності чи користування нею. Вважає, що Київрада прийняла Рішення в межах наданих їй повноважень і щодо земельної ділянки, яка перебувала в її віданні.
У заяві про перегляд судових рішень Верховним Судом України ГО зазначає про неоднакове застосування судом касаційної інстанції статей 9, 82, 92, 116, 123-125 Земельного кодексу України (далі - ЗК). Просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 березня 2015 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суд від 15 липня 2014 року та постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 квітня 2014 року і постановити нове рішення - про задоволення позовних вимог.
Як на приклад неоднакового застосування одних і тих самих норм матеріального права посилається на постанову Вищого господарського суду України від 17 вересня 2014 року (справа № 910/862/14), у якій цей суд з-поміж іншого вказав на те, що земельна ділянка на вул. Якуба Коласа, 16 у м. Києві у період з 2000 року по 1 березня 2006 року обліковувалась за громадською організацією «Київська міська організація Всеукраїнської спілки автомобілістів» на підставі технічного звіту по встановленню зовнішніх меж землекористування. За статутом ГО саме вона (ГО) є правонаступником майнових і немайнових прав її попередниці - громадської організації «Київська міська організація Всеукраїнської спілки автомобілістів».
Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України перевірила наведені у заяві доводи і дійшла висновку про таке.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі «Zand v. Austria» вказав, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, встановлений законом» у частині першій статті 6 Конвенції передбачає «усю організаційну структуру судів, включно з <…> питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів <…>». З огляду на це не вважається «судом, встановленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС) до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
У цій справі суди всіх інстанцій, під час розгляду спору, виходили з того, що цей спір є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів. На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України, такий висновок не ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права з огляду на нижченаведене.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 КАС (у редакції, чинній на час звернення ГО до суду з позовом) компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Вжитий у цій процесуальній нормі термін «суб'єкт владних повноважень» позначає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхню посадову чи службову особу, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 7 частини першої статті 3 КАС).
Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), відповідно, прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.
У справі, про перегляд рішення суду касаційної інстанції в якій подано заяву, спір стосується не стільки правомірності рішення Київради про включення до таблиці № 1 спірної земельної ділянки (паркувального майданчика), скільки фактичного користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, за умови наявності причин, які не дають безсумнівно (беззастережно) вважати її такою, що зайнята і використовується самовільно.
Зокрема, у цій справі суди встановили, що спірна земельна ділянка не була вільною, у свій час вона обліковувалася за громадською організацією «Київська міська організація Всеукраїнської спілки автомобілістів», правонаступником якої, як згадано вище, стала ГО, яка прийняла в своє користування майно і немайнові права попередниці.
Про використання спірної земельної ділянки як місця для стоянки автомобілів членів ГО, право користування нею, зокрема й майном, що на ній знаходиться, зазначено у висновках рішень Святошинського районного суду міста Києва (рішення від 18 серпня 2008 року і 15 червня 2012 року).
Спірна земельна ділянка неодноразово була предметом спору щодо права користування нею. Київський апеляційний адміністративний суд в ухвалі від 9 лютого 2012 року зазначив, що ця ділянка була відведена під будівництво платної автостоянки відкритого типу для транспортних засобів, що знаходяться в особистому користуванні мешканців міста, що проживають неподалік, відповідно до рішень виконавчого комітету Київради.
Із наведеного неповного переліку обставин убачається, що предметом судового розгляду є земельна ділянка, яка не була вільною, а її використання було не самовільним, а дозволеним. У ретроспективі можна простежити, що ця ділянка з часу прийняття першого рішення про її цільове призначення використовувалася як місце для стоянки автомобілів мешканців міста, зокрема й тих, що входять до ГО. Щодо цієї ділянки є правові висновки судових рішень, в яких суди непрямо визнавали, що спірна земельна ділянка як місце стоянки (і зберігання) автомобілів виділялася саме під ці потреби і її використання за цим призначенням не є самовільним.
Водночас встановлено, що є не менш важливим, що ГО фактично користується земельною ділянкою без правовстановлюючих документів.
З наведеного випливає, що спір, в основі якого лежить рішення суб'єкта владних повноважень, яким у цій справі є Київрада, змінити порядок та умови використання земельної ділянки, яка не була вільною і щодо якої громадська організація, котра фактично користується нею і з посиланням на певні конкретні обставини доводить, що має (чи набула) право на користування нею, є спором про право, який вирішується за правилами цивільного чи господарського, але не адміністративного судочинства.
Не обговорюючи питання правильності застосування судами норм ЗК, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України вважає, що в зазначеній вище правовій ситуації неоднаково застосовано статтю 6 Конвенції стосовно «суду, встановленого законом». Беручи до уваги те, що визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі і обов'язок суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін, суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.
З урахуванням того, що суди помилково розглянули справу в порядку адміністративного судочинства, всі ухвалені у справі судові рішення підлягають скасуванню, а провадження в адміністративній справі відповідно до підпункту «б» пункту 1 частини другої статті 243 КАС - закриттю.
Керуючись статтями 241-243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України
Заяву громадської організації «Спілка автомобілістів Святошинського району м. Києва» задовольнити частково.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 16 квітня 2014 року, ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 15 липня 2014 року та ухвалу Вищого адміністративного суду України від 24 березня 2015 року скасувати, а провадження у справі закрити.
Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий М.І. Гриців
Судді В.П. Барбара І.С. Берднік
О.Ф. Волков А.А. Ємець
Т.Є. Жайворонок П.І. Колесник
О.А. Коротких О.В. Кривенда
В.В. Кривенко В.Л. Маринченко
П.В. Панталієнко О.І. Потильчак
О.Б. Прокопенко І.Л. Самсін
О.О. Терлецького І.Б. Шицький