10 грудня 2015 року Справа № 876/10931/15
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі колегії суддів:
головуючого судді: Матковської З.М.,
суддів: Затолочного В.С., Каралюса В.М.,
при секретарі судового засідання: Коцур В.К.
з участю: перекладача ОСОБА_1, позивача ОСОБА_2, представника позивача
ОСОБА_3, представника відповідачів Клапчука Р.Я.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Львівського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2015 року у адміністративній справі №813/2480/15 за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
Громадянин Судану ОСОБА_2 звернувся із позовом до Державної міграційної служби України, Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області про визнання протиправним і скасування рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, визнання дій незаконними та зобов'язання вчинити дії.
Постановою Львівського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2015 року в задоволенні позову відмовлено повністю.
Не погоджуючись із постановою суду першої інстанції, позивачем подана апеляційна скарга,в якій зазначає, що постанова суду першої інстанції є незаконною та необґрунтованою, прийнятою з невірним встановленням обставин у справі. Зокрема зазначає, що відповідачем, в ході проведення співбесід, невірно встановлено національність позивача, що в свою чергу вплинуло на рішення про відмову у наданні статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту. Так, відповідачем зазначено, що позивача за національністю є араб, однак за національністю позивач є представником племені Загава, які відносяться до темношкірих африканських племен, як переслідуються у Дарфурі арабськими племенами, які користуються підтримкою уряду Судану. Просить постанову суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позову в повному обсязі.
В судовому засіданні апеляційного розгляду справи позивач та його представник апеляційну скаргу підтримали, просили постанову суду першої інстанції скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позову в повному обсязі.
Представник відповідачів проти апеляційної скарги заперечив, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з врахуванням наступного.
Судом установлено та матеріалами справи підтверджується наступне. 21.03.2015 року відповідачем затверджений висновок про відмову у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
23.04.2015 року відповідачем прийнято рішення за №310-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
08.05.2015 року відповідачем за №49 повідомлено позивача про прийняте рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Суд першої інстанції в задоволенні позову відмовив з тих підстав, що правомірність спірних дій та рішення відповідача підтверджені належними та допустимими доказами, узгоджуються із вимогами законодавства, що є підставою для відмови у задоволені позовних вимог повністю, оскільки при прийнятті рішення відповідачем було проведено збір та аналіз інформації про країну походження, про особу заявника, враховано ситуацію щодо наявного дарфурського конфлікту в Судані та обґрунтовано прийнято рішення про відмову у наданні статусу біженця або особою, яка потребує додаткового захисту.
Проте з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду не погоджується огляду на наступне.
Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.
Згідно п.п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 цього ж Закону: біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно ст. 6 цього ж Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього ж Закону, відсутні.
Згідно ч. 5 ст. 10 цього ж Закону, за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно ч. 13 ст. 10 цього ж Закону, у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа цього центрального органу виконавчої влади протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення. Довідка про звернення за захистом в Україні продовжується, якщо особа оскаржує таке рішення.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: 1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення даної справи судом враховуються всі чотири підстави. Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
За юридичною природою - суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування суб'єктивних обставин є першочерговим завданням судів під час вирішення таких спорів.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні. Підпункт 2 пункту «A» статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Згідно Директиви Європейського Союзу від 29.04.2009 року «Про мінімальні стандарти кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи осіб, що потребують іншої форми міжнародного захисту, та суть захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Суд першої інстанції зазначав, що позивач, є громадянином Республіки Судан, ІНФОРМАЦІЯ_1, за релігійними переконаннями - мусульманин-суніт, за національністю - араб.
З постанови суду слідує, що в судовому засіданні позивач змінив свої пояснення, та вказав, що за національністю він є африканець, і саме це є основним обґрунтуванням побоювання стати жертвою переслідувань.
Висновки відповідачів про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнятими за результатами розгляду особової справи №2014LV0053 громадянина Республіки Судан ОСОБА_2, ґрунтуються на підставі заяви-анкети, протоколів співбесід від 20 січня 2015 року та 10 березня 2015 року, листів-відповідей на запити до Управління Служби безпеки України у Львівській області, сектору Укрбюро Інтерполу ГУ МВС України у Львівській області, ГУ (У) ДМС України в областях та м. Києві, інформації по країні походження.
З перелічених вище документів вбачається, що відповідач виходив з того, що громадянин Республіки Судан ОСОБА_2 за національністю є арабом та вказана обставина враховувалась відповідачами при прийнятті оскаржуваного рішення.
Позивач та його представник вказану помилку у зазначенні національності пояснили недоліками перекладу, проте зазначили, що в судовому засіданні позивач пояснив, що він є за національністю африканцем, і саме це є основним обґрунтуванням побоюванням стати жертвою переслідувань.
Наявні у справі переклади матеріалів підтверджують, що ситуація в Судані, Дарфурі є небезпечною і представники африканських племен піддаються переслідуванням та дискримінації.
Відповідно до ч. 8 ст. 9 Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, має право звертатися з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Таким чином, шляхом отримання повних, достовірних та об'єктивних додаткових відомостей відповідач повинен був встановити наявність фактичних доказів того, що побоювання позивача є реальними та обґрунтованими.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 КАС України у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Перевіривши оспорюване рішення, колегія суддів вважає, що таке переліченим вище критеріям не відповідає, оскільки відповідачами належним чином не було встановлено національність позивача та з урахуванням встановлення такої прийнято обґрунтоване рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту або про задоволення такої заяви.
Таким чином, при прийнятті оскаржуваного рішення, відповідач всебічно не вивчив і не надав оцінку всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивача, оскільки таке дослідження та оцінка проводились з урахуванням невірно встановленої національності позивача.
З урахуванням наведеного колегія суддів апеляційного суду вважає, що позов підлягає частковому задоволенню в частині визнання протиправним та скасування Рішення Державної міграційної служби України від 23 квітня 2015р. №310-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_2 та зобов'язаня Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.
Що стосується вимоги позивача про визнання дій Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області незаконними в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття Державною міграційною службою України рішення про відмову у визнанні позивача біженцем або особою яка потребує додаткового захисту, то така задоволенню не підлягає, оскільки в ході розгляду справи такого порушення не встановлено.
Вказані вище обставини є безсумнівною підставою для скасування постанови суду першої інстанції та прийняття нової постанови про часткове задоволення позову з наведених вище підстав.
Відповідно до частини першої статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України судові рішення повинні бути законними і обґрунтованими.
Судом першої інстанції порушено норми матеріального права та неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, що призвело до ухвалення незаконного рішення, яке підлягає скасуванню з підстав визначених ст. 202 КАС України.
Відповідно до ч. 2 ст. 205 КАС України, суд апеляційної інстанції за наслідками розгляду апеляційної скарги може своєю постановою змінити постанову суду першої інстанції або прийняти нову постанову, якими суд апеляційної інстанції задовольняє або не задовольняє позовні вимоги.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга позивача підлягає задоволенню, постанова суду першої інстанції скасуванню та апеляційним судом приймається нова постанова про часткове задоволення позовних вимог з наведених вище підстав.
Керуючись статтями 160 ч. 3, 167, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити.
Постанову Львівського окружного адміністративного суду від 05 жовтня 2015 року у адміністративній справі №813/2480/15 - скасувати та прийняти нову постанову, якою позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України від 23 квітня 2015 р. №310-15 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту ОСОБА_2.
Зобов'язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву ОСОБА_2 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції, а у разі складення в повному обсязі відповідно до ч. 3 ст. 160 КАС України - з дня складення в повному обсязі.
Головуючий суддя З.М. Матковська
Судді В.С. Затолочний
В.М. Каралюс
Повний текст постанови складено 15.12.2015 р.