ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
20.10.2015Справа №910/24352/15
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Сокіл"
до Публічного акціонерного товариства "Банк Форум"
Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача -гр. ОСОБА_1
про визнання недійсним договору поруки
Суддя Селівон А.М.
Представники сторін:
Від позивача: не з'явились.
Від відповідача: Гладченко Д.В.- представник, довіреність №10/00-61 від 16.06.2015;
Від третьої особи: не з'явились.
В судовому засіданні на підставі ч.2 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України оголошені вступна та резолютивна частини рішення.
Товариство з обмеженою відповідальністю "Сокіл" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Банк Форум" про визнання Договору поруки від 07.12.2007, укладеним між ТОВ "Сокіл" та АКБ "Борум", недійсним, а також судових витрат по сплаті судового збору у розмірі 1 218,00 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що укладений між сторонами 07 грудня 2007 року договір поруки від 07.12.07 р. є укладеним внаслідок помилки, що згідно ст. 229 Цивільного кодексу України є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним. Позивач зазначає, що він помилявся щодо реальної можливості повернення кредитних коштів позичальником.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.09.2015 порушено провадження у справі № 910/24352/15 та призначено до розгляду на 20.10.2015. Також цією ухвалою за ініціативою суду залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - гр. ОСОБА_1, який є позичальником за Кредитним договором № 0073/07/6.10-Z від 07.12.07 р..
У судове засідання 20.10.2015 з'явився уповноважений представник відповідача.
Уповноважений представник позивача та третьої особи у судове засідання 20.10.2015 не з'явились.
Про дату, час і місце розгляду даної справи 20.10.15 р. позивач та третя особа повідомлені належним чином, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень: № 0103035303123 та № 0103035303107.
У судовому засіданні 20.10.15 р. представник відповідача подав клопотання про долучення документів до матеріалів справи б/н від 20.10.2015. Клопотання судом задоволено,
документи долучено до матеріалів справи.
Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, окрім наявних в матеріалах справи, сторонами на час проведення судового засідання 20.10.15 р. суду не надано.
Документи, витребувані ухвалою суду від 14.09.15 р. сторонами суду не надані.
Відповідно до 2.3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" (далі - Постанова № 18) якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 ГПК), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
Згідно п. 3.9.2 Постанови № 18 у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Окрім того, відповідно до ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, якщо відзив на позовну заяву і витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалами.
Суд зазначає, що за змістом ст.28 Господарського процесуального кодексу України справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Сторону в господарському процесі, крім керівника підприємства та організації, мають право представляти також адвокат та інші особи, які діють від її імені на підставі довіреності. Крім того, згідно п.3.9.2. постанови № 18 у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
У відповідних випадках учасник судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою - п'ятою статті 28 ГПК, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (статті 32 - 34 ГПК).
Проте, про поважні причини неявки в судові представників позивача та третьої особи станом на час проведення судового засідання 20.10.15 р. суд не повідомлений.
Заяв та клопотань процесуального характеру від позивача та третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача на час проведення судового засідання 20.10.15 р. до суду не надходило.
З огляду на вищевикладене, оскільки явка представників позивача та третьої особи у судові засідання обов'язковою не визнавалась, позивач та третя особа не скористались належним їм процесуальним правом приймати участь в судових засіданнях, третьою особою та позивачем не надано суду будь-яких письмових пояснень та інших доказів, що впливають на вирішення даного спору по суті, беручи до уваги те, що представник відповідача проти розгляду справи за відсутності представників позивача та третьої особи не заперечував, суд, на підставі ст. 75 Господарського процесуального кодексу України, здійснював розгляд справи за відсутності уповноважених представників позивача та третьої особи, виключно за наявними у справі матеріалами.
Враховуючи відсутність на час проведення судового засідання клопотання представника відповідача щодо здійснення фіксації судового засідання по розгляду даної справи технічними засобами, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось. Судовий процес відображено у протоколах судового засідання.
Перед початком розгляду справи в судовому засіданні 20.10.2015 представника відповідача ознайомлено з правами та обов'язками відповідно до ст.ст. 20, 22, 60, 74 та ч. 5 ст. 81-1 Господарського процесуального кодексу України.
Представник відповідача у судовому засіданні 20.10.2015 повідомив суд, що права та обов'язки йому зрозумілі.
Відводу судді представником позивача не заявлено.
У судовому засіданні 20.10.2015 представник відповідача заперечив проти позовних вимог, викладених у позовній заяві, відповів на питання суду.
Дослідивши матеріали справи та подані докази, заслухавши пояснення представника відповідача, з'ясувавши обставини, що мають значення для вирішення спору, перевіривши наданими сторонами доказами та оглянувши в судовому засіданні їх оригінали, суд
Згідно з ч. 1, п. 1 ч.2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.
Відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Як встановлено судом за матеріалами справи, 07.12.2007 між Публічним акціонерним товариством "Банк Форум" (відповідач у справі, банк за договором) та гр. ОСОБА_1 (позичальник за договором, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору) укладено Кредитний договір № 0073/07/6.10-Z (далі - Кредитний договір), за умовами п.п. 1.1- 1.3 якого банк надає ОСОБА_1 кредит на споживчі цілі у сумі 70000,00 доларів США; строком по 06 грудня 2017 року; за користування коштами встановлюється плата в розмірі 13,0 процентів річних.
Пунктом 2.3. Кредитного договору передбачено, що позичальник здійснює повернення кредиту частинами щомісячно, починаючи з місяця, наступного за місяцем отримання кредиту в сумі не менше 584,00 доларів США на відкритий йому позичковий рахунок.
Згідно п. 7.3 Кредитного договору він набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань.
Кредитний договір підписано позичальником та банком та скріплено печаткою останнього.
Окрім того, 30.09.11 р. між відповідачем та позичальником було укладено додатковий договір № 2 до Кредитного договору № 0073/07/6.10-Z від 07.12.2007р., умовами якого було проведено конвертацію валюти кредиту та переведено кредит в гривні в розмірі 452 004, 96 грн.; змінено відсоткову ставку за користування кредитними коштами до 14,0%, продовжено строк дії Кредитного договору до 06 грудня 2032 року.
Також 07.12.2007 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Сокіл" (позивач по справі, поручитель за договором) та відповідачем - АКБ "Форум" (відповідач по справі, кредитор за договором) укладено договір поруки (далі - Договір), відповідно до п. 1.1 якого поручитель поручається перед кредитором за виконання ОСОБА_1 (боржником), зобов'язань за кредитним договором № 0073/07/6.10-Z від 07.12.2007 у повному обсязі, за умовами якого боржник зобов'язаний повернути кредиторові кредитні кошти і розмірі 70000 доларів США, з кінцевим терміном повернення 06 грудня 2017 року, сплачувати нараховані проценти за користування кредитними коштами з розрахунку 13 процентів річних і можливі неустойки у розмірах та у випадках, передбачених кредитним договором.
Відповідно до п. 1.2. Договору вказані зобов'язання поручителя перед кредитором є безумовними і ніяких умов, крім передбачених договором не потребують.
Згідно п. 2.1. Договору поручитель зобов'язується в разі невиконання та/або порушення боржником своїх зобов'язань перед кредитором погасити заборгованість по кредитному договору, а саме: суму кредиту, нараховані проценти по кредиту, відсотки по простроченій позиці (штраф, пеню) та інші платежі, передбачені кредитним договором.
Відповідно до п. 2.2. Договору поруки позивач зобов'язується відповідати перед позивачем своїми грошовими коштами та всім своїм майном.
За умовами п. 3.1 Договору поруки у випадку невиконання зобов'язань по кредитному договору та цьому договору, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники.
Згідно п.п. 3.3., 3.4. Договору поруки кредитний договір є невід'ємною частиною даного договору. При внесенні змін у кредитний договір і його пролонгації, обставини, що з нього виникають, розповсюджуються на поручителя.
У п. 4.1 Договору поруки сторони передбачили, що порука припиняється: з припиненням зобов'язань за кредитним договором; якщо кредитор протягом одного року від дня настання строку виконання зобов'язань за кредитним договором не пред'явить вимоги до поручителя та в інших випадках, передбачених чинним законодавством України.
В подальшому 30 вересня 2011 року між позивачем та відповідачем було укладено Додатковий договір № 1 до Договору поруки від 07 грудня 2007 року, згідно з яким сторони домовились викласти п. 1.1. Договору поруки від 07.12.2007 в наступній редакції:
"Поручитель поручається перед Кредитором за виконання гр. ОСОБА_1 зобов'язань за Кредитним договором №0073/07/6.10-2 від 07.12.2007 та всіма додатковими договорами (угодами) до нього, які укладені та можуть бути укладені в майбутньому між Кредитором та Боржником в повному обсязі, за умовами якого Боржник зобов'язаний повернути Кредиторові кредитні кошти в розмірі 452 004, 96 грн. з кінцевим терміном повернення 06.12.2032, сплачувати нараховані проценти за користування кредитними коштами з розрахунку 14 % процентів річних і можливі неустойки в розмірах та у випадках, передбачених Кредитним договором ".
"Інші умови договору поруки залишаються без змін. Сторони підтверджують по ним свої зобов'язання."
Як визначено сторонами в п. 5.4 Кредитного договору зобов'язання по цьому договору можуть бути виконані третьою особою, в тому числі, поручителем, правонаступником без попередньої згоди позичальника.
Суд зазначає, що за приписами ст. 199 Господарського кодексу України виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбаченими цим Кодексом та іншими законами. За погодженням сторін можуть застосовуватися передбачені законом або такі, що йому не суперечать, види забезпечення виконання зобов'язань, які звичайно застосовуються у господарському (діловому) обігу. До відносин щодо забезпечення виконання зобов'язань учасників господарських відносин застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України.
Згідно ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.
Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поруки, який підпадає під правове регулювання норм § 3 глави 49 Цивільного кодексу України.
За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватися виконання зобов'язання частково або у повному обсязі (ст. 553 Цивільного кодексу України).
Окрім того, виходячи зі змісту положень вказаної статті Цивільного кодексу України суд зазначає, що метою укладення договору поруки є отримання кредитором додаткових гарантій виконання зобов'язання за основним договором, оскільки у випадку невиконання основного зобов'язання боржником вказане зобов'язання підлягає виконанню поручителем.
Отже, порука є спеціальним заходом майнового характеру спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання чим обумовлюється додатковий характер поруки стосовно основного зобов'язання.
Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов'язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов'язання боржника та кредитором боржника.
Таким чином, обсяг зобов'язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника забезпечення виконання яких здійснює поручитель.
Відповідно до ст. 554 Цивільного кодексу України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.
Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язані може бути замінений іншою особою внаслідок, зокрема, виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем).
Виконання обов'язку може бути покладено боржником на іншу особу за правилами ч.1 ст. 528 Цивільного кодексу України, якщо з умов цього договору, вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства або по суті зобов'язання не випливає обов'язок боржника виконати зобов'язання особисто. У цьому разі кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Виходячи зі змісту положень статей 553, 554, 626 Цивільного кодексу України суд доходить висновку, що договір поруки за є двостороннім правочином, який укладається з метою врегулювання відносин між кредитором і поручителем. Договір поруки не передбачає виникнення або, навпаки, припинення будь-яких прав та обов'язків боржника, тобто зобов'язання боржника в цьому випадку не встановлюються, не припиняються, не змінюються. Він лише здійснює підготовчі дії до укладення договору поруки, підшукуючи поручителя і одержуючи його згоду. Згода боржника на укладення договору поруки не вимагається.
Дану правову позицію викладено в постанові судової палати у господарських справах Верховного Суду України від 14 серпня 2012 р. у справі № 3-35гс12.
Отже, чинним законодавством України та умовами оспорюваного Договору поруки не встановлено обов'язок кредитора та поручителя попереджати боржника про укладення договору поруки з метою забезпечення виконання його зобов'язань перед кредитором, а волевиявлення боржника під час укладення договору поруки не є істотною умовою договору поруки.
Частиною 1 ст. 516 Цивільного кодексу України зазначено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпеченою порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ч.2 ст. 556 ЦК).
Спір виник внаслідок того, що на думку позивача, укладений між сторонами 07 грудня 2007 року договір поруки є таким, що укладений внаслідок помилки позивача щодо реальної можливості позичальника виконати зобов'язання за Кредитним договором та повернути отримані кредитні кошти, що згідно ст. 229 Цивільного кодексу України є підставою для визнання оспорюваного правочину недійсним.
Суд зазначає, що відповідно до п. 2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013р. «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені статтями 215, 216 ЦК України, статтями 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог частин першої - третьої, п'ятої статті 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.
Згідно ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Приписами статті 203 Цивільного кодексу України передбачені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Отже, чинним законодавством визначено, що договір може бути визнаний недійсним лише з підстав, передбачених законом.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ч.3 ст. 215 Цивільного кодексу України).
Тобто, виходячи з наведених приписів позивач, звертаючись із даним позовом до суду з вимогою про визнання недійсним укладеного між сторонами Договору поруки від 07.12.07 р. зобов'язаний довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними на момент їх вчинення і настання відповідних наслідків.
Суд звертає увагу, що відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Зокрема, частиною 2 статті 203 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Відповідно до ч. 2 ст. 207 Цивільного кодексу України (в редакції, яка діяла на час укладення спірного договору) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
При цьому, приписи вказаної статті кореспондуються з ч. 1 ст. 181 Господарського кодексу України (діючій на час укладення спірного правочину), відповідно до якої господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками.
За приписами ст.ст. 627, 628 Цивільного України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно ст. 638 ЦК України та ст. 180 ГК України договір вважається укладеним, якщо між сторонами досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов (предмету, визначених законом необхідних умов для договорів даного виду та визначених за заявою сторін умов).
Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості.
Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами Цивільного кодексу України (п. 8 ст. 181 Господарського кодексу України)
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (ст. 629 Цивільного кодексу України)
Судом встановлено, внаслідок невиконання зобов'язань за Кредитним договором гр. ОСОБА_1 було отримано вимогу ПАТ «Банк Форум» № 498/2400 від 17.04.14 р. про сплату заборгованості за Кредитним договором в сумі 501509,77 грн. та застереження про звернення стягнення на заставлене за Договором застави (іпотеки) від 07.12.07 р. майно у випадку непогашення наведеної заборгованості.
Відповідно до статті 229 Цивільного кодексу України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
При розгляді справи судом встановлено, що при укладенні та підписанні Договору поруки позивач був ознайомлений з умовами даного правочину та погодився з ними, підписавши договір.
За твердженнями позивача під час укладення спірного договору відповідач запевнив ТОВ «Сокіл», що перед укладенням Кредитного договору майновий стан гр. ОСОБА_1 було належним чином перевірено, що давало підстави банку вважати, що сума кредиту, яка була досить значною, буде вчасно повернута позичальником.
Згідно із п. 3.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. №11 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" за змістом статті 229 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Під помилкою слід розуміти таке неправильне сприйняття стороною правочину предмета чи інших істотних умов останнього, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна вважати, що правочин не було б вчинено. Помилка повинна мати істотне значення, зачіпати природу правочину або такі якості його предмета, які значно знижують можливість його використання за призначенням. При цьому істотною вважається така помилка, наслідки якої неможливо усунути або їх усунення вимагає значних витрат від особи, що помилилася, - з урахуванням її майнового становища, характеру діяльності тощо. Обставини, з приводу яких помилилася особа, мають бути наявними на час вчинення правочину. Обов'язок доведення відповідних обставин покладається на позивача. Не вважається помилкою щодо якості продукції (товару, іншого майна) неможливість її використання або утруднення в її використанні, які сталися після виконання хоча б однією з сторін зобов'язань, що виникли з правочину, і не пов'язані з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка у мотивах правочину (тобто в обставинах, у зв'язку з якими особа вчиняє правочин) або незнання стороною правочину норм законодавства.
За змістом узагальнення Верховного Суду України "Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 24.11.2008 р. воля особи до вчинення правочину і результат правочину не узгоджуються в разі помилки, якщо вона має істотне значення. Такими є помилки щодо правової природи правочину, його змісту, предмета, ціни, сторони, якості об'єкта тощо. Істотною може вважатись помилка, наслідки якої взагалі неможливо усунути або для їх усунення стороні, яка помилилася, необхідно здійснити значні витрати. Найчастіше хибне сприйняття стосується правової природи та предмета правочину, що може виникнути при визначенні тотожності предмета або його якості. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати або, навпаки, бути відсутніми саме на момент вчинення правочину. Сторона на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка насправді мала місце, тобто надати докази, які б свідчили про її помилку щодо істотних обставин правочину. Не має правового значення помилка, допущена при розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. При цьому помилка внаслідок власного недбальства чи незнання закону однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
Як на підставу укладення оскаржуваного правочину під впливом помилки позивач посилається на те, що при його укладенні він розраховував на належне виконання гр. ОСОБА_1 своїх зобов'язань за Кредитним договором в частині забезпечення повернення кредиту в повному обсязі згідно п. 2.3 такого Договору. При цьому, за твердженнями позивача, під час дії оскаржуваного Договору поруки починаючи з 2007 р. по 2014 р. він не був повідомлений про невиконання боржником умов Кредитного договору, отже фактично помилився щодо можливості повернення грошових коштів позичальником.
У відповідності до ст. 124, п. п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 4-2, 4-3 Господарського процесуального кодексу України, основними засадами судочинства є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 06.11.2009 р. "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" під час розгляду справ про визнання угоди (правочину) недійсною господарський суд встановлює наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. При цьому обставини, що мають істотне значення для вирішення спору повинні підтверджуватись сторонами належними та допустимими доказами відповідно до вимог статей 33, 34 Господарського процесуального кодексу України.
Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Обов'язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 33 ГПК України покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
За приписами ст. 43 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Враховуючи вищевикладене, судом встановлено, що позивач, як підставу визнання опорюваного договору недійсним як такого, що укладений внаслідок помилки, посилається на те, що йому не було відомо на час укладення договору про гарантії повернення кредитних коштів позичальником.
Проте як встановлено судом, за умовами п. 3.3. Договору поруки Кредитний договір є невід'ємною частиною вказаного договору, а також між сторонами 20.09.11 р., тобто через певний час після укладення оскаржуваного Договору поруки, укладено Додатковий договір № 1 щодо зміни умов останнього, зокрема, в частині зазначення умов забезпеченого Кредитного договору, що спростовує твердження позивача про відсутність інформації про фінансовий стан боржника, оскільки позивач не був позбавлений права пересвідчить у виконанні гр. ОСОБА_1 зобов'язання щодо забезпечення повернення кредиту, строк виконання якого настав.
З огляду на викладене, судом встановлено, що оспорюваний договір поруки від 07.12. 2007 укладений в порядку та на умовах, визначених законом, при цьому належні та допустимі докази на підтвердження обставини щодо того, що він укладений внаслідок помилки позивача та помилкового уявлення стороною (позивачем) про обставини, які могли перешкодити вчиненню оспорюваного правочину, передбачені статтею 229 Цивільного кодексу України в матеріалах справи відсутні, доказів існування таких обставин в розумінні ст. ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України станом на момент вирішення спору сторонами суду не надано.
Суд зазначає, що за загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.
Тобто, сам по собі факт неналежного виконання однією із сторін правочину його умов свідчить про наявність підстав для притягнення такої сторони до визначеної відповідальності, а не підстав для визнання такого правочину недійсним, що можливо не інакше як за наслідками встановлення обставин невідповідності його чинним на момент укладення вимогам закону.
Суд звертає увагу сторін, що за звичаями ділового обороту при здійснені вибору контрагента та укладенні правочинів суб'єктами господарювання оцінюються не лише умови такого правочину та їх комерційна привабливість, але і ділова репутація, платоспроможність контрагента, ризики невиконання зобов'язань та надання гарантій їх виконання, наявність у контрагента необхідних ресурсів (виробничих потужностей, технологічного обладнання, кваліфікованого персоналу) та досвіду.
Окрім того, основною метою укладення договору поруки є забезпечення виконання боржником зобов'язань з повернення грошових коштів та отримання банком додаткових гарантій такого виконання, при цьому у випадку задоволення вимог кредитора поручителем останній отримує можливість набути право вимоги за укладеним в забезпечення такого кредиту правочином поруки.
Мотив правочину - це обставини, у зв'язку з якими особа вчиняє правочин. За загальним правилом помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків встановлених законом. Тому у даному випадку укладення Договору поруки як додаткової гарантії виконання зобов'язань з повернення грошових коштів банку, сплати процентів річних та можливої неустойки, за умови зміни намірів поручителя щодо виконання зобов'язання за Кредитним договором не може бути визнано підставою для визнання договору поруки недійсним, оскільки волевиявлення особи на час укладення останнього відповідало її справжній волі (забезпечити виконання Кредитного договору боржником).
Отже, посилання позивача на невиконання боржником положень п. 2.3 Кредитного договору щодо повернення банку кредиту не може бути підставою для визнання такого правочину недійсним, а судом, в свою чергу, не встановлено обставин з якими приписи ст. 203 Цивільного кодексу України передбачають недійсність оскаржуваного договору.
Відповідно до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
З огляду на вищевикладене, враховуючи те, що позивач не довів в розумінні приписів ст.ст. 32, 33 Господарського процесуального кодексу України ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог, а також у зв'язку з відсутністю фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання оскаржуваного правочину недійсним і настання відповідних юридичних наслідків, зважаючи на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у даній справі, суд вважає за необхідне відмовити позивачу у задоволенні позову з огляду на його необґрунтованість та недоведеність.
Судовий збір відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.
Керуючись ст. 124 Конституції України, ст.ст. 4-2, 4-3, 42, 43, 33, 35, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
В задоволенні позову відмовити повністю.
Повний текст рішення складено та підписано 10 грудня 2015 року.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання та підписання повного тексту рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.
Суддя А.М. Селівон