79010, м.Львів, вул.Личаківська,81
"30" листопада 2015 р. Справа №907/310/15
Львівський апеляційний господарський суд, в складі колегії:
головуючого-судді: Якімець Г.Г.,
суддів: Бойко С.М., Бонк Т.Б.,
при секретарі судового засідання Кришталь М.Б.,
за участю представників:
від прокуратури - ОСОБА_1
від позивача - не з'явився
від відповідача (ОСОБА_2 міського господарства Ужгородської міської ради) - не з'явився
від відповідача (ОСОБА_3 комітету Ужгородської міської ради) - не з'явився
від відповідача (ФОП ОСОБА_4) (скаржника) - ОСОБА_5
розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_6 особи-підприємця ОСОБА_4, б/н від 27.05.2015 року
на рішення Господарського суду Закарпатської області від 14.05.2015 року (підписане 19.05.2015 року), суддя Мокану В.В.
у справі №907/310/15
за позовом Прокурора міста Ужгорода в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради, м. Ужгород
до відповідача ОСОБА_2 міського господарства Ужгородської міської ради, м. Ужгород
до відповідача ОСОБА_3 комітету Ужгородської міської ради, м. Ужгород
до відповідача ОСОБА_6 особи-підприємця ОСОБА_4, м. Ужгород
про визнання недійсним пункту 3 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 21.05.2014 року за №165 «Про видачу підтверджень торгівельної діяльності на тимчасові об'єкти торгівлі та сфери послуг з погодженням режиму роботи» в частині зобов'язання ОСОБА_2 міського господарства укласти договір оренди земельної ділянки з суб'єктом господарювання ОСОБА_4 (п.1.6.); визнання недійсним договору оренди земельної ділянки за №1341 від 14.07.2014 року; зобов'язання звільнити земельну ділянку площею 45,6 кв. м вартістю 89575,72 грн., що знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. А. Волошина, біля будинку 21 та повернути її до земель Ужгородської міської ради
Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 14.05.2015 року по справі №907/310/15 позов Прокурора міста Ужгорода, заявлений в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради, задоволено повністю: визнано недійсним пункт 3 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 21.05.2014 року за №165 «Про видачу підтверджень торгівельної діяльності на тимчасові об'єкти торгівлі та сфери послуг з погодженням режиму роботи» в частині зобов'язання департаменту міського господарства укласти договір оренди земельної ділянки з суб'єктом господарювання ОСОБА_4, визнано недійсним договір оренди земельної ділянки за №1341 від 14.07.2014 року, укладений між департаментом міського господарства Ужгородської міської ради та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 та зобов'язано фізичну особу - підприємця ОСОБА_4 звільнити земельну ділянку площею 45,6 кв. м вартістю 89575 грн. 72 коп., що знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. А. Волошина, біля будинку 21, та повернути її до земель Ужгородської міської ради.
Рішення суду мотивоване тим, що оспорюваний пункт 3 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради, яким вирішено питання про надання в оренду суб'єктам підприємницької діяльності землі, прийнято з перевищенням визначених законодавством повноважень виконкому, оскільки, пунктом 34 ч.1 ст.26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначено, що вирішення відповідно до закону питань земельних відносин є виключною компетенцією пленарних засідань сільських, селищних, міських рад, а невідповідність акту органу місцевого самоврядування чинному законодавству або визначеній законом компетенції є підставою для визнання такого акту недійсним. Поряд з тим, з огляду на допущені порушення порядку передачі земельної ділянки в оренду, визнану судом обґрунтованість вимоги про визнання недійсним пункту 3 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 21.05.2014 року за №165 «Про видачу підтверджень торгівельної діяльності на тимчасові об'єкти торгівлі та сфери послуг з погодженням режиму роботи» в частині зобов'язання департаменту міського господарства укласти договір оренди земельної ділянки з суб'єктом господарювання ОСОБА_4, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для задоволення позовної вимоги про визнання недійсним також оспорюваного договору оренди землі. Крім того, враховуючи, що договір оренди землі може бути припиненим лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути вже здійснене за ним користування земельною ділянкою, суд першої інстанції визнав вимогу прокурора про зобов'язання звільнити земельну ділянку та повернути її до земель Ужгородської міської ради, такою, що підлягає задоволенню, з огляду на положення частин 1 та 2 ст.216 ЦК України, відповідно до яких, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю, а у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.
Не погоджуючись з рішенням місцевого господарського суду, відповідач - ОСОБА_6 особа - підприємець ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 14.05.2015 року по справі №907/310/15 та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю. Зокрема, зазначає, що місцевим господарським судом при вирішенні даного спору порушено правила підвідомчості, що визначені ст.12 ГПК України, оскільки спірним актом врегульовано адміністративні правовідносини, а суд дійшов помилкового висновку про те, що спір в частині визнання недійсним п.3 рішення виконкому є спором щодо набуття підприємцем права користування земельною ділянкою. Крім того, зазначає, що позивачем не доведено порушення права Ужгородської міської ради відповідачами чи іншими особами у зв'язку із прийняттям спірного рішення та укладенням спірного договору, при цьому скаржник посилається на практику вищих судових органів. Разом з тим, вважає, що суд помилково застосував до спірних правовідносин положення статті 215 ЦК України.
Представник відповідача (ФОП ОСОБА_4) - скаржника, в судовому засіданні вимоги апеляційної скарги підтримав в повному обсязі, просив скасувати рішення Господарського суду Закарпатської області від 14.05.2015 року та прийняти нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Прокурор в судовому засіданні проти вимог апеляційної скарги заперечив, просив оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення, з підстав, наведених у запереченнях на апеляційну скаргу (вих.№64-4974вих. від 14.09.2015 року). Зокрема, зазначив, що відносини, що склались між сторонами є цивільно-правовими, а предметом спору є захист права власності особи, а не публічно-правових інтересів держави, відтак, даний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Поряд з тим, вважає помилковим посилання апелянта на практику Європейського суду з прав людини, оскільки обставини вказаних апелянтом справ є відмінними від обставин даного спору, оскільки звернення прокурора з даним позовом спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні питання щодо порядку та правомірності розпорядження землями комунальної власності та повернення у законне розпорядження територіальної громади землі, яка незаконно вибула з її користування. Одночасно зазначає, що в разі неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав, особа не набуває права власності чи користування на неї, а тому і порушень в розумінні ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в частині непорушності прав мирного володіння своїм майном щодо скаржника не може мати місце.
Представники позивача та відповідачів (ОСОБА_2 міського господарства Ужгородської міської ради та ОСОБА_3 комітету Ужгородської міської ради) в судове засідання не з'явились. Проте, 08.09.2015 року від позивача на адресу суду надійшло клопотання (б/н від 07.09.2015 року), в якому останній просить про розгляд справи за відсутності його представника, за наявними в справі матеріалами та зазначає, що позовні вимоги прокурора міста Ужгорода підтримує в повному обсязі. В свою чергу, відповідачі (ОСОБА_2 міського господарства Ужгородської міської ради та ОСОБА_3 комітет Ужгородської міської ради) подали письмові пояснення (б/н від 07.09.2015 року), в яких повністю визнають позов прокурора міста Ужгорода, заявлений в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради та вважають, що пред'явлені ним вимоги є законними та обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню, просять вимоги прокурора задовольнити в повному обсязі.
Оскільки, явка представників сторін не визнавалась обов'язковою, а розгляд справи неодноразово відкладався, враховуючи клопотання позивача, колегія суддів вважає за можливе, розглянути справу за їх відсутності.
Суд, заслухавши пояснення прокурора та представника відповідача (скаржника - ФОП ОСОБА_4), розглянувши доводи апеляційної скарги та дослідивши наявні докази по справі, вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступного:
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, пунктом 1.6 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 21.05.2014 року №165 «Про видачу підтверджень торговельної діяльності на тимчасові об'єкти торгівлі та сфери послуг з погодженням режиму роботи» підприємцю ОСОБА_4 надано підтвердження торговельної діяльності та погоджено режим роботи на тимчасовий об'єкт торгівлі терміном на один рік на терасі по вулиці А. Волошина, біля будинку 21, площею 51,6 кв. м з режимом роботи з 08.00 год. до 22.00 год.
Поряд з тим, пунктом 3 наведеного вище Рішення, протягом трьох днів з дня отримання рішення ОСОБА_2 міського господарства вирішено укласти договори оренди землі загального користування із суб'єктами підприємницької діяльності, наведеними у пункті 1 рішення.
На виконання вказаного Рішення, 14.07.2014 року між ОСОБА_2 міського господарства Ужгородської міської ради та ОСОБА_6 особою - підприємцем ОСОБА_4 укладено договір №1341 оренди земельної ділянки площею 45,6 кв. м, що знаходиться в м. Ужгороді по вул. А. Волошина, біля будинку 21.
Як вбачається з умов договору оренди, а саме: пунктів 2.1, 2, земельна ділянка передається в оренду із земель комерційного використання з метою несільськогосподарського призначення для торгівлі на терасі, з терміном дії договору до 21.05.2015 року.
Судом встановлено, що вирішення питання надання земельної ділянки в оренду відповідачу - ФОП ОСОБА_4 здійснено виконавчим комітетом на підставі повноважень, делегованих рішенням Ужгородської міської ради від 21.12.2010 року №52 «Про порядок надання в оренду земельних ділянок для тимчасового розміщення малих архітектурних форм для здійснення підприємницької діяльності на землях загального користування».
Однак, з матеріалів справи вбачається, що постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 19.09.2014 року у справі №807/3593/13-а, яка набрала законної сили, зазначене рішення Ужгородської міської ради визнано протиправним та скасовано. У даній справі суд встановив, що Порядок надання в оренду земельних ділянок, затверджений рішенням Ужгородської міської ради від 21.12.2010 року №52 передбачає, що рішення про надання в оренду земель загального користування міста приймається на засіданнях виконавчого комітету, що суперечить ст.12 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.122 Земельного кодексу України, якими в свою чергу визначено, що рішення про надання в користування (оренду) земельних ділянок приймаються виключно на пленарних засіданнях міських рад.
З огляду на наведене вище, враховуючи, що оспорюваний пункт рішення виконкому Ужгородської міської ради прийнято неповноважним органом, що є підставою для визнання його недійсним, прокурор міста Ужгорода звернувся до суду з позовом, заявленим в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради до відповідачів: ОСОБА_2 міського господарства Ужгородської міської ради, ОСОБА_3 комітету Ужгородської міської ради та ОСОБА_6 особи-підприємця ОСОБА_4 про визнання недійсним пункту 3 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 21.05.2014 року за №165 «Про видачу підтверджень торгівельної діяльності на тимчасові об'єкти торгівлі та сфери послуг з погодженням режиму роботи» в частині зобов'язання ОСОБА_2 міського господарства укласти договір оренди земельної ділянки з суб'єктом господарювання ОСОБА_4 (п.1.6.); визнання недійсним договору оренди земельної ділянки за №1341 від 14.07.2014 року; зобов'язання звільнити земельну ділянку площею 45,6 кв. м вартістю 89575,72 грн., що знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. А. Волошина, біля будинку 21 та повернути її до земель Ужгородської міської ради.
Частиною 2 ст.16 ЦК України передбачено способи захисту цивільних прав та інтересів, серед яких, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб (п.10).
Відповідно до п.10 ст.59 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.
Статтею 21 Цивільного кодексу України передбачено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
Таким чином, зі змісту вказаних норм вбачається, що правовий акт може бути визнаний недійсним (незаконним, протиправним), тобто таким, що не відповідає закону (іншому правовому акту), якщо він виданий органом або посадовою особою з перевищенням наданих йому законом повноважень або в межах компетенції, але з порушенням діючого законодавства.
Згідно з ч.ч.1,2 ст.116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Статтею 122 ЗК України передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Вирішення відповідно до закону питань земельних відносин є виключною компетенцією пленарних засідань сільських, селищних, міських рад (п.34 ч.1 ст.26 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні»).
Враховуючи наведені вище положення, з огляду на те, що оспорюваним рішенням вирішено питання про надання в оренду ФОП ОСОБА_4 земельної ділянки в місті Ужгороді, і таке рішення прийнято виконавчим комітетом міської ради, що свідчить про перевищення останнім визначених законодавством повноважень, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду, що вимога прокурора про визнання недійсним пункту 3 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 21.05.2014 року №165 «Про видачу підтверджень торгівельної діяльності на тимчасові об'єкти торгівлі та сфери послуг з погодженням режиму роботи» в частині зобов'язання ОСОБА_2 міського господарства укласти договір оренди земельної ділянки з суб'єктом господарювання ОСОБА_4 підлягає задоволенню.
Разом з тим, відповідно до п.2.16 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011 року «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» необхідною умовою укладення договору оренди земельної ділянки, яка перебуває у державній або в комунальній власності, є наявність рішення відповідного органу про надання земельної ділянки.
У п.2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 року «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» зазначено, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Відповідно до ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Так, статтею 203 ЦК України передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Згідно з положеннями даної статті: 1) зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
З огляду на наведені вище положення законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що укладення оспорюваного договору оренди земельної ділянки №1341 від 14.07.2014 року на підставі рішення, яке визнано судом недійсним, внаслідок перевищення повноважень органом, який приймав дане рішення, свідчить про порушення чинного законодавства, а саме: ст.116 ЗК України, п.34 ч.1 ст.26 ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» та, відповідно до ст.215 ЦК України, є підставою для визнання такого договору недійсним.
Поряд з тим, враховуючи положення ч.1 ст.8-1 ЗУ «Про оренду землі», згідно з якою, право на оренду земельної ділянки державної або комунальної власності не може бути відчужено її орендарем іншим особам, внесено до статутного капіталу, передано у заставу, крім передбачених частиною другою цієї статті випадків для земель, наданих для будівництва житлового будинку, суд першої інстанції вірно не взяв до уваги посилання прокурора про відсутність у договорі умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки, як на підставу для визнання недійсним спірного договору оренди.
Щодо вимоги прокурора про зобов'язання ФОП ОСОБА_4 звільнити земельну ділянку площею 45,6 кв. м, вартістю 89575,72 грн., що знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. А. Волошина, біля будинку 21 та повернути її до земель Ужгородської міської ради, колегія суддів зазначає наступне:
Статтями 15, 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення і одним із способів захисту прав є відновлення становища, яке існувало до порушення.
Відповідно до ст.152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється, в тому числі, шляхом відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав.
Згідно з ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Поряд з тим, враховуючи, що договір оренди землі може бути припиненим лише на майбутнє, оскільки неможливо повернути вже здійснене за ним користування земельною ділянкою, з огляду на те, що земельна ділянка перебуває у фактичному користуванні ФОП ОСОБА_4, що також підтверджується актом прийому-передачі від 17.05.2012 року, вимога прокурора про зобов'язання звільнити земельну ділянку та повернути її до земель Ужгородської міської ради підлягає задоволенню.
Статтею 32 ГПК України передбачено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно зі ст.33 ГПК України кожна з сторін повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Скаржником протилежного не доведено. Слід також зазначити, що іншими відповідачами позов прокурора визнано.
Враховуючи все наведене вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про задоволення позову: визнання недійсним пункту 3 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 21.05.2014 року №165 «Про видачу підтверджень торгівельної діяльності на тимчасові об'єкти торгівлі та сфери послуг з погодженням режиму роботи» в частині зобов'язання департаменту міського господарства укласти договір оренди земельної ділянки з суб'єктом господарювання ОСОБА_4; визнання недійсним договору оренди земельної ділянки №1341 від 14.07.2014 року, укладеного між департаментом міського господарства Ужгородської міської ради та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4 та зобов'язання фізичну особу - підприємця ОСОБА_4 звільнити земельну ділянку площею 45,6 кв. м, вартістю 89575 грн. 72 коп., що знаходиться за адресою: м. Ужгород, вул. А. Волошина, біля будинку 21 та повернути її до земель Ужгородської міської ради.
Колегія суддів вважає, що при прийнятті оскаржуваного рішення господарський суд повно і всебічно перевірив всі обставини справи, дав належну правову оцінку зібраним у справі доказам та прийняв законне і обґрунтоване рішення.
Щодо доводів скаржника про порушення місцевим господарським судом правил підвідомчості, що визначені ст.12 ГПК України, колегія суддів зазначає наступне:
Згідно п.6 ч.1 ст.12 ГПК України господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, за винятком тих, що віднесено до компетенції адміністративних судів.
Відповідно до п.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №6 від 17.05.2011 року «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин» питання про те, чи підвідомча господарському суду справа у спорі, що виник із земельних правовідносин, повинно вирішуватись залежно від того, який характер мають спірні правовідносини, тобто чи є вони приватноправовими чи публічно-правовими, та чи відповідає склад сторін у справі статті 1 Господарського процесуального кодексу України. З цією метою господарським судам слід аналізувати предмет позову, підстави позову і зміст позовних вимог.
Пунктом 1.2 наведеної вище постанови Пленуму передбачено, що господарським судам підвідомчі лише справи у спорах, що виникають із земельних відносин приватноправового характеру, тобто з відносин, врегульованих нормами цивільного або господарського права і пов'язаних із здійсненням сторонами цивільних або інших майнових прав на земельні ділянки на засадах рівності. У вирішенні питання про те, чи мають земельні відносини приватноправовий характер, слід враховувати таке:
Виходячи з положень статей 13, 14 Конституції України, статей 177, 181, 324, глави 30 Цивільного кодексу України, статті 148 Господарського кодексу України, земля та земельні ділянки є об'єктами цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи беруть участь у земельних відносинах з метою реалізації цивільних та інших прав у приватноправових відносинах, тобто прав власників земельних ділянок.
З положень статей 13, 14, 140, 142, 143 Конституції України, статей 11, 16, 167, 169, 374 ЦК України, статей 2, 8, 48, 133, 148, 152, 197 ГК України, статей 80, 84, 123, 124, 127, 128 Земельного кодексу України випливає, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у правовідносинах щодо розпорядження земельними ділянками державної та комунальної власності (наданні земельних ділянок громадянам та юридичним особам у власність або в користування, відчуженні земельних ділянок державної або комунальної власності, укладенні, зміні, розірванні договорів купівлі-продажу, ренти, оренди земельної ділянки та інших договорів щодо земельних ділянок, встановленні сервітуту, суперфіцію, емфітевзису, в тому числі прийнятті державними органами та органами місцевого самоврядування відповідних рішень) діють як органи, через які держава або територіальна громада реалізують повноваження власника земельних ділянок.
Реалізуючи відповідні повноваження, державні органи або органи місцевого самоврядування вступають з юридичними та фізичними особами у цивільні та господарські правовідносини. Отже, у таких відносинах держава або територіальні громади є рівними учасниками земельних відносин з іншими юридичними та фізичними особами, у тому числі з суб'єктами підприємницької діяльності.
Таким чином, справи у спорах за участю державних органів та органів місцевого самоврядування, що виникають з правовідносин, у яких державні органи та органи місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, а також в інших спорах, які виникають із земельних відносин приватноправового характеру, за відповідності складу сторін спору статті 1 ГПК підвідомчі господарським судам.
Відносини, пов'язані з набуттям та реалізацією громадянами, юридичними особами прав на земельні ділянки та з цивільним оборотом земельних ділянок ґрунтуються на засадах рівності сторін і є цивільно-правовими.
За змістом статей 13, 14 Конституції України, статті 11 ЦК України, статей 123, 124, 127, 128 ЗК України рішенням органу місцевого самоврядування або державної адміністрації про надання земельної ділянки господарюючому суб'єкту у власність або в користування здійснюється волевиявлення власника землі і реалізуються відповідні права у цивільних правовідносинах з урахуванням вимог ЗК України, спрямованих на раціональне використання землі як об'єкта нерухомості (власності).
Індивідуальні акти органів держави або місцевого самоврядування, якими реалізовуються волевиявлення держави або територіальної громади як учасника цивільно-правових відносин і з яких виникають, змінюються, припиняються цивільні права і обов'язки, не належать до правових актів управління, а спори щодо їх оскарження мають приватноправовий характер, тобто справи у них підвідомчі господарським судам.
З огляду на все наведене вище, враховуючи, що оспорюваним пунктом рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради вирішено питання про надання суб'єктам господарювання, в тому числі ФОП ОСОБА_4, права на оренду земельної ділянки, тобто здійснено розпорядження земельною ділянкою органом, який вважав себе уповноваженим на таку дію, з приводу чого виникли правовідносини приватноправового характеру, пов'язані з орендою землі, колегія суддів вважає, що даний спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, з огляду на що, не вбачає порушень судом першої інстанції норм процесуального права щодо підвідомчості даного спору.
Враховуючи зазначене, доводи скаржника про скасування рішення місцевого суду є безпідставними.
Рішення Господарського суду Закарпатської області від 14.05.2015 року по справі №907/310/15 прийняте у відповідності з вимогами діючого законодавства, а тому підстав для його скасування апеляційний суд не вбачає.
Судовий збір за подання апеляційної скарги на рішення господарського суду, в порядку ст.49 ГПК України, покладається на скаржника.
Керуючись ст.ст.101, 102, 103, 105 ГПК України, суд,
постановив:
Рішення Господарського суду Закарпатської області від 14.05.2015 року по справі №907/310/15 залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_6 особи-підприємця ОСОБА_4 - без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку.
Матеріали справи №907/310/15 повернути до Господарського суду Закарпатської області.
Повну постанову складено 07.12.2015 року
Головуючий-суддя Якімець Г.Г.
Судді Бойко С.М.
ОСОБА_7