Справа №22-ц/2690/1352/2012 Головуючий 1 інстанції - Яценко Н.О.
Доповідач - Борисова О.В.
12 січня 2012 року м. Київ колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого судді: Борисової О.В.
суддів: Ратнікової В.М., Гаращенка Д.Р.
при секретарі: Трончук М.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Оболонського районного суду м. Києва від 10 листопада 2011 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк», третя особа: Національний банк України про визнання недійсним кредитного договору, стягнення коштів, колегія, -
В квітні 2011 року позивачка звернулась до Оболонського районного суду м. Києва з позовом до ПАТ «Універсал Банк», третя особа: Національний банк України про визнання недійсним кредитного договору, стягнення коштів.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 10.11.2011 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ПАТ «Універсал Банк», третя особа: Національний банк України про визнання недійсним кредитного договору, стягнення коштів відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції представник позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Оболонського районного суду м. Києва від 10.11.2011 року скасувати та ухвалити нове, яким повністю задовольнити позовні вимоги, а саме: визнати кредитний договір від 15.04.2008 року № СL34167 недійсним з моменту його укладення; стягнути з ОСОБА_1 2661,19 грн. на користь ПАТ «Універсал Банк» в рахунок залишку по тілу кредиту за кредитним договором № СL34167 від 15.04.2008 року; стягнути з ПАТ «Універсал Банк» на користь ОСОБА_1 судові витрати та витрати на правову допомогу в розмірі 5000 грн.
Посилається на те, що судом першої інстанції ухвалено рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права.
Так, судом не взято до уваги, що при укладенні кредитного договору відповідачем було обмануто позивача щодо істотних умов договору, а саме щодо розміру щомісячних ануїтетних платежів та розміру процентної ставки та було ошукано позивача на 900,48 доларів США.
Також апелянт посилається на те, що більша частина мотивувальної частини судового рішення містить необґрунтовані посилання на те, що надання валютного кредитну в Україні є легітимним, проте, позивач обґрунтовував свої вимоги тим, що відповідач обманув щодо розміру щомісячних ануїтетних платежів та щодо розміру процентної ставки, що є порушенням вимог ст.ст. 229-233, 638 ЦК України.
Крім того, апелянт посилається на те, що відповідачем на момент укладення договору не було отримано індивідуальну ліцензію Національного Банку України, яка передбачена Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», яка б дозволяла використовувати відповідачу іноземну валюту як засіб платежу при виконання своїх зобов'язань за кредитним договором та відповідачем необґрунтовано було підвищено проценту ставку за договором.
Представник позивача в судовому засіданні підтримала апеляційну скаргу та просила її задовольнити.
Представник відповідача ПАТ «Універсал Банк» в судове засідання не з'явився, належним чином повідомлений про місце і час судового засідання, причини своєї неявки суд не повідомив.
Представник третьої особи Національного Банку України в судове засідання не з'явився, належним чином повідомлений про місце і час судового засідання, надав до суду заперечення в яких просив відхилити апеляційну скаргу, справу слухати у відсутність представника третьої особи. Тому колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи у відсутність осіб, що не з'явились.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 15.04.2008 року між позивачем та ВАТ «Універсал Банк», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк» укладено кредитний договір , відповідно до умов якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 7800 доларів США.
Відповідно до п.1.1. кредитного договору кредитор зобов'язується надати позичальнику кредитні кошти в сумі та на умовах, визначених в цьому договорі, додатку № 1 та додатку № 2, а позичальник зобов'язується погасити кредит, сплатити проценти за користування ним на умовах та в порядку, визначених договором, додатком № 1 та додатком № 2.
Відповідно до додатку № 1 до договору основна сума кредиту становить 7800 доларів США, винагорода за ініціювання кредиту 5% , процентна ставка 24% річних, підвищена процентна ставка (в разі прострочення платежу) - 72% річних, кількість щомісячних платежів 84, сума щомісячного платежу 193,57 доларів США, дата сплати щомісячного платежу - кожне 10-е число місяця, дата сплати останнього платежу 10.04.2012 року, сума останнього платежу 193,92 доларів США.
Відповідно до заяви на видачу готівки позивач отримала в банку 7410 доларів США, а 5% банком стягнуто з суми кредиту на оплату за ініціювання кредиту.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої, що при укладенні кредитного договору № СL34167 від 15.04.2008 року дотримано всі вимоги, встановлені Законом України «Про захист прав споживачів» та Законом України «Про банки та банківську діяльність».
Так, п.4.1 вищевказаного кредитного договору визначено, що підписанням цього договору позичальник підтверджує, що до підписання цього договору отримав від кредитора у письмові формі інформацію про умови кредитування, а також орієнтовну сукупну вартість кредиту, як це вимагає законодавство про захист прав споживачів.
Пунктом 2.2 кредитного договору визначено, що проценти нараховуються на щомісячній основі на суму несплаченого щоденного залишку кредиту.
Відповідно до ч.7 ст.47 Закону України «Про банки та банківську діяльність» комерційні банки самостійно встановлюють процентні ставки та комісійну винагороду по своїх операціях.
Крім того, п.2.3 передбачено, що кредитор може збільшити проценту ставку зазначену у п.1.1. договору у разі зміни Національним банком України розмір чинної облікової ставки та/або у разі запровадження адміністративних та/або інших заходів, які збільшують вартість коштів на українському ринку, та/або у випадку зміни ставок, та/або в інших випадках, якщо кредитор обґрунтовано вважає, що така зміна відповідає ринковим умовам або має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів кредитора. Про зміну процентної ставки кредитор має повідомити позичальника письмово.
Доводи апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції не прийнято до уваги того факту, що процентна ставка була змінена з порушенням положень кредитного договору та Закону України «Про захист прав споживачів», колегія суддів вважає необґрунтованими, оскільки як зазначено в рішенні Конституційного суду України від 10.11.2011 року № 15-рп/2011 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України, що положеннями пунктів 22, 23 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон про фінансові послуги) споживачем вважається фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо непов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов'язків найманого працівника. Споживчий кредит - це кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
За частиною першою статті 11 вказаного Закону між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Частиною другою статті 11 вищевказаного закону та абзацом шістнадцятим частини першої статті 6 Закону про фінансові послуги врегульовуються питання щодо відомостей, які кредитодавець має повідомити споживачеві до укладення договору споживчого кредиту, а статтею 56 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 07.12.2000 року № 2121-III - щодо відомостей, які банк має надавати споживачеві як власнику клієнту на його вимогу.
Таким чином, оскільки між сторонами не було укладено договір споживчого кредиту, то відповідно між сторонами виникли договірні відносини, які перш за все регулюються нормами ЦК України, а не Законом України «Про захист прав споживачів».
Згідно з ст. 1056-1 ЦК України та ст.55 Закону України «Про банки та банківську діяльність» забороняється Банку збільшувати розмір процентів в односторонньому порядку. Вказаними нормами ЦК України та вищевказаний закон були доповнені відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку» від 12.12.2008 року № 661-VI
Як вбачається з матеріалів справи збільшення процентної ставки по кредитному договору мало місце з липня 2008 року до 30%, а тому збільшення банком процентної ставки було здійснено правомірно.
Колегія суддів вважає, що не заслуговує на увагу посилання апелянта на те, що відповідачем було введено позивача в оману, що відповідно до Додатку № 2 до кредитного договору нарахування здійснені на підставі процентної ставки в розмірі 24,14 % (25.41%). на яку позивач свою згоду не надавала, оскільки збільшення розміру кредиту чи відсоткової ставки може бути підставою для звернення до суду з позовом про стягнення безпідставно сплачених, на думку позивача, коштів, а не підставою визнання кредитного договору недійсним.
Визнання договорів недійсними можливе лише з підстав визначених законом, а саме відповідно до вимог ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог ст.203 ЦК Украйни.
Колегія суддів не приймає до уваги послання апелянта на те, що позивачка отримала кредит в не в повному обсязі, оскільки кредит був наданий в розмірі 7800 доларів США, відповідно до кредитного договору № СL34167 та з суми наданого кредиту позивачка сплатила банку винагороду за ініціювання кредиту у розмірі встановленому в договорі і відповідно банк проводив правильно нарахування ставки за користування кредитом виходячи з суми 7800 доларів США.
Так, згідно п.4.1 кредитного договору, позичальник сплачує кредитору винагороду за ініціювання кредиту у розмірі, що зазначена у додатку 1 цього договору. Сплата такої винагороди здійснюється шляхом договірного списання кредитором необхідної суми коштів з поточного рахунку позичальника. Позичальник доручає кредитору списати суму вищевказаної винагороди в порядку тана умовах, передбачених цим договором.
Крім того, апелянтом не було надано до суду належних доказів на підтвердження факту введення її в оману відповідачем.
Тому суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про те, що законних підстав для визнання недійсним кредитного договору немає, оскільки позивачем не доведено факту введення її в оману та порушення її прав з боку відповідача, а також не підлягає задоволенню вимога про стягнення коштів, оскільки відсутні підстави для застосування наслідків недійсності правочину.
Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачем не було отримано індивідуальну ліцензію, яка б дозволяла використовувати іноземну валюту як засіб платежу є необґрунтованими з наступних підстав.
Згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті.
Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України.
Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями.
До операцій, які потребують отримання індивідуальної ліцензії згідно пунктів «в», «г» ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" зокрема відносяться операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави. Однак на сьогодні такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавцем не визначено.
Згідно з п.1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 р. № 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 р. за № 1429/10028, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).
Таким чином колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що з урахуванням положень ст.ст.2, 49, 49 Закону України «Про банки та банківську діяльність» банк мав право здійснювати кредитні операції в іноземній валюті, оскільки відповідач має банківську ліцензію на здійснення операцій, визначених ст.47 Закону України «Про банки та банківську діяльність», а також відповідний дозвіл НБУ.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують правильність висновків суду першої інстанції, і на законність оскаржуваного рішення не впливають.
Рішення суду є законним та обґрунтованим, відповідає вимогам матеріального та процесуального права, внаслідок чого підстав для його скасування з мотивів викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.303, 307, 308, 313, 315, 317 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - відхилити.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 10 листопада 2011 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: