04 грудня 2015 року м. Рівне
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області у складі: головуючого Буцяка З.І.,
суддів Боймиструка С.В., Гордійчук С.О.;
секретар судового засідання Коробчук А.М.,
з участю сторін та їх представників,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 і ОСОБА_2 на рішення Дубенського міськрайонного суду від 23 жовтня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - реєстраційна служба Дубенського міськрайонного управління юстиції Рівненської області, про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю та скасування реєстрації,
1 квітня 2015 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю, покликаючись на те, що це майно було придбано нею як суб'єктом підприємницької діяльності за власні кошти.
28 квітня 2015 року ОСОБА_2 пред'явив до ОСОБА_1 зустрічні вимоги про визнання спірного нерухомого майна його особистою приватною власністю та про скасування його реєстрації на ім'я відповідачки, покликаючись на те, що спірне майно було придбано ним за особисті кошти після фактичного припинення шлюбних відносин сторін.
Рішенням Дубенського міськрайонного суду від 23 жовтня 2015 року ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у задоволенні позовних вимог відмовлено.
В поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1, погодившись із судовим рішенням у частині, що стосується відмови ОСОБА_2 у задоволенні зустрічних позовних вимог, посилалася на те, що з 5 березня 2001 року вона зареєстрована як фізична особа-суб'єкт підприємницької діяльності, що підтверджується рішення виконавчого комітету Дубенської міської ради № 179 від 5 березня 2001 року.
Згідно з договорами купівлі-продажу від 31 липня 2003 року та 12 жовтня 2004 року вона як підприємець для здійснення своєї підприємницької діяльності купила 4/100 частини приміщення магазину № 8 ТЗКП „Вікторія” площею 27, 2 кв. м, що знаходиться на вул. Сурмичі, 101, у м. Дубному Рівненської області, та 2/100 частини приміщення магазину № 8 „Золотий колос” за цією ж адресою, які у подальшому як одне приміщення зареєструвала на себе.
Даний об'єкт нерухомості був придбаний нею за подаровані батьком кошти у тому вигляді, в якому він є зараз: „прибудова” (в технічному паспорті „коридор” - 2.7 кв.м) була в наявності на час укладення договору купівлі-продажу, про що зазначено як у договорі купівлі-продажу, так і в технічному паспорті на спірне приміщення. До укладення договору купівлі-продажу „прибудова” (в технічному паспорті „коридор” - 2,7 кв.м) була власністю Дубенської міської ради.
Придбане нерухоме майно нею весь час використовується для здійснення підприємницької діяльності, зокрема, здається в оренду ПАТ "Банк "Фінанси та кредит".
ОСОБА_2 спірним приміщенням на вул. Сурмичі, 101, у м. Дубному Рівненської області ніколи не користувався.
В суді першої інстанції свідки підтвердили, що з 1998 року шлюбні відносини сторін фактично припинилися.
При вирішенні спору місцевий суд не врахував роз'яснень пунктів 29 і 30 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21 грудня 2007 року "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", положень ст.ст. 57, 60, 61 СК України, ст.ст. 179 і 181 ЦК України, а також факту визнання сторонами фактичного припинення шлюбних відносин з 1998 року.
Покликаючись на ці обставини, ОСОБА_1 рішення місцевого суду в частині, що стосується відмови у задоволенні її позовних вимог, вважала незаконним та необґрунтованим і просила апеляційний суд його у зазначеній частині скасувати й ухвалити у справі нове рішення про задоволення її позову.
В решті рішення місцевого суду ОСОБА_1 просила залишити без змін.
ОСОБА_2 у своїй апеляційній скарзі доводив, що він з власної ініціативи спірне приміщення придбав за особисті кошти, сплативши 8 002 грн. за договором від 31 липня 2003 року, 500 грн. за проведення експертної оцінки, 22, 97 грн. за публікацію оголошення в газеті, а також оплатив послуги нотаріуса. За договором від 12 жовтня 2004 року він сплатив 10 507 грн. за придбаний об'єкт та погасив кредиторську заборгованість у розмірі 6 451 грн. Загалом у вартість спірного приміщення з урахуванням проведеного ремонту він вклав 57 603 грн.
ОСОБА_1 такі його доводи місцевому суду не спростувала, назвати суми, які вона витратила на спірне приміщення, суду не змогла, оскільки взагалі не брала участі грошима у придбанні об'єкта нерухомості.
З наданих довідок про заробітну плату видно, що в зазначений період він мав значно більшу заробітну плату, аніж ОСОБА_1
Спірне приміщення було зареєстровано на його колишню дружину, оскільки він на час його придбання був державним службовцем і не міг його оформити на себе. З ОСОБА_1 було домовлено, що вона ніколи не буде претендувати на це майно.
У суді першої інстанції сторони у справі визнали, що з 1998 року їхня сім'я існує лише формально.
Покликаючись на ці обставини, ОСОБА_2 рішення місцевого суду в частині, що стосується відмови у задоволенні його позовних вимог, вважав незаконним та необґрунтованим і просив апеляційний суд його у цій частині скасувати й ухвалити у справі нове рішення про задоволення його позову.
В решті рішення місцевого суду ОСОБА_2 просив залишити без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянтів, колегія суддів приходить до висновку про те, що подані апеляційні скарга підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
Частиною 1 ст. 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
З матеріалів справи вбачається, що відмовляючи сторонам у задоволенні їх позовних вимог про визнання спірного нерухомого майна особистою приватною власністю, суд першої інстанції виходив з того, що це майно становить їхню спільну сумісну власність, оскільки було придбано в період зареєстрованого шлюбу сторін за їх спільні кошти.
Проте погодитися з такими висновками місцевого суду не можна.
Судом установлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 8 серпня 1987 року по день набрання рішенням Дубенського міськрайонного суду від 1 квітня 2015 року законної сили (а. с. 10, 43 т. 1).
Відповідно до законодавства підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які складають підстави виникнення права спільної сумісної власності на майно подружжя), визначені в ст. 60 СК України.
Статтями 60 і 61 СК України (ст.ст. 22, 23, 26 КпШС України, який був чинним до 1 січня 2004 року) визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об'єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Таким чином, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію виникнення права спільної сумісної власності, тобто воно вважається таким, що належить подружжю.
Проте у поданих позовних заявах кожна із сторін у даній справі ствердила, що спірне майно було придбане не за їх спільні кошти.
Пред'явивши до ОСОБА_1 зустрічні позовні вимоги про визнання спірного нерухомого майна особистою приватною власністю, ОСОБА_2 зазначив, що спірне майно він придбав за особисті кошти у період окремого проживання сторін у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин, яке мало місце з 1998 року (а. с. 58-61 т. 1).
У суді першої інстанції ОСОБА_1 також визнала, що шлюбні стосунки сторін фактично були припинені у 1998 році, внаслідок чого вони стали проживати окремо.
У поданих апеляційних скаргах ОСОБА_1 і ОСОБА_2 в черговий раз підтвердили факт окремого проживання та фактичного припинення шлюбних відносин із 1998 року (а. с. 39-46 т. 2).
Частиною 1 ст. 61 ЦПК України визначено, що обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, доказуванню не підлягають.
Таким чином, на підставі пояснень сторін та відповідно до правил ч. 1 ст. 61 ЦПК України апеляційним судом установлено, що спірне нерухоме майно, незважаючи на те, що формально воно було придбано у період шлюбу, було набуто в період окремого проживання сторін у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин та не за їх спільні кошти.
За таких обставин у місцевого суду, на переконання колегії суддів, не було передбачених законом підстав для висновку про те, що спірне майно становить спільну сумісну власність сторін у справі.
Відповідно до ч. 6 ст. 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.
Крім того, зі справи видно, що свої вимоги до ОСОБА_2 про визнання спірного нерухомого майна особистою приватною власністю ОСОБА_1 обґрунтовувала тим, що це майно було придбано нею за власні кошти як суб'єктом підприємницької діяльності (а. с. 2-4 т. 1).
Судом установлено, що рішенням Дубенської міської ради № 179 від 5 березня 2001 року ОСОБА_1 дійсно була зареєстрована як суб'єкт підприємницької діяльності, у зв'язку з чим їй було видано відповідне свідоцтво про державну реєстрацію (а. с. 7 т. 1). Дані про реєстрацію ОСОБА_1 фізичною особою-підприємцем підтверджується також випискою з єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а також іншими доказами у справі (а. с. 5, 7, 8, 44-45, 161-162 т. 1).
З договорів купівлі-продажу від 31 липня 2003 року та 12 жовтня 2004 року вбачається, що ОСОБА_1 як фізична особа-підприємець для здійснення своєї підприємницької діяльності купила спочатку 4/100 частини приміщення магазину № 8 ТЗКП „Вікторія” площею 27, 2 кв. м, що знаходиться на вул. Сурмичі, 101, у м. Дубному Рівненської області, а пізніше ще 2/100 частини приміщення магазину № 8 „Золотий колос” за цією ж адресою, які у подальшому були об'єднані в одне нежитлове приміщення, яке на праві власності також було зареєстровано за ОСОБА_1 (а. с . 11-13, 116-118, 155-157, 160 т. 1).
Відповідно до правил ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Придбане нерухоме майно ОСОБА_1 з 2003-2004 рр. використовувала для здійснення підприємницької діяльності, зокрема, здавала в оренду ПАТ "Банк "Фінанси та кредит", що підтверджується відповідними договорами оренди (а. с. 102-115, 163-165 т. 1).
У постанові від 2 жовтня 2013 року у справі №6-79цс13, ухваленій за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах справі, Верховний Суд України зазначив, що майно фізичної особи - підприємця, яке придбане та використовується в його підприємницькій діяльності з метою одержання прибутку, слід розглядати як його особисту приватну власність, відповідно до ст. 57 СК України, а не як об'єкт спільної сумісної власності подружжя, який підпадає під регулювання ст. ст. 60, 61 СК України.
ОСОБА_2, який не був стороною в укладених ОСОБА_1 договорах купівлі-продажу, правочинів від 31 липня 2003 року та 12 жовтня 2004 року, на підставі яких ОСОБА_1 набула право власності на спірне нежитлове приміщення (зокрема в частині, що стосується покупця), у судовому порядку не оспорив, а тому відповідно до правил ст.ст. 204 і 328 ЦК України ці правочини є правомірними, а право власності, що виникло на їх підставі, вважається набутим правомірно.
З договорів купівлі-продажу від 31 липня 2003 року та 12 жовтня 2004 року безспірно вбачається, що законним власником 6/100 частин нежитлового приміщення на вул. Сурмичі, 101, у м. Дубному Рівненської області є ОСОБА_1, яка своє право власності зареєструвала у встановленому законом порядку (а. с. 155-157, 160 т. 1).
Факт оформлення права особистої приватної власності на ОСОБА_1 є свідченням належності спірного нерухомого майна саме ОСОБА_1
У випадку, якщо надана ОСОБА_2 допомога ОСОБА_1 в набутті спірного майна була не безоплатною, то це, на переконання колегії суддів, з урахуванням установлених вище обставин може бути підставою для стягнення на його користь відповідної компенсації, а не для визнання за ним права особистої приватної власності на спірне нерухоме майно.
Однак таких позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_1 у даній справі теж не пред'явлено.
Що стосується рішення Дубенського міськрайонного суду від 6 жовтня 2015 року, яке було залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 13 листопада 2015 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 і ПАТ "Банк "Фінанси та кредит" про визнання договору оренди недійсним, то з цих судових рішень убачається, що вони були ухвалені судами, виходячи з установленої ст. 60 СК України презумпції належності подружжю майна, що було набуто ним за час шлюбу, на праві спільної сумісної власності. Реальні ж обставини, за яких спірне нерухоме майно було придбано, стали предметом судового дослідження лише у даній справі.
З урахуванням наведеного рішення місцевого суду не відповідає вимогам ст. 213 ЦПК України, через що підлягає скасуванню.
Керуючись ст.ст. 22, 23, 26 КпШС України ст.ст. 57 ч. 6, 60, 61 СК України, ст.ст. 10, 11, 60, 303, 304, 307, 313, 314, 316, 317 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційні скарги ОСОБА_1 і ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Дубенського міськрайонного суду від 23 жовтня 2015 року скасувати.
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю задовольнити частково.
Визнати 6/100 частин нежитлового приміщення на вул. Сурмичі, 101, у м. Дубному Рівненської області, яке зареєстроване за ОСОБА_1, її особистою приватною власністю.
ОСОБА_2 у задоволенні зустрічних позовних вимог до ОСОБА_1, третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - реєстраційна служба Дубенського міськрайонного управління юстиції Рівненської області, про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю та скасування реєстрації відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 4 660 (чотири тисячі шістсот шістдесят) грн. 68 коп. понесених судових витрат у справі.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення. Воно може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили.
Головуючий
Судді: