Справа № 815/6143/15
24 листопада 2015 року Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого - судді Бжассо Н.В.
при секретарі Музики І.С.,
за участю
позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер (згідно довідки)
представник позивача ОСОБА_3 (згідно довіреності)
представник відповідача ОСОБА_4С (згідно довіреності)
перекладача ОСОБА_5 ОСОБА_3
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення від 30.09.2015 року № 183
ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер звернувся до суду з адміністративним позовом до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, в якому просив визнати наказ ГУ ДМС України в Одеській області №183 від 30.09.2015 року про відмову в оформленні документів позивача для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту неправомірним та скасувати його, зобов'язати ГУ ДМС України в Одеській області у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту для ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що у жовтні 2015 року останній звернувся до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою про звернення за захистом в Україні. 09.10.2015 року позивач отримав Повідомлення №5/1-426-9 від 30.09.2015 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі наказу № 183 від 30.09.2015 року, у відповідності із яким на підставі п. 6 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (надалі - Закон) позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер вважає вищевказане рішення необґрунтованим і незаконним, оскільки це рішення приймалося без урахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення, та стосуються справи. На думку позивача він не належить до жодного визначення, яке зазначено у п.6 ст.8 Закону, оскільки заява позивача не носить зловживань у розумінні зазначеної статті, в свою чергу, у позивача наявні умови, зазначені п.1 та п.13 ч.1 Закону, саме тому заяви позивача не можуть вважатись необґрунтованими.
На думку позивача, при прийнятті оскаржуваного рішення, відповідачем порушено вимоги абз. 3 п.п. «в» п.4.1 розд. IV, що визначає наступне: «У висновку обов'язково наводиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в інтернеті, та її співвідношення із змістом в заяві та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником, або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел» На думку позивача є недопустимим посилання на таке джерело як «Вікіпедія». Ненадання позивачем документів на підтвердження того що йому загрожує небезпека не є підставою для відмови в оформленні документів
У судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги, посилаючись на обставини, викладені в адміністративному позові.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти позову, вважаючи його необґрунтованим, та просив відмовити у його задоволенні у повному обсязі, посилаючись на обставини викладені в письмових запереченнях.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи та надані докази, всебічно та повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
ОСОБА_6 встановлено, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер є громадянином ОСОБА_6, народився 16.12.1988 року в м. Вад-Медані, район 40 травня (Судан), де мешкав до виїзду з країни. За національністю ОСОБА_3, за віросповіданням мусульманин-суніт, рідна мова арабська, також володіє англійською та російською. Неодружений. Має середню освіту, яку здобув у школі “Вадмадіні” де навчався з 1-8 класи, та школі «Алнаср», де навчався з 9-11 класи, Судан, місто Вад-Медані. 11 листопада 2009 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер виїхав з країни громадянської належності легально, авіарейсом м. Хартум (Судан) - Йорданія- Київ (Україна) кордон перетинав легально на підставі візи і паспорта. Після того, як позивач прибув до Києва приїхав до Харкова, де і був зарахований на підготовчий факультет університету.
З 2009- 2010 роках навчався на підготовчому факультеті Харківського інституту (факультет радіоелектроніки), у 2011-2013 роках навчався в Національному технічному університеті «Харківський політехнічний інститут» (факультет електромашинобудівний). У зв'язку із тим що закінчилось фінансування від батьків - навчання в університеті не закінчив. Залишився на території України, почав працювати вантажником на проминку « 7км», перебуваючи у нелегальному становищі.
21 вересня 2015 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер звернувся до Управління у справах біженців ГУДМС України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
За результатами розгляду особової справи № 2015 ОD 0291 громадянина ОСОБА_6 ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер, Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області на підставі п.6 ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” дійшло до висновку щодо відмови громадянину ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер в оформленні документів для вирішення питання про надання статусу біженця.
Рішенням Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, оформленим наказом № 183 від 30.09.2015 року, позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст. 1 Закону - відсутні.
Згідно п.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до пункту 13 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" - особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається органом міграційної служби в порядку попереднього розгляду заяви, і у разі не оскарження цього рішення процедура з вирішення питання щодо визнання заявника біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, фактично є завершеною. Тому така відмова органу міграційної служби, на думку суду, також є відмовою заявнику у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Як встановлено судом, причиною виїзду з країни громадянської належності (відповідно до протоколу співбесіди) ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер зазначив: громадянську війну, загрозу потрапити до армії, та те що держава нічого не може дати своїм громадянам. У своєму зверненні за захистом позивач вказав, що був направлений батьками за кордон з метою отримання освіти. Однак згодом ситуація в Судані погіршилась, у зв'язку із чим родина позивача більше не мала змоги сплачувати його навчання, та позивач переїхав до друзів в Одесу. Позивач не має змоги повернутись на батьківщину, з за вбивств та мук що причиняють озброєнні формування.
Позивач стверджує що ці формування вбили багато його родичів та друзів, та його двоюрідного брата, із яким вони зростали в одному будинку. Також позивач зазначив, що його родина отримувала погрози із вимогою видати всіх молодих хлопців, в іншому випадку погрожували всіх вбити. Позивач відчуває загрозу бути вбитим, або насильно мобілізованим до лав збройних формувань, у разі повернення на Батьківщину.
Дослідивши особову справу позивача, суд встановив, що при проходженні співбесіди та процедури анкетування позивачем декілька раз зазначався факт вбивства двоюрідного брата, та його належність до протидержавної організації, однак жодних посилань щодо факту, причин, та обставин вбивства багатьох його родичів та друзів, при проходженні процедури співбесіди та анкетування, стосовно зазначених обставин позивач не надав.
При деталізації обставин та фактів (ОСОБА_3 п.4.2), позивач зазначив, що він та члени його родини у політичних, релігійних, військових, або громадських організаціях в країні постійного проживання: не перебули, участі не брали (арк. с. 42).
Відповідно до протоколу співбесіди з позивачем (арк. с. 60) тільки двоюрідний брат позивача був членом організації Shyohe, яка за словами позивача виступала проти держави. .
В реєстраційному листку позивача причину виїзду з останньої країни проживання, а саме в п. 4.1.1. зазначено - сімейні /особисті обставини. при цьому варіанти відповіді зокрема, політичні, етнічні, релігійні, екологічні, та можливість зазначити інше - позивачем проігноровано (арк. с. 65-66).
В цьому ж реєстраційному листку (п. 4.4), позивач зазначає що був причетний до інцидентів із застосуванням фізичного насильства, які були пов'язані з расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами (арк. с. 66), однак відповідно до ОСОБА_3 позивача (п.4.4) щодо інцидентів із застосуванням фізичного насильства проти нього, які були пов'язані із расовою, національною, релігійною належністю, політичними поглядами - позивач зазначив про відсутність таких фактів (арк. с. 42). В супереч попередніх тверджень в п.4.5 ОСОБА_3 позивач вказує щодо його затримання, за підозрою належності до антидержавної політичної партії (арк. с. 42). Згідно протоколу співбесіди на питання чи були у позивача проблеми з владою - надав негативну відповідь. (арк. с.60).
ОСОБА_6 встановлено, що позивач дає суперечливі відомості щодо свого батька та інших членів родини, так в ОСОБА_3 від 24 вересня 2015 року місцем проживання батько зазначено: Судан, м. Меліт, при проходженні інтерв'ю 30 вересня 2015 року позивач зазначив, що батько поїхав до іншого міста, сестра вийшла заміж, а брат з останніх новин поїхав до Лівії, при цьому позивач зазначив, що всі його родичі виїхали з країни, та на даний момент із родиною він взагалі не спілкується.
З зазначених та встановлених судом обставин вбачається, що позивач цілеспрямовано їхав до України для навчання. Після припинення навчання у м. Харкові, переїхав до м. Одеси де почав працювати вантажником на проминку « 7км», перебуваючи у нелегальному становищі. При цьому за весь термін знаходження в України до ДМС не звертався, що свідчить про намагання позивача легалізувати своє знаходження в Україні.
Таким чином, суд дійшов висновку, що позивач порушив вимоги ч.5 ст.5 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, а саме “особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, - повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України».
Суд не приймає до уваги твердження позивача щодо побоювання зазнати насильницької мобілізації, оскільки відповідно до ст. 16 Керівництва УВКБ ООН в Країнах, де військова служба є обов'язковою, факт ухилення від обов'язку або непокори, часто є порушенням, що карається за законом.
Побоювання переслідувань та санкцій за дезертирство або за ухилення від призову само по собі не є по визначенню ґрунтовним побоюванням стати жертвою переслідувань.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що виїзд позивача з країни громадянського походження викликаний економічними чинниками, а не побоюваннями стати жертвою переслідувань на Батьківщині.
Як вбачається з проведених інтерв'ю та анкетування позивача, з'ясування обставин та фактів у судовому засіданні - судом не виявлено жодних ознак переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання йому додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину, додатково враховуючи відсутність будь-яких збройних конфліктів.
ОСОБА_7 Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 29.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватись з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Таким чином, суд встановив, що позивач ніколи не брав участі у політичному житті країни, не переслідувався через політичні переконання. Заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що обґрунтування позову та викладені ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер у матеріалах справи обставини, не містять жодних ознак наявності умов для визнання позивача біженцем.
Стосовно додаткової форми захисту, відповідно до п.13 ст.1 Закону, характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну через певні причини з іншого боку.
Відповідно до пункту 13 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" - особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Також аналізом наданої позивачем інформації, враховуючи інформацію по країні походження позивача, можливо встановити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивача нелюдського поводження або катування у разі повернення до Судану. Окрім цього, на Батьківщині у позивача залишилися проживати: батько та сестра, яким нічого не погрожує та переслідувань не відбувається.
Слід зазначити, що позивач особисто а ні під час подання заяви, а ні під час анкетування чи проведення інтерв'ю, не повідомив про жодні побоювання, у разі повернення до Судану, що можуть бути пов'язані з соціально-політичною ситуацією чи будь-якою небезпекою для життя в регіоні постійного проживання.
Таким чином, під час розгляду заяви ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, орган міграційної служби встановив, що заявлена позивачем інформація носить загальний характер і не містить відомостей про події переслідувань та утисків на батьківщині його особисто або членів його сім'ї за політичною, релігійною чи іншими ознаками.
Тобто, судом не встановлено існування загрози життю, безпеці чи свободі позивача в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, і підстав для додаткового захисту позивача суд не вбачає.
Таким чином, суд погоджується з висновками відповідача, що заява позивача є очевидно необґрунтованою.
Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що рішення відповідача, оформлене наказом № 183 від 30.09.2015 року, яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, - є законним та обґрунтованим, а тому не підлягає скасуванню.
Керуючись ст.ст. 2, 7, 8, 9, 11, 70, 71, 86, 159-164 КАС України, суд,-
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 30.09.2015 року № 183, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
Постанову може бути оскаржено до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Одеський окружний адміністративний суд протягом 10 днів з дня отримання копії постанови.
Суддя Н.В. Бжассо
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_2 Омер до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірним та скасування наказу від 30.09.2015 року № 183, зобов'язання вчинити певні дії - відмовити.
27 листопада 2015 року.