ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
18 листопада 2015 року № 826/15690/15
Окружний адміністративний суд міста Києва в складі головуючого судді Качура І.А., суддів Келеберди В.І., Данилишина В.М., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді.
До Окружного адміністративного суду м. Києва звернулась ОСОБА_1 (далі по тексту також - позивач) з позовом до Міністерства юстиції України (надалі також - відповідач), в якому просила:
- визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства юстиції України від 01.07.2015 №2048/к про звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора Департаменту судової роботи та експертного забезпечення правосуддя;
- поновити ОСОБА_1 на посаді заступника директора Департаменту судової роботи;
- звернути постанову суду до негайного виконання відповідно до статті 256 КАС України.
04.11.2015р. в судовому засіданні за згодою сторін ухвалено про продовження вирішення справи у письмовому провадженні відповідно до ч. 4 ст. 122 КАС України.
Розглянувши документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про те, що позов задоволенню не підлягає з огляду про наступне.
Фактичні обставини справи свідчать, що ОСОБА_1, згідно наказу Міністра юстиції від 07.08.2014 року № 1664/к була призначена на посаду заступника директора Департаменту та експертного забезпечення правосуддя Міністерства юстиції України.
Наказом Міністерства юстиції від 01 липня 2015 року № 2048/к позивач звільнена з посади заступника директора Департаменту судової роботи та експертного забезпечення правосуддя, у зв'язку із скороченням посади, за пунктом 1 статті 40 КЗпП України.
Позивач категорично не погоджуючись із правомірністю звільнення з посади, звернулась з даним позовом до Окружного адміністративного суду міста Києва.
В обґрунтування позовних вимог зазначала, що наказ Міністерства юстиції від 01.07.2015 № 2048/к та попередження від 29.04.2015 є безпідставними, необґрунтованими та таким, що прийнятті в порушення Закону України «Про державну службу», Кодексу законів про працю України, що призвело до порушення прав позивача у вигляді незаконного звільнення.
Так, позивач зазначала, що її звільнено з підстав визначених п. 1 ч. першої статті 40 КЗпП України за відсутності скорочення чисельності штатів, що у свою чергу не узгоджується з приписами чинного трудового законодавства.
Відповідач проти задоволення позову заперечував та зазначав, що звільнення позивача відбулось у повній відповідності до приписів чинного законодавства України, з огляду про що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Вирішуючи спір по суті, суд виходив із наступного.
Частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлені критерії, якими керується адміністративний суд при перевірці рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Відповідність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень передбаченим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям перевіряється судом з урахуванням закріпленого статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України принципу законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Суспільні відносини, які охоплюють діяльність держави щодо створення правових, організаційних, економічних та соціальних умов реалізації громадянами України права на державну службу регулює Закон України «Про державну службу» (далі - Закон). Він визначає загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті.
Таким чином, правовідносини у сфері державної служби регулюються Законом, який є спеціальним актом вищої юридичної сили в системі законодавства про державну службу та визначає особливості правового регулювання у цій сфері, а тому його положенням у процесі правозастосування надається перевага над положеннями Кодексу законів про працю України. При цьому, положення Кодексу законів про працю України застосовуються лише у випадку не урегульованості або неповної урегульованості трудових правовідносин осіб, які мають статус державного службовця.
Статтею 9 Закону визначено, що регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.
За змістом Закону державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів (частина перша статті 1). Додержання Конституції України та інших актів законодавства України є основним обов'язком державного службовця (абзац другий частини першої статті 10).
Відповідно до пункту 1 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Відповідно до вимог частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Поряд з цим, згідно Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.1992 № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», розглядаючи трудові спори, пов'язані зі звільненням за п. 1 ст. 40 КЗпП, суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 21.01.2015 № 17 «Питання оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції», з метою оптимізації діяльності центральних органів виконавчої влади системи юстиції, раціонального використання бюджетних коштів та на виконання пункту 9 розділу III «Прикінцеві положення» Закону України від 28.12.2014 № 76-УІІІ «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, законодавчих актів України» щодо скорочення чисельності працівників державних органів на 20 відсотків, Кабінет Міністрів України постановляє: ліквідувати Державну реєстраційну службу та Державну виконавчу службу, поклавши на Міністерство юстиції завдання і функції з реалізації державної політики у сфері організації примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), з питань державної реєстрації актів цивільного стану, речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, договорів комерційної концесії (субконцесії), з питань реєстрації (легалізації) об'єднань громадян, інших громадських формувань, статутів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, якщо їх реєстрація передбачена законами, статуту територіальної громади м. Києва, державної реєстрації друкованих засобів масової інформації та інформаційних агентств як суб'єктів інформаційної діяльності.
В подальшому, відповідно до наказу Міністерства юстиції від 24.10.2014 №2310/к загальна кількість штатних одиниць апарату Міністерства юстиції, до якого не входили Департамент державної реєстрації та Департамент державної виконавчої служби, складала 743 одиниці.
Встановлено, що з метою виконання постанови Кабінету Міністрів України від 21.01.2015 № 17, з урахуванням того, що Міністерство юстиції стало правонаступником Державної реєстраційної служби та Державної виконавчої служби, наказом Міністерства юстиції від 30.01.2015 № 152/к (копія наказу додається) затверджено нову структуру та штатну чисельність працівників апарату Міністерства юстиції загальною кількістю штатних одиниць 865, включаючи новоутворені Департамент державної реєстрації загальною кількістю штатних одиниць 100 та Департамент державної виконавчої служби загальною кількістю штатних одиниць 69.
Враховуючи утворення у структурі апарату Міністерства юстиції двох нових департаментів із загальною кількістю штатних одиниць 169, беручи до уваги доведення загальної кількості штатних одиниць апарату Міністерства юстиції із 743 до 865, у апараті Міністерства юстиції передбачалося скорочення штатних одиниць загальною кількістю 47.
Зокрема, у структурі Міністерства юстиції утворено Департамент судової роботи загальною кількістю штатних одиниць 60 (до цього загальна кількість штатних одиниць Департаменту судової роботи та експертного забезпечення правосуддя складала 41 одиницю) до якого включено Управління представництва інтересів держави в міжнародних та іноземних судах із загальною кількістю штатних одиниць 17, яке раніше функціонувало в структурі Міністерства юстиції на правах окремого структурного підрозділу із загальною кількістю штатних одиниць 21.
З наведеного вбачається, що загальна кількість штатних одиниць новоутвореного Департаменту судової роботи підлягала скороченню на 2 одиниці.
З огляду на вищевикладене обумовлюється висновок проте, що у Міністерстві юстиції в цілому та у Департаменті судової роботи та експертного забезпечення правосуддя зокрема дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці, які серед іншого передбачали скорочення чисельності та штату працівників.
Таким чином, доводи позивача про відсутність фактичного скорочення чисельності штату як в Міністерстві юстиції, так і у Департаменті судової роботи, спростовані матеріалами справи.
Як встановлено положеннями статті 492 Кодексу Законів про працю України (КЗпП України), про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При цьому, ст. 49-2 Кодексу законів про працю України визначено, що одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
Водночас, відповідно до ч. 2 ст. 40 КЗпП, звільнення з підстав передбачених п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Як свідчать фактичні обставини справи, 30.04.2015 позивача попереджено про внесення змін до структури та штатної чисельності працівників апарату Міністерства юстиції та скорочення у зв'язку із цим посади позивача (заступника директора Департаменту судової роботи та експертного забезпечення правосудця), а також про майбутнє звільнення позивача із займаної посади.
Одночасно позивачу було запропоновано переведення на іншу посаду у Департаменті судової роботи, який було утворено на заміну Департаменту судової роботи та експертного забезпечення правосуддя, а саме - посаду головного спеціаліста відділу представництва інтересів Кабінету Міністрів України в судах України Управління представництва інтересів держави в судах України.
Проте, 30.04.2015, позивач відмовилась від переведення на запропоновану посаду про що власноручно зазначила у попередженні.
В подальшому, наказом Міністерства юстиції від 01.07.2015 № 2048/к позивача було звільнено з посади заступника директора Департаменту судової роботи та експертного забезпечення правосуддя у зв'язку зі скороченням чисельності та штату працівників, пункт 1 статті 40 КЗпП України.
01.07.2015, позивача під підпис було ознайомлено з наказом Міністерства юстиції від 01.07.2015 № 2048/к.
Водночас, згідно наказу Міністерства юстиції від 01.07.2015 № 2048/к позивачу у зв'язку зі звільненням виплачено вихідну допомогу у розмірі середньомісячного заробітку, а також грошову компенсацію за невикористані частини щорічної та додаткової відпусток.
Разом з тим, доводи позивача про, те, що при звільненні не було враховано переважне право на залишення на посаді, не ґрунтуються на матеріалах справи та на законі.
Відповідно до положень статті 42 КЗпП України при рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім'ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, інвалідам війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п'яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.
Так, позивач серед іншого зазначала, що відповідачем не враховано кваліфікацію позивача, безперервний стаж роботи в Міністерстві юстиції по напрямку представництва інтересів держави в судах понад 13 років.
В розрізі зазначеного, суд звертає увагу на наступне.
Відповідно до п. 11 та п. 12 Положення про Міністерство юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 року № 228, очолює та здійснює керівництво діяльністю Міністерства юстиції Міністр, який затверджує положення про самостійні структурні підрозділи апарату Міністерства юстиції, призначає на посаду та звільняє з посади в установленому порядку керівників та заступників керівників самостійних структурних підрозділів апарату Міністерства юстиції, визначає обов'язки першого заступника Міністра, заступників Міністра та заступника Міністра - керівника апарату, визначає розподіл повноважень Міністра між першим заступником Міністра та заступниками Міністра, які вони здійснюють у разі його відсутності, підписує накази Міністерства юстиції тощо.
Згідно з п. 5.1 Положення про Департамент судової роботи Департамент очолює директор, який в установленому порядку призначається на посаду і звільняється з посади Міністром юстиції (таке ж визначено і у п. 5.1 Положення про Департамент судової роботи та експертного забезпечення правосуддя).
Відповідно до п. 5.5 Положення про Департамент судової роботи директор Департаменту має заступників у кількості згідно штатного розпису, які призначаються на посаду Міністром юстиції за пропозицією директора Департаменту. У разі відсутності директора Департаменту виконання його обов'язків здійснює один із його заступників відповідно до наказу Міністерства (таке ж визначено і у п. 5.4 Положення про Департамент судової роботи та експертного забезпечення правосуддя).
Згідно з п. 5.8 Положення про Департамент судової роботи директор Департаменту несе персональну відповідальність перед Міністром юстиції за виконання завдань, покладених на Департамент (таке ж визначено і у п. 5.7 Положення про Департамент судової роботи та експертного забезпечення правосуддя).
Із комплексного аналізу зазначених вище приписів Положення про Міністерство юстиції України та Положення про Департамент судової роботи (і Положення про Департамент судової роботи та експертного забезпечення правосуддя) випливає, що Міністр юстиції персонально формує найвищий керівний склад структурних підрозділів апарату Міністерства юстиції та, відповідно, несе персональну відповідальність за стан виконання найвищим керівним складом структурних підрозділів апарату Міністерства юстиції завдань, покладених на такі структурні підрозділи.
Як наслідок, виключно Міністр юстиції та/або відповідний заступник Міністра юстиції (відповідно до визначеного Міністром юстиції розподілу повноважень) наділений повноваженнями на визначення того рівня кваліфікації і продуктивності праці особи, який на тому чи іншому етапі функціонування того чи іншого структурного підрозділу апарату Міністерства юстиції є достатнім для обіймання особою посад найвищого керівного складу відповідних структурних підрозділів Міністерства юстиції.
Таким чином, враховуючи, що директор Департаменту судової роботи несе персональну відповідальність перед Міністром юстиції за виконання завдань, покладених на Департамент, беручи до уваги, що саме директор Департаменту судової роботи пропонує Міністру юстиції кандидатури осіб на призначення їх своїми заступниками, питання кадрових призначень у Департаменті судової роботи в частині призначень на посади заступників директора Департаменту належить до виключної компетенції Міністра юстиції та директора Департаменту судової роботи.
За цих же підстав до виключної компетенції Міністра юстиції та директора Департаменту судової роботи належить вирішення кадрових питань щодо пропонування особі, яка займає посаду заступника директора Департаменту судової роботи, іншої роботи (посади) за відповідною професією, спеціальністю, яку така особа може виконувати з урахуванням її освіти, кваліфікації та досвіду, під час змін в організації виробництва і праці, які серед іншого передбачають скорочення чисельності та штату працівників.
Суд звертає увагу на те, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження наявності у позивача переважного права на залишення на роботі відповідно до приписів статті 42 КЗпП України, а відтак такі судження розцінюються судом як необґрунтовані.
Зважаючи на вищевикладене, судом встановлено наступне: - скорочення чисельності штату відповідача у межах спірних правовідносин мало місце; - відповідачем під час вивільнення позивача дотримано імперативних присів законодавства України, що регулюють процедуру вивільнення та вжито заходи щодо працевлаштування позивача, з огляду про що звільнення позивача з посади є правомірним, а наказ від 01.07.2015 №2048/к є таким, що відповідає приписам законодавства, а отже не підлягає скасуванню.
Оскільки судом в ході судового розгляду справи встановлено правомірність звільнення ОСОБА_1 з посади заступника директора Департаменту судової роботи та експертного забезпечення правосуддя, позовна вимога про поновлення на роботі, як похідна, задоволенню не підлягає.
У відповідності до ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративній справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін.
Згідно ч.4 ст. 70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Згідно частини 1 статті 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об'єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд прийшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в цілому.
Керуючись статтями 69, 70, 71, 128, 158-163, 167 КАС України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
В задоволенні позову відмовити.
Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І.А. Качур
Судді В.І. Келеберда
В.М. Данилишин