ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
26 листопада 2015 року № 826/6830/15
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді - Мазур А.С., суддів: Кротюка О.В., Літвінової А.В., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом до третя особаГромадянина Камеруну ОСОБА_1 Державної міграційної служби України Головне управління Державної міграційної служби України в м. Києві
про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Громадянин Камеруну ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання неправомірним та скасування рішення Державної міграційної служби України (далі по тексту - ДМС України) № 216-15 від 25.03.2015; зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути питання про визнання громадянина Камеруну ОСОБА_1 біженцем відповідно до вимог чинного законодавства України.
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що, маючи цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань через релігійні причини, не може повернутися до Камеруну.
У судовому засіданні позивач та представник позивача підтримали позовні вимоги з підстав, викладених у позовній заяві та письмових поясненнях, посилаючись на те, що рішення ДМС України № 216-15 від 25.03.2015 є незаконним, необґрунтованим та прийнятим з численними порушеннями процедури та без урахування обставин повідомлених позивачем в анкеті-заяві та зафіксованих в протоколі співбесіди, передбаченої чинним законодавством України, а тому підлягає скасуванню у встановленому законом порядку.
Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову заперечував з підстав, викладених у письмових запереченнях на позов, зазначаючи, що факти на які посилався позивач не є підставою для визнання його біженцем у відповідності до умов передбачених п.1, п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а тому оскаржуване рішення прийняте в межах та із урахуванням норм законодавства.
Згідно ч.6 ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Суд, керуючись ч. 6 ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України, ухвалив розглядати справу у порядку письмового провадження.
Заслухавши пояснення сторін, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає позов таким, що підлягає задоволенню, з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що громадянин Камеруну ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився у Камеруні в м. Яунде, за національністю - бамон, за віросповіданням - мусульманин. Так, зі слів позивача, 06.06.2010 виїхав до Нігерії, де перебував біля 5 місяців, після чого 25.12.2010 виїхав у Гвінею, де перебував біля 3 місяців, а згодом на водному транспорті добрався до м. Одеси, а звідти, 03.05.2011, прибув нелегально в м. Київ.
Причиною звернення за захистом в Україні позивач вказав побоювання стати жертвою переслідування на політичному ґрунті.
Зі слів позивача було встановлено, що він залишив країну громадянської належності, побоюючись переслідувань з боку керуючої влади, оскільки його батька - ОСОБА_2, який працював на секретні служби держави, було вбито ІНФОРМАЦІЯ_2 через те, що він був причетний до організації військового перевороту. Позивач зазначив, що його батька вбили представники підрозділу «Сенер», і вони чинили розправу з усіма ворогами влади, знищували її опонентів. 10 квітня 1984 року військові зґвалтували та вбили матір позивача. Позивач із братом написали статтю до «Канал 2», і їх запросили на телебачення. 07 січня 2007 року у позивача взяли інтерв'ю, під час якого він розповів про жорстокість влади і про те, що сталося з його родиною. ІНФОРМАЦІЯ_3 секретні служби «Командо Операсйонель» вбили старшого брата позивача - ОСОБА_3 та почали розшукувати позивача. Життю позивача дійсно загрожувала небезпека.
Також, з матеріалів справи вбачається, що позивач вже не вперше (2011, 2012, 2013) звертався за захистом на території України. При цьому рішеннями ДМС України позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки при вивченні повторно поданих заяв було встановлено, що умови, через які заявник покинув країну проживання, не змінилися.
06.04.2015 позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві № 92 від 06.04.2015 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення Державної міграційної служби України від 25.03.2015 № 216-15 (далі по тексту - Наказ), з підстав відсутності умов, передбачених п. 1 та 13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Не погоджуючись з вказаним рішенням та вважаючи його таким, що прийнято без повного з'ясування обставин, позивач звернувся з даним позовом до суду за захистом своїх прав.
Основними нормативно-правовими актами, які регулюють спірні правовідносини є: Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року та Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 №3671-VI (далі по тексту - Закон №3671-VI).
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини, кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI (тут і далі в редакції, чинній на момент винесення спірного рішення) біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та названої правової норми, поняття «біженець» включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця.
До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або якщо особа не має визначеного громадянства за межами країни свого попереднього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Згідно з визначенням, наведеним в пункті 13 частини 1 статті 1 Закону №3671-VI особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до статті 6 зазначеного Закону, не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, зокрема, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно з частиною 1 статті 5 Закону №3671-VI особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відповідно до частини 7 статті 7 та частини 2 статті 13 цього ж Закону, заявник повинен надавати документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Також у відповідності до позиції ООН «Про обов'язки та стандарти доказів біженців», факти в підтвердження заяв біженців визначають шляхом підтверджень або доказів викладеного. Обов'язок надання доказів покладається на особу, яка висловлює це твердження. Тобто, заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Згідно з п. 4.1 «Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту», затверджених Наказом МВС № 649 від 07.09.2011 (далі - Правила), під час попереднього розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС (особа, яка веде справу) протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви:
а) проводить співбесіду із заявником з дотриманням правил, встановлених частинами другою та третьою статті 8 Закону.
У разі залучення перекладача для участі в співбесіді, у тому числі через систему відеоконференц-зв'язку, уповноважена посадова особа територіального органу ДМС перед початком співбесіди попереджає перекладача про необхідність дотримання умов конфіденційності, що оформлюється розпискою про нерозголошення відомостей, що містяться в особовій справі заявника (додаток 11).
Результати співбесіди оформлюються відповідним протоколом співбесіди (додаток 12) з особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, що підписується цією особою або її законним представником, перекладачем, адвокатом, психологом, педагогом (за наявності).
б) розглядає відомості, наведені в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, та інші документи, вимагає додаткові відомості, що можуть підтверджувати наявність чи відсутність підстав для прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
в) готує письмовий висновок щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (додаток 13).
У висновку обов'язково робиться посилання на використану інформацію про країну походження заявника, включаючи сторінки, назви інформаційних звітів, роки та найменування установ чи організацій, що його підготували, посилання на електронну адресу, якщо звіти було опубліковано в Інтернеті, та її співвідношення із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником або його законним представником. Цей висновок повинен включати посилання на точну, актуальну інформацію з декількох джерел.
Відповідно до п. 4.3 зазначених Правил, на підставі письмового висновку уповноваженої посадової особи територіального органу ДМС щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, територіальний орган ДМС в межах установленого строку приймає одне з таких рішень:
а) про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
б) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Оцінка заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється на індивідуальній основі і включає в себе вивчення наявних відомостей.
Дослідивши матеріали справи, суд не погоджується з думкою відповідача про те, що, якщо ОСОБА_1 дійсно мав суттєві побоювання та приїхав в Україну саме з метою отримання захисту від можливих переслідувань на території країни походження, то він не виходив би з процедури отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту та звернувся до компетентних органів одразу після прибуття на територію України, а не через півтора року - у грудні 2012.
Так, постановою Київського адміністративного апеляційного суду у справі № 826/11404/13-а за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби від 10.04.2014 було скасовано постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 03.10.2013 про відмову у задоволенні позовних вимог, та постановлено нову постанову, якою визнано протиправним та скасовано рішення Державної міграційної служби України № 305-13 від 20.05.2013 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також зобов'язано повторно розглянути заяву позивача з урахуванням висновків суду.
Аналогічна позиція була висловлена у постанові Окружного адміністративного суду м. Києва у справі № 2а-10951/11/2670 від 05.09.2011.
Частиною першою статті 72 КАС України передбачено, що обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
При цьому варто зазначити, що з аналізу п.13 ч. 1 ст. 1 Закону №3671-VI вбачається, що станом на день розгляду заяви позивача було розширено критерії визнання особою, яка потребує додаткового захисту, зокрема внесено такі умови як загальнопоширене насильство в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і особа не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Положеннями п.6 ст. 5 Закону встановлено, що Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, може прийняти рішення про відмову в прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в разі, якщо заявник видає себе за іншу особу або якщо заявнику раніше було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, за відсутності умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Отже, суд приходить до висновку, що відповідач вправі приймати рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а тому позов у частині визнання неправомірними дій Головного управління державної міграційної служби України щодо відмови у прийнятті заяви позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не підлягають задоволенню.
При цьому, враховуючи вищевикладене та обставини, які були досліджені попередньо судами, суд дійшов до висновку, що оскаржуване рішення не може вважатися таким, що в цілому відповідає вимогам ч.3 ст.2 КАС України, а тому є протиправним і підлягає скасуванню.
Суд вважає належним способом захисту прав та інтересів позивача зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву позивача про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно частини 2 статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач, заперечуючи позов в силу положень частини 2 статті 71 КАС України не спростував покликання позивача і не довів відповідність оскаржуваного рішення вимогам ч.3. ст.2 КАС України.
Позивач в силу положень ч.1 ст.71 КАС України довів суду належними доказами наявність обставин, що частково обґрунтовують його позовні вимоги.
Керуючись статтями 11, 69, 70, 71 та 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Адміністративний позов громадянина Камеруну ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправними та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 216-15 від 25.03.2015 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Державну міграційну службу повторно розглянути питання в частині вирішення заяви щодо наявності чи відсутності підстав для надання ОСОБА_1 статусу особи, яка потребує додаткового захисту.
В частині інших позовних - відмовити.
Постанова набирає законної сили у відповідності зі ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України. Постанова може бути оскаржена за правилами, встановленими ст. ст. 185 - 187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя А.С. Мазур
Судді О.В. Кротюк
А.В. Літвінова