Справа № 369/8873/15-ц Головуючий у І інстанції Пінкевич Н. С.
Провадження № 22-ц/780/6460/15 Доповідач у 2 інстанції ОСОБА_1
Категорія 26 26.11.2015
іменем України
26 листопада 2015 року м.Київ
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:
головуючого судді Савченка С.І.
суддів Білоконь О.В., Гуль В.В.,
при секретарі Якимчук Ю.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 1 жовтня 2015 року у справі за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Еталон» про визнання договору недійсним та стягнення грошових коштів, -
У серпні 2015 року ОСОБА_2 звернулася до суду із вказаним вище позовом, який мотивувала тим, що 31 липня 2015 року вона уклала із відповідачем ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» договір фінансового лізингу з додатками, відповідно до якого товариство зобов'язалося придбати у свою власність та передати їй у користування легковий автомобіль «Део Матіз», а вона у свою чергу зобов'язалася сплачувати за користування автомобілем лізингові та інші платежі, визначені додатками № 1 і № 2 до договору. Цим же договором було передбачено її право придбати у власність автомобіль за умови повної сплати його вартості. На виконання умов договору вона сплатила відповідачу 58000 грн.
Вказувала, що умови договору фінансового лізингу не відповідають положенням ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», Закону України «Про фінансовий лізинг» та істотно порушують її права як споживача, поскільки умови договору є несправедливими, закріплюючи істотний дисбаланс договірних прав і обов'язків на шкоду споживачу. Зокрема за умовами договору лізингодавець не відповідає перед лізингоодержувачем за виконання зобов'язань по якості, комплектності, справності предмета лізингу. При укладенні договору їй роз'яснили, що спочатку сплачується передплата за автомобіль. Дану умову вона виконала і вважала, що це є авансовим платежем, однак сплачена нею сума виявилася комісійною винагородою лізингодавцю. Крім того, лізингодавець залишив за собою право на односторонню зміну лізингових платежів і їх неповернення у випадку порушення нею умов договору. В той же час адекватного захисту її прав як лізингоотримувача від неналежного виконання зобов'язань з боку лізингодавця умови договору не передбачають взагалі.
У зв'язку із наведеним, просила визнати недійсним договір фінансового лізингу № 002737, укладений 31 липня 2015 року між нею та ТОВ «Лізингова компанія «Еталон», стягнути з відповідача на її користь платіж в сумі 58000 грн.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 1 жовтня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із таким рішенням, позивачка ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким її вимоги задоволити у повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи. Скаргу мотивує тим, що суд прийшов до хибних висновків про погодження сторонами усіх істотних умов договору, бо договір не містить жодних характеристик предмету лізингу, зокрема рік випуску автомобіля, його стан, точну модель, дані про двигун та інше. Крім того, судом залишено поза увагою, що договір лізингу суперечить вимогам Законів України «Про захист прав споживачів» та «Про фінансовий лізинг», а умови договору є несправедливими, закріплюючи істотний дисбаланс договірних прав і обов'язків на шкоду споживачу.
В суді апеляційної інстанції ОСОБА_2 та її представник подану апеляційну скаргу підтримали, просили задоволити та скасувати рішення суду першої інстанції, ухваливши нове про задоволення позову.
Представник ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» в суді апеляційної інстанції проти задоволення апеляційної скарги заперечував, посилаючись на законність і обгрунтованість судового рішення та відсутність підстав для його скасування.
Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що позивачкою не було надано належних та допустимих доказів на підтвердження невідповідності спірного договору положенням ст.ст.203,215 ЦК України, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів».
При цьому суд виходив з того, що між сторонами укладено договір фінансового лізингу, який оформлено в належній формі з погодженням усіх його істотних умов у тому числі щодо прав та відповідальності сторін договору. Договір відповідає вимогам законодавства, а його умови не містять у сукупності ознак, визначених частинами 2 і 3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», необхідних для кваліфікації умов договору несправедливими та такими, що закріплюють істотний дисбаланс договірних прав і обов'язків на шкоду споживачу та істотно порушують права позивачки як споживача, а відтак відсутні передбачені законом підстави для визнання договору фінансового лізингу недійсним.
Такі висновки суду є правильними і такими, що відповідають обставинам справи і вимогам закону.
За положеннями ч. 1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Згідно ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною в момент його вчинення вимог, які встановлені частинами 1-3,5,6 ст.203 цього Кодексу.
Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що 31 липня 2015 року між позивачкою ОСОБА_2 і відповідачем ТОВ «Лізингова компанія «Еталон» було укладено договір фінансового лізингу з додатками, за умовами якого товариство зобов'язалося придбати у свою власність предмет лізингу у вигляді легкового автомобіля «Део Матіз» та передати цей автомобіль у користування ОСОБА_2, яка у свою чергу зобов'язалася сплачувати за користування автомобілем перший і періодичні лізингові платежі згідно графіку (додатки № 1 і № 2 до договору). Договір фінансового лізингу передбачав право ОСОБА_2 отримати автомобіль у власність за умови повної сплати всіх лізингових платежів та інших платежів, вказаних у договорі. Додатком № 1 до договору фінансового лізингу визначено графік сплати першого авансового платежу (вартість предмета лізингу - 103000 грн., відсоток платежів - 50 %, авансовий платіж - 51500 грн., щомісячний платіж - 4291 грн., комісія за організацію 10 % - 10300 грн., комісія за передачу 3 % - 3090 грн. Додатком № 2 до договору фінансового лізингу визначено графік сплати другого лізингового платежу (вартість предмета лізингу - 103000 грн., авансовий платіж - 50 %, сума лізингу - 51500 грн., викупна вартість - 1545 грн., відсоткова ставка - 12,5 %, комісія - 5 %, період лізингу 60 місяців, щомісячний платіж - 1293,79 грн. Відвантаження автомобіля після оплати (авансовий платіж - 51500 грн., комісія за передачу ПЛ - 3090 грн.)
На виконання умов договору фінансового лізингу позивачка 31 липня 2015 року сплатила відповідачу грошові коти в розмірі 58000 грн.
Також судом встановлено, що виявлення волі на укладення вказаного правочину підтверджується двома заявами позивачки, в яких вона зазначила про свої наміри отримати автомобіль на умовах фінансового лізингу, здійсненням оплати передбачених договором платежів, в тому числі комісії за послугу з організації та оформлення договору під час його укладення, що визначено умовами договору.
Договір та додатки до договору № № 1, 2 підписані позивачкою особисто, підписуючи договір, остання мала реальну можливість ознайомитися з його умовами і вона погодилася з усіма умовами договору. У письмовій заяві від 31 липня 2015 року позивачка підтвердила, що прочитала та зрозуміла умови договору фінансового лізингу № 002737 від 31 липня 2015 року в повному обсязі і коректно отримала інформацію від менеджера-консультанта щодо укладання договору, а також отримала примірник договору з додатками.
Відповідно до положень ч.2 ст.11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з ч.1 ст.509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно ч.1 ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до положень ст.1 Закону України «Про фінансовий лізинг», ст.806 ЦК України фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у свою власність річ відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Відповідно до ч.2 ст.6 цього Закону істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За змістом ч.ч.1,2 ст.16 цього Закону сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: а) суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; б) платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; в) компенсацію відсотків за кредитом; г) інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
При розгляді справи судом встановлено, що між сторонами спору було укладено в добровільній формі цивільно-правовий договір, який оформлено в належній формі з погодженням усіх його істотних умов у тому числі умов щодо прав, обов'язків та відповідальності сторін договору, що відповідає приписам ст.627 ЦПК України щодо свободи договору, зокрема свободи сторін в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору.
Відповідно до положень ч.1 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.
Визначення поняття «несправедливі умови договору» закріплено в ч.2 ст.18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Умови договору, які можуть бути несправедливими визначено у ч. 3 ст. 18 цього Закону, перелік яких не є вичерпним.
За змістом ч.3 ст.18 цього Закону для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п.6 ч.1 ст.3, ч.3 ст.509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.
Судом встановлено, що умови оспорюваного договору не містять у сукупності ознак, визначених ч.ч.2-3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», необхідних для кваліфікації умов договору несправедливими та такими, що закріплюють істотний дисбаланс договірних прав і обов'язків на шкоду споживачу та істотно порушують права позивачки як споживача, в тому числі завдають їй шкоди.
При цьому встановлено, що ні під час складання договору, ані після його укладення від позивачки до відповідача не надходило звернень про порушення її прав як споживача чи надання їй роз'яснень щодо окремих положень правочину. Підтвердженням отримання позивачкою повної, необхідної та достовірної інформації про положення договору є особисте підписання нею кожної сторінки договору та заяви про повноту отриманої інформації.
Після укладання договору лізингу позивачка не зверталася до відповідача із заявами чи вимогами про його розірвання, повернення коштів, тощо.
Уклавши договір лізингу 31 липня 2015 року, позивачка ОСОБА_2 вже через 17 днів, тобто 17 серпня 2015 року подала позов до суду про визнання його недійсним.
Також позивачка не надала суду доказів про факт завдання їй шкоди внаслідок укладення цього договору, що як вище вказувалося є однією з необхідних умов для кваліфікації умов договору несправедливими.
За таких обставин суд першої інстанції обгрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог про визнання договору фінансового лізингу недійсним.
Доводи апеляційної скарги про те, що суд прийшов до хибних висновків про погодження сторонами усіх істотних умов договору, бо договір не містить жодних характеричстик предмету лізингу, зокрема рік випуску автомобіля, його стан точну модель, дані про двигун та інше необгрунтовані. З матеріалів справи вбачається, що умовами договору було визначено предмет лізингу та його хзарактеристики. Зокрема в п.3.1 договору вказано марку автомобіля «Део Матіз», обєм його двигуна - 0,8 літра, тип коробки передач - механіка та колір - червоний. Такий же автомобіль вказаний у специфікації (додаток № 3 до договору). Наведене свідчить про те, що сторони досягли згоди та чітко визначили предмет лізингу із індивідуальними ознаками.
Посилання апелянта на те, що договір лізингу суперечить вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» та Закону України «Про фінансовий лізинг», а умови договору є несправедливими, закріплюючи істотний дисбаланс договірних прав і обов'язків на шкоду споживачу, необгрунтовані та безпідставні із викладених вище підстав. Наведеним доводам суд першої інстанції дав належну оцінку, мотивувавши підстави відмови у задоволенні позову в рішенні суду.
Зокрема посилання апелянта на те, що вибiр предмета лiзингу за договором здiйснює вiдповiдач не вiдповiдають дiйсностi, оскiльки пунктом 1.4 договору прямо передбачено, що лiзингоодержувач має право самостiйно обирати ТЗ (транспортний засiб) та продавця (постачальника) ТЗ i несе пов'язанi з цим ризики. В такому випадку лiзингоодержувач подає лiзингодавцю письмову заяву iз зазначенням назви продавця (постачальника). Враховуючи вiдсутнiсть такої заяви лiзингоодержувача у додатках до Договору вбачається, що позивачка не скористала наданим правом обрати продавця (постачальника) предмету лiзингу, а тому її твердження про визнання п.3.5 договору несправедливим є безпiдставними.
Твердження апелянта про те, що iндексацiя розмiру лiзингових платежiв, в залежностi вiд конвертацii гривнi в iноземну валюту та змiнi ситуацii на грошовому ринку, суперечить правовiй природi договору безпiдставні, оскiльки предметом лiзингу за договором є транспортний засіб, який купується та завозиться офiцiйними дилерами на територiю України з-за кордону. Вiдповiдно у випадку змiни курсу валюти, за яку транспортний засіб було придбано, змiнюється і вартiсть ТЗ у гривнях, що вiдповiдно вiдображаеться й на цiнi предмету лiзингу. Враховуючи те, що згiдно додатку № 1 до договору «Графiк сплати Першого Лiзингового Платежу» - сплата авансового платежу (50 % вартості предмета лізингу) розраховується на 12 мiсяцiв, а замовлення (п. 1.3) та передача (п. 5.1) лiзингодавцем предмета лiзингу вiдбувається пiсля сплати лiзингоодержувачем авансового платежу, який може бути сплачений як одноразово, так i рiвними частинами щомiсяця на протязi одного року, а тому положення про iндексацiю лiзингових платежiв було включено у договiр для того, щоб лiзингоодержувач мав на увазi, що вартість предмета лізингу до моменту придбання його лiзингодавцем може бути змiнена з незалежних вiд ТОВ «Лiзингова компанiя «Еталон» поважних причин. Отже, корегування лiзингових платежiв, в основі якого лежить змiна курсової рiзницi (змiна курсу гривнi стосовно долара), не заборонена та не суперечить чинному законодавству України.
Доводи апелянта про те, що умовами договору не передбачено його право на розiрвання і отримання компенсацiї у зв'язку з таким розiрванням чи невиконаннi договору, що свідчить про несправедливість умов та наявність підстав для визнання недійсним безпідставні. Такі права позивачки на розiрвання договору і отримання компенсацiї передбачено умовами договору, а саме: п.12.12 ст.12 договору, вiдповiдно до якого у випадку розiрвання договору лiзингоодержувачем до пiдписання акта приймання-передачi предмета лiзингу, лiзингодавець повертає сплаченi кошти за вирахуванням штрафу за дострокове розiрвання 20% вiд сплаченої суми авансового платежу.
Посилання апелянта про те, що умови пункту 8.7 договору суперечать вимогам ч.6 ст.762 ЦК Украiни необгрунтовані, оскiльки зазначенi умови договору визначенi з урахуванням ст. 6 ЦК Украї'ни, а також мiстять в собі перелiк умов за наявностi яких виконання договiрних зобов'язань в частинi сплати шатежiв залишаються чинними.
Kpiм того, умови пункту 8.7 договору регулюють правовiдносини cторін, якi пов'язані із виконанням догвоору і не стосуються питань його недійсності в момент укладення.
Доводи апелянта про те, що умови договору є несправедливими та такими, що суперечать принципу добросовiсностi i створюють iстотний дисбаланс прав та обов'язкiв необгрунтовані, поскільки у договорі відсутні обов'язки лiзингоодержувача, якi спричиняють чи могли спричинити шкоду останньому, що відповідно до ч.3 ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» є однією з умов визнання договору недійсним. Умови договору є прозорими i вiдповiдають чинному Законодавству України.
Решта доводів апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції щодо відмови у позові, обгрунтовано викладених у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, розглядаючи спір повно та всебічно дослідив і оцінив обставини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, а тому визнає дане рішення законним та обґрунтованим.
Підстав для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія судів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 1 жовтня 2015 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий
Судді: