ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
18.11.2015Справа №910/12143/15
За позовом ЄВРОНЬЮЗ, акціонерне товариство (EURONEWS SA)
До Державної організації (установа, заклад) НАЦІОНАЛЬНА ТЕЛЕКОМПАНІЯ УКРАЇНИ
Про стягнення 10 591 224,48 євро, що еквівалентно 251 076 179,58 грн.
За зустрічним позовом Державної організації (установа, заклад) НАЦІОНАЛЬНА ТЕЛЕКОМПАНІЯ УКРАЇНИ
До ЄВРОНЬЮЗ, акціонерне товариство (EURONEWS SA)
Про визнання договору недійсним
Суддя Прокопенко Л.В.
Представники:
Від позивача ( за первісним) Соловйов О.В. - представник
Варламов М.І. - представник
Від відповідача ( за первісним) не з'явився
ЄВРОНЬЮЗ, акціонерне товариство (EURONEWS SA) звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Державної організації (установа, заклад) НАЦІОНАЛЬНА ТЕЛЕКОМПАНІЯ УКРАЇНИ про стягнення 10 591 224,48 євро, що еквівалентно 251 076 179,58 грн.
Ухвалою суду від 14.05.2015 порушено провадження у справі № 910/12143/15 та призначено розгляд справи на 29.05.2015.
Ухвалою від 29.05.2015 розгляд заяви відкладено на 15.07.2015.
Ухвалою від 20.07.2015 розгляд справи призначено на 11.08.2015.
Ухвалою від 20.07.2015 прийнято до розгляду зустрічну позовну заяву та призначено її до розгляду на 11.08.2015.
10.08.2015 відділом діловодства суду від представника позивача отримано додаткові матеріали по справі.
11.08.2015 відділом діловодства суду від представника позивача отримано відзив на зустрічний позов та клопотання про відкладення розгляду справи.
В судове засідання 11.08.2015 представник позивача з?явився, надав усні пояснення по суті спору.
В судове засідання 11.08.2015 представник відповідача з?явився, надав усні пояснення стосовно суті спору.
Суд клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи задовольняє та відкладає розгляд справи.
Ухвалою від 11.08.2015 розгляд справи відкладено на 13.10.2015.
18.08.2015 відділом діловодства суду від представника позивача отримано клопотання про витребування додаткових доказів, а саме: просить суд витребувати у відповідача оригінали інвойсів на суму заборгованості, а саме: інвойси №№ 201300134, 201300260, 201400558, 201400559.
В судове засідання 13.10.2015 представник відповідача з?явився, надав відзив на позовну заяву .
Ухвалою від 13.10.2015 розгляд справи відкладено на 23.10.2015.
Ухвалою суду від 26.10.2015 відкладено розгляд справ на 18.11.2015.
В судове засідання 18.11.2015 представник позивача за зустрічним позовом з'явився надав суду усні пояснення по справі, просив суд задовольнити позовні вимоги за первісним позовом та відмовити в задоволенні позовних вимог за зустрічним позовом.
В судове засідання 18.11.2015 представник відповідача за первісним позовом не з'явився, причини неявки суду не повідомив, вмотивованих заяв та клопотань до суду не направив.
В судовому засіданні 18.11.2015 оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши матеріали справи та всебічно і повно з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, суд, -
Як вбачається із матеріалів справи позивач є власником торгової марки «EURONEWS», міжнародна реєстрація якої поширюється на територію України.
21.10.2010 між Позивачем та Відповідачем був укладений Ліцензійна угода, за умовами якого Позивач передавав Відповідачеві комплекс майнових прав, пов'язаних із створенням та розповсюдженням аудіовізуального твору «Україномовна версія Міжнародного каналу EURONEWS» та низки інших прав (разом позначені як «Український сервіс»). У матеріалах справи містяться тексти Ліцензійної угоди, складені відповідно англійською та українською мовами.
Відповідно до п. 2.2. ст. 2 Ліцензійної угоди у редакції Додаткової угоди № 2 Позивач надав Відповідачу наступні майнові права та визначив наступні способи їх використання: вставка та продаж місцевої реклами в Україномовній версії міжнародного каналу EURONEWS шляхом трансляції через Український сигнал (80 хвилин щоденно - п. 7.3); трансляція Українського сервісу на території України через свій канал(-и); розповсюдження Української версії та/або Україномовної версії міжнародного каналу EURONEWS будь-якої системою передачі: земною аналоговою чи цифровою, супутниковою, ADSL, IPTV, мобільною, тощо на території України; використання Україномовної версії міжнародного каналу EURONEWS для формування Українського сервісу.
Відповідно до п. 2.2. ст. 2 Ліцензійної угоди ліцензія є виключною. Відповідно до п. 1.13 ст. 13 Ліцензійної угоди, Територією вважається Україна. Ліцензійним періодом сторони домовилися вважати період, який починається з дати запуску Українського сервісу, тобто Україномовної версії міжнародного каналу EURONEWS та/або його Української версії (планова дата - 24 серпня 2011 року), та який триватиме п'ять років. Датою початку перебігу Ліцензійного періоду з урахуванням Додаткової угоди № 1 є 24.08.2011.
У п. 22.3 ст. 22 Ліцензійної угоди сторони закріпили, що у разі недосягнення домовленості у позасудовому порядку спір буде переданий на розгляд арбітражного суду. Водночас, домовленість сторін за Ліцензійно угодою не визначає, який саме арбітражний суд обрали сторони: адже не погоджено не лише назву арбітражного органу, а й арбітражні правила, які застосовуватимуться при вирішенні спору; замість цього у Ліцензійній угоді зазначено, що застосуванню підлягатиме процесуальне право Франції, тобто, процедурні правила, які застосовуються не комерційними арбітражами, а державними судами.
Згідно ст. 123 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) іноземні суб'єкти господарювання мають такі самі процесуальні права і обов'язки, що і суб'єкти господарювання України, крім винятків, встановлених законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Підсудність справ за участю іноземних суб'єктів господарювання визначається цим Кодексом, законом або міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України. Згідно ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення.
08.06.2015 Відповідач звернувся із зустрічним позовом про визнання договору недійсним.
Стосовно зустрічного позову слід зазначити наступне.
У зустрічному позові Відповідач просить визнати Ліцензійну угоду недійсною (нікчемною).
У відзиві Позивача на зустрічний позов заявлено про пропуск позивачем за зустрічним позовом строку позовної давності при поданні зустрічного позову.
Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Виходячи з п. 2.8 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29 травня 2013 року № 11 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними», щодо вимог, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, застосовується загальна позовна давність. Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Відповідно до ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. У постанові Верховного Суду України від 13.05.2014 у справі № 3-14гс14 наголошено про необхідність вирішення судом питання щодо наслідків пропуску позивачем строку позовної давності, якщо про це було заявлено стороною у спорі.
Як свідчать матеріали справи, Ліцензійну угоду було укладено шляхом підписання 21.10. 2010. Оскільки всі стверджуванні порушення вимог законодавства відбулися в момент укладення Ліцензійної угоди, то отже з цього моменту слід відліковувати початок перебіг строку позовної давності. Відтак строк позовної давності спливав у жовтні 2013 року. Натомість, зустрічний позов поданий лише у липні 2015 року. Таким чином, з моменту укладення Ліцензійної угоди і до дати звернення Позивача із зустрічним позовом минуло 4 роки та майже 8 місяців, що значно перевищує зазначений загальний строк позовної давності. Доказів, які б могли свідчити на користь пропуску строку позовної давності з поважних причин, зокрема фактів, які б свідчили про те, що Позивач не знав та не міг знати про допущенні порушення законодавства одразу після укладення Ліцензійної угоди, у зустрічному позові не наведено.
Враховуючи вище зазначене, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Окрім того, 13.10.2015 представник Відповідача надав відзив на позовну заяву, у якій просить визнати Ліцензійну угоду недійсною (нікчемною). Окрім того, Відповідач звернув увагу на необхідність застосування наслідків недійсності правочину.
Так, на думку Відповідача, Ліцензійна угода підлягає визнанню недійсною, оскільки була укладена без відповідних кошторисних призначень, що є грубим порушенням ст. ст. 23, 48 Бюджетного кодексу України, та більш ніж на один бюджетний період, що є грубим порушенням п. 2 ч. 1 ст. 2 та ч. 1 ст. 3 та ст. 48 Бюджетного кодексу України, а також всупереч вимогам ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» та Закону України «Про здійснення державних закупівель».
Водночас на думку представника Позивача, ці твердження Відповідача спростовуються наступним.
Норми бюджетного законодавства, на які посилається Відповідач як на підставу для визнання Угоди недійсною з моменту укладення, включаючи, серед інших, норму, яка встановлює недійсність укладення договору за відсутності бюджетних призначень (ч. 3 ст. 48 Бюджетного кодексу України), є нормами Бюджетного кодексу України від 08.07.2010, що набув чинності 01.01.2011, згідно п. 1 Прикінцевих положень. Оскільки Ліцензійна угода була укладена ще до зазначеної дати, зазначені норми на час її укладення ще не діяли. Окрім того, як свідчать надані представником Позивача матеріали, Законами України про державний бюджет на відповідний рік, починаючи з 2011 року, щороку по 2015 рік включно встановлювалися бюджетні призначення на здійснення необхідних платежів за Ліцензійною угодою. Зрештою, умова виконання господарських зобов'язань розпорядниками бюджетних коштів лише за наявності відповідних кошторисних призначень була у будь-якому випадку та у повній мірі врахована Сторонами Ліцензійної угоди у її пункті 10.9, за положенням якої Сторони прямо погодили те, що будь-який платіж за цією Угодою буде зроблено Відповідачем з бюджету, що призначений Відповідачу державою (Україна), та виділений Відповідачу у відповідності до діючого законодавства України.
Як свідчать матеріали справи, Ліцензійну угоду було підписано від імені Відповідача його Генеральним директором, який мав для цього достатній обсяг повноважень. За такої обставини будь-які недоліки при уповноваженні інших осіб, залучених до процесу укладення Договору, а пріорі не можуть впливати на здатність суб'єкта укладати його. Крім того, Відповідач у будь-якому разі здійснив наступне схвалення укладеного правочину вчиненням дій, спрямованих на його виконання в порядку ст. 241 ЦК України, оскільки до 2013 року виконував свої грошові зобов'язання зі сплати Ліцензійного платежу, та шляхом прямого визнання своєї заборгованості за Договором.
Окрім того, у відзиві на позовну заяву Відповідач стверджує, що Ліцензійні угода підлягає визнанню недійсною, оскільки вона була укладена без проведення відповідної тендерної процедури, що є грубим порушенням вимог Закону України «Про здійснення державних закупівель».
Під час судового засідання представник Позивача пояснив, що обов'язок дотримання законодавства України про державні закупівлі покладався, у будь-якому разі, на Відповідача як розпорядника відповідних коштів. Відповідач є європейською телеорганізацією, яка є глобальним мовником й укладає аналогічні контракти у багатьох країнах Європи. Бюджетні призначення на здійснення Ліцензійних платежів за Угодою щороку вже 6 років поспіль передбачаються у Законах України про державний бюджет України на відповідний рік, зокрема, вказує на те, що починаючи з 2011 і по 2015 включно (тобто, 6 років поспіль), проекти Державного бюджету України з видатками на сплату Ліцензійних платежів за Ліцензійно угодою проходили у повному обсязі усі процедур бюджетного процесу від початку до кінця, що не викликало жодних заперечень з боку жодного державного органу. Одразу після підписання Угоди, а саме, 27 жовтня 2010 року, Кабінет Міністрів України видав Постанову № 1009 «Про затвердження Порядку використання у 2010 році бюджетних коштів для створення україномовної версії міжнародного каналу "Euronews" та отримання права на трансляцію і розповсюдження на території України місцевої україномовної версії зазначеного каналу», яка передбачала фінансування створення україномовної версії міжнародного каналу "Euronews" та отримання права на трансляцію і розповсюдження на території України місцевої україномовної версії каналу «EURONEWS» за рахунок коштів, передбачених у державному бюджеті за програмою "Виробництво телерадіопрограм для державних потреб", та коштів Стабілізаційного фонду (на безповоротній основі). Починаючи з 2011 року порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті України на відповідний рік, встановлювався спеціально прийнятими Постановами Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 401 «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для створення та функціонування україномовної версії міжнародного каналу "EuroNews"» та від 31.05.2012 № 539 «Про затвердження Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для трансляції телерадіопрограм, вироблених для державних потреб, збирання, оброблення та розповсюдження офіційної інформаційної продукції, створення та функціонування україномовної версії міжнародного каналу "EuroNews"».
Таким чином, на думку представника Позивача, обставини укладення та виконання Ліцензійної угоди безперечно свідчать про схвалення та затвердження на рівні законів, прийнятих відповідно до конституційної процедури, що створило у Позивача легітимні (виправдані) очікування того, що Ліцензійна угода буде й надалі визнаватися з боку Відповідача як державної установи та з боку Держави Україна в цілому. Спроба ж Відповідача заперечити дійсність Ліцензійної угоди після кількох років її визнання та виконання на підставі порушення, допущеного при її укладенні саме з боку Відповідача (недодержання процедури державних закупівель), є нічим іншим як безпідставною спробою ухилитися від виконання своїх договірних обов'язків, усупереч законодавству і становить грубе порушення Статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до п.1 ч. 1 ст. 83 ГПК України, господарський суд, приймаючи рішення, має право визнати недійсним повністю чи у певній частині пов'язаний з предметом спору договір, який суперечить законодавству. Відповідно до ч.1 та 3 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ч. 5 ст. 2 Закону України «Про здійснення державних закупівель», що діяв на момент укладення Ліцензійної угоди, укладання договорів, які передбачають оплату замовником товарів, робіт і послуг до/без проведення процедур, визначених цим Законом, заборонялося. Норма аналогічного змісту міститься й у нині діючому Законі України «Про здійснення державних закупівель».
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у Постанові від 1 липня 2015 року по справі № 3-195гс15, при розгляді питання недійсності господарських договорів необхідно керуватись насамперед нормами Господарського кодексу України, які стосуються особливостей правового регулювання господарських договорів, а також відповідними нормами Цивільного кодексу України й інших законів України.
За змістом ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Способами захисту прав при цьому є двостороння реституція або, у разі її неможливості, - відшкодування вартості того, що одержано (частина 1), відшкодування заподіяних збитків та моральної шкоди (частина 2).
Водночас ч. 3 ст. 207 Господарського кодексу України також передбачено, що господарське зобов'язання, визнане судом недійсним, вважається недійсним з моменту його виникнення. Однак якщо за змістом зобов'язання воно може бути припинено лише на майбутнє, таке зобов'язання визнається недійсним з моменту його виникнення і припиняється на майбутнє, а не з моменту укладення. Керуючись цією нормою Верховний Суд України у зазначеній справі № 3-195гс15 (що стосувалася визнання недійсним договору оренди, укладеного без дотримання процедур державних закупівль) дійшов такого висновку: «Фактичне користування майном на підставі договору оренди унеможливлює у разі його недійсності проведення між сторонами двосторонньої реституції, тому такий договір повинен визнаватися судом недійсним і припинятися лише на майбутнє, а не з моменту укладення».
У іншій схожій справі, яка стосувалася питання про недійсність договору фінансового лізингу, Верховний Суд України дійшов аналогічного висновку. Так, Постановою від 19 серпня 2014 року по справі № 3-38гс14 Верховний Суд України скасував постанову суду касаційної інстанції зокрема тому, що той визнав договір недійсним з моменту його укладення, не звернувши увагу на частину 3 ст. 207 Господарського кодексу України та на правовідносини, що склалися між сторонами (договір лізингу), за яким використовувалася техніка протягом певного часу та проводилась часткова оплата лізингових платежів (роздруківка тексту постанови з Єдиного державного реєстру судових рішень додається).
Як свідчать матеріали справи і не оспорювалося сторонами, обидві сторони активні дії щодо виконання умов Ліцензійної угоди. Серед іншого, Відповідач досяг домовленості із 42 провайдерами програмної послуги на території Україні щодо трансляції каналу EURONEWS та отримував певні доходи від розміщення реклами. Більш того, до 2013 року Відповідач в цілому виконував свої грошові зобов'язання зі сплати Ліцензійного платежу, хоча й з деяким запізненням відносно узгодженого сторонами графіку. Усі наведені обставини у сукупності свідчать про явне часткове виконання Ліцензійної угоди обома її Сторонами, включаючи фактичне користування Відповідачем майновими правами, наданими йому згідно Ліцензійної угоди та часткову сплату Ліцензійних платежів.
Таким чином, враховуючи характер правовідносин між сторонами (ліцензійний договір) двостороння реституція у разі визнання Ліцензійної угоди недійсною з моменту укладення є неможливою, а відтак Ліцензійна угода може бути визнана недійсною лише на майбутнє. Однак цей висновок не впливає предмет справжнього спору, яким є стягнення заборгованості за Ліцензійною угодою за минулі періоди, що є предметом справжнього спору.
Відносно первісного позову, то потрібно зазначити наступне.
За твердженням представника Позивача, свої зобов'язання Відповідач за Ліцензійно угодою не виконав в повному обсязі, а саме не сплатив частину Ліцензійного платежу, що відповідає другій частині платежу за другий рік Ліцензійного періоду, а також повністю не розрахувався за третій рік та першу частину Ліцензійного платежу за четвертий рік Ліцензійного періоду на загальну суму 10 591 224 євро 48 євроцентів.
В силу ч. 1 ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту допускається використання як засобу платежу іноземної валюти.
Відповідно до ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 1108 ЦК України, особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності). Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною Ліцензійної угоди. Відповідно до ч.3 ст. 1109 ЦК України у Ліцензійній угоді визначаються вид ліцензії, сфера використання об'єкта права інтелектуальної власності (конкретні права, що надаються за договором, способи використання зазначеного об'єкта, територія та строк, на які надаються права, тощо), розмір, порядок і строки виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності, а також інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у договір. Аналогічні за змістом положення містить регулювання ліцензійних договорів за правом Франції.
Згідно з ч.І ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Відповідно до ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Відповідно до ст. 4-3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Відповідно до ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Згідно ст. 10 Ліцензійної угоди Відповідач зобов'язався сплачувати Позивачу річний Ліцензійний платіж двома рівними частинами на підставі інвойсів. Сторони домовилися, що Ліцензійний платіж буде щороку коригуватися з урахуванням інфляційних процесів (індексу IPCUM - індекс споживчих цін Монетарного Союзу).
У матеріалах справи у якості доказу невиконання Відповідачем своїх грошових зобов'язань перед Позивачем містяться копії інвойсів № № 201300134, 201300260, 201400558, 201400559 датовані, відповідно, 06.05.2013, 24.07.2013, 04.11.2014, 04.11.2014, надіслані Відповідачу листом від 25.07.2013 та міжнародною кур'єрською службою DHL 06.11.2014 (копії листа та квитанції про прийняття відправлення долучені до матеріалів справи).
Ухвалою про порушення провадження у справі від 14.05.2015 суд зобов'язав Позивача надати для огляду у судовому засіданні оригінали всіх документів пор суті спору, доданих до позовної заяви.
Однак представник позивача пояснив, що не може самостійно подати оригінали інвойсів, оскільки вони були відіслані відповідачеві, а відтак перебувають у його розпорядженні. У зв'язку із цим представник позивача подавав клопотання про витребування у відповідача оригіналів інвойсів на суду заборгованості, а саме інвойсів № № 201300134, 201300260, 201400558, 201400559. Відповідно до ст. 38 ГПК України, сторона або прокурор у разі неможливості самостійно надати докази вправі подати клопотання про витребування господарським судом доказів. У разі задоволення клопотання суд своєю ухвалою витребовує необхідні докази. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 77 ГПК України, суд відкладає розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. Такими обставинами, зокрема, є неподання витребуваних доказів, необхідність витребування нових доказів.
Ухвалою від 13.10.2015 витребувано у відповідача оригінали інвойсів на суму заборгованості, а саме інвойси № № 201300134, 201300260, 201400558, 201400559, відкладено розгляд справи. Ухвалою від 26.10.2015 розгляд справи відкладався повторно. Незважаючи на неодноразове відкладення розгляду справи, відповідач ухвалу суду про витребування доказів не виконав, причин неподання оригіналів зазначених інвойсів не пояснив.
Відповідно до ст. 75 ГПК України, якщо витребувані господарським судом документи не подано, справу може бути розглянуто за наявними в ній матеріалам.
Представник Відповідача доказів сплати частки Ліцензійного платежу, яка відповідає частці за другий рік Ліцензійного періоду, а також за третій рік та першу частину платежу за четвертий рік Ліцензійного періоду не надав.
У відповідності з наданими позивачем копіями відповідних інвойсів, а також даними узгоджених індексів споживчих цін за відповідні періоди, перевірених судом, загальна сума заборгованості відповідача дорівнює 10 591 224 євро 48 євроцентів.
Вірність розрахунків представник відповідача не оспорював.
Частина 1 ст. 193 ГК України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Згідно матеріалів справи з метою врегулювання заборгованості позивач звертався до Відповідача з вимогою погасити борг. У своєму листі від 03.11.2014 відповідач, визнаючи свій борг перед позивачем, пояснив, що не може погасити заборгованість з тієї причини, що Уряд України не виділяє кошти для оплати боргів перед позивачем.
З-цього приводу слід зазначити наступне.
Відповідно до ст. 617 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Водночас відповідно до частини 2 ст. 218 Господарського кодексу України не вважається обставиною непереборної сили, зокрема, відсутність у боржника необхідних коштів. Отже, Ліцензійні платежі відповідач повинен вносити своєчасно та в повному обсязі незалежно від свого фінансового становища.
Сторонами Ліцензійної угоди у її п.10.9 було погоджено, що будь-який платіж за цією Угодою буде зроблено НТКУ з бюджету, що призначений Відповідачу державою та виділений НТКУ у відповідності до діючого законодавства України. Проте, нестача бюджетних коштів не може бути підставою для звільнення Відповідача від відповідальності за порушення зобов'язання за договором, що підтверджується практикою Європейського суду з прав людини (рішення від 15.01.2010 у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України») та правовою позицією, викладеною у висновку Верховного Суду України (постанова від 15.05.2012 у справі № 3-28гс12).
З врахуванням зазначеного, суд вважає позовні вимоги про стягнення з відповідача основної суми заборгованості за Ліцензійною угодою обґрунтованими, такими, що підлягають задоволенню, а саме у розмірі 10 591 224 євро 48 євроцентів.
Окрім того, слід звернути увагу й на те, що згідно обставин справи обидві Сторони за Ліцензійною угодою здійснювали активні дії щодо виконання її умов, що свідчить про наступне схвалення правочину Сторонами. Так, матеріали справи у сукупності вказуються на явне часткове виконання Ліцензійної угоди обома його Сторонами, включаючи фактичне користування Позивачем за Зустрічним позовом майновими правами, наданими йому згідно Ліцензійною угодою та часткову сплату Ліцензійних платежів.
Частина 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно частини 2 статті 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідачем не наведено обставин, з якими чинне законодавство пов'язує можливість звільнення його від відповідальності за порушення зобов'язання.
Судовий збір, відповідно до ст. 49 ГПК України, покладається на відповідача.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 33, 34, 44, 49, 82 - 85 ГПК України, суд, -
1. Первісний позов задовольнити.
2. Стягнути з Державної організації (установа, заклад) Національної телекомпанії України (04119, м. Київ, вул.. Мельникова, 42, код ЄДРПОУ 23152907) на користь ЄВРОНЬЮЗ, акціонерне товариство (EURONEWS SA) (60, Шмен де Муй, 69130, Ліон, Екулі Франція, ідентифікаційний код 387858046) прострочену суму Ліцензійного платежу за Ліцензійним договором у розмірі 10 591 224 (десять мільйонів п'ятсот дев'яносто одну тисячі двісті двадцять чотири) євро 48 центів.
3. Стягнути з Державної організації (установа, заклад) Національної телекомпанії України (04119, м. Київ, вул. Мельникова, 42, код ЄДРПОУ 23152907) на користь ЄВРОНЬЮЗ, акціонерне товариство (EURONEWS SA) (60, Шмен де Муй, 69130, Ліон, Екулі Франція, ідентифікаційний код 387858046) судовий збір у розмірі 73 080 (сімдесят три тисячі вісімдесят) грн.
4. В задоволенні зустрічного позову відмовити.
5. Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 23.11.2015.
Суддя Л.В. Прокопенко