ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
12.11.2015Справа №910/25478/15
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АКТИВ-ГАРАНТ"
до Публічного акціонерного товариства "УКРАЇНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ БАНК"
про визнання недійсним договору
Суддя Турчин С.О.
Представники сторін:
від позивача: Іваненко В.Л. (довіреність б/н від 05.08.2015)
від відповідача: Карпунець В.Д. (довіреність № 126 від 16.10.2015)
Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "АКТИВ-ГАРАНТ" звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до відповідача - Публічного акціонерного товариства "УКРАЇНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ БАНК" про визнання недійсним договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013.
Позивач, посилаючись на положення ст.ст. 6, 203, 215, 230, 236, 549, 551, 651, 652, 1054, 1056-1 ЦК України, ст. 231, 345 ГК України, ст.ст. 47, 49, 53, 55 Закону України "Про банки і банківську діяльність", Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", ст.ст. 6, 12 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", ст. 15-1 Закону України " Про захист від недобросовісної конкуренції", зазначає про наявність підстав для визнання недійсним договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013. Визнання недійсним кредитного договору позивач обґрунтовує наступними підставами:
встановлення у кредитному договорі комісії за відкриття позичкових рахунків та перерахування грошових коштів (кредиту) на поточний рахунок позичальника суперечить законодавству, інтересам суспільства та його моральним засадам;
визначення у договорі про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013 пені в розмірі, що перевищує розмір подвійної облікової ставки Національного банку України, суперечить актам законодавства, а сам кредитний договір є таким, що не спрямований на реальне настання правових наслідків, які обумовлені ним;
п. п. 5.1, 5.2 договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013 суперечать ч. 3 ст. 1056-1, а також ч. 1 ст. 651, ст. 652 ЦК України, ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг";
кредитний договір не містить положень про відповідальність банку за невиконання чи неналежне виконання (порушення) умов кредитного договору та не містить підтвердження того, що інформація, зазначена в ч. 2 ст. 12 "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", була надана ТОВ "АКТИВ-ГАРАНТ" перед укладенням оспорюваного договору, у зв'язку із чим, кредитний договір укладений за відсутності у позивача інформації, вимога щодо надання якої встановлена законом, а тому в силу приписів ч. 1 ст. 230 ЦК України є недійсним.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 28.09.2015 прийнято позовну заяву до розгляду, порушено провадження по справі №910/25478/15, розгляд справи призначено на 20.10.2015.
16.10.2015 через канцелярію суду від позивача надійшли документи по справі (заява № 15-10/15-2 від 15.10.2015 та заява № 15-10/15-3 від 15.10.2015).
20.10.2015 через канцелярію суду від відповідача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.10.2015 розгляд справи №910/25478/15 відкладено на 12.11.2015.
Представник позивача в судовому засіданні 12.11.2015 надав пояснення по суті позовних вимог, позов підтримав та просив суд його задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні 12.11.2015 надав відзив на позовну заяву та документи по справі, позовні вимоги заперечив. У відзиві на позов відповідач в обґрунтування заперечень на позов посилається на те, що укладаючи договір про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013 сторони дійшли згоди щодо всіх істотних умов договору, жодних заперечень щодо умов кредитного договору з боку позивача не було та позивачем не доведено належними доказами, що кредитний договір вчинено з порушенням норм чинного законодавства, а тому підстави для визнання недійсним кредитного договору відсутні.
Враховуючи те, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення, в судовому засіданні 12.11.2015 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення, відповідно до ст. 85 ГПК України.
Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд
29.11.2013 між Публічним акціонерним товариством "УКРАЇНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ БАНК" (банк, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "АКТИВ-ГАРАНТ" (позичальник, позивач) було укладено договір про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 (далі - кредитний договір), відповідно до умов якого позивач зобов'язався відкрити відповідачу траншеві відкличну кредитну лінію в межах суми 72000000.00 грн. терміном до 28.11.2014 на поповнення обігових коштів (п. 1.1).
Зобов'язання банку щодо надання кредитів та зобов'язання позичальника щодо повернення кредитів та сплати процентів, а також інші права та зобов'язання сторін, передбачені цим договором, виникають здати укладення сторонами додаткових договорів про надання кредитів, які є невід'ємними частинами цього договору (далі - додатковий договір), в сумах, зазначених в таких додаткових договорах; строк користування кожним окремим кредитом в межах загальної суми, встановленої п. 1.1 цього договору, визначається додатковими договорами (п. 1.2.).
Згідно із п. 1.4. кредитного договору, підставою для надання кредитів за цим договором є додаткові договори, що укладаються тільки за взаємною згодою сторін після надання банку письмової заявки позичальника, в якій вказується сума кредиту, конкретна ціль кредитування.
Плата за користування одержаними кредитними ресурсами встановлюється в кожному конкретному додатковому договорі (п. 1.5).
Пунктами 4.1., 4.2, 4.4. кредитного договору визначено обов'язки позичальника, повернути одержані кредитні ресурси в строк. згідно з умовами, викладеними у відповідних додаткових договорах, які є невід'ємними частинами цього договору, та сплатити нараховані проценти шляхом перерахування грошових коштів на позичкові рахунки та рахунки нарахованих процентів відповідно до строків, встановлених додатковими договорами; у випадку внесення змін до цього договору з ініціативи позичальника шляхом укладення додаткових договорів, крім додаткових договорів про надання кредиту сплачувати комісію за зміну умов договору в сумі 200,00 грн. за кожну зміну; у разі порушення позичальником умов договору, зокрема щодо несвоєчасного повернення отриманих кредитів (траншів), банк має право достроково стягнути отримані позичальником кредитні кошти, проценти за їх використання та штрафні санкції за цим договором.
Відповідно до п. 7.5. кредитного договору, за несвоєчасне погашення кредитів, позичальник сплачує банку подвійну процентну ставку від встановленої в п. 1.5 цього договору.
Згідно із п. 8.1. кредитного договору, за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом позичальник на вимогу банку сплачує банку пеню за кожен день прострочення у розмірі 0,2% від суми простроченої заборгованості за процентами на відповідний рахунок.
Відповідно до п. 9.1. кредитного договору, договір набуває чинності з дати його підписання сторонами та діє до 28.11.2014, а в частині невиконаних зобов'язань позичальника, передбачених цим договором та всіма додатковими договорами до нього - до повного та належного їх виконання.
Як вбачається із матеріалів справи, позивачем 29.11.2013, 03.12.2013, 04.12.2013 було подано відповідачу заяви про надання траншів, у зв'язку із чим, між сторонами на виконання умов кредитного договору укладено наступні додаткові договори:
додатковий договір від 29.11.2013, відповідно до якого банк надає позивачу транш у розмірі 35000000,00 грн. терміном до 28.11.2015 зі сплатою 17% річних, а позивач зобов'язався сплатити нараховані проценти за користування кредитом у строки, визначені договором, але не пізніше 28.11.2014;
додатковий договір від 03.12.2013, відповідно до умов якого банк надає позивачу транш у розмірі 23000000,00 грн. терміном до 27.11.2015 зі сплатою 18% річних, а позивач зобов'язався сплатити нараховані проценти за користування кредитом у строки, визначені договором, але не пізніше 28.11.2014;
додатковий договір від 04.12.2013, відповідно до умов якого банк надає позивачу транш у розмірі 14000000,00 грн. терміном до 27.11.2015 зі сплатою 18% річних, а позивач зобов'язався сплатити нараховані проценти за користування кредитом у строки, визначені договором, але не пізніше 28.11.2014.
Також, відповідно до п. 6., п. 7. додаткових договорів від 29.11.2013, від 03.12.2013, від 04.12.2013 до кредитного договору, позичальник зобов'язався оплатити комісію за відкриття позичкового рахунку в розмірі 99,00 грн., шляхом перерахування грошових коштів на рахунок банку в день підписання додаткових договорів до моменту видачі кредиту та оплатити комісію за надання кредиту в розмірі 1 000,00 грн. на рахунки в день підписання цього додаткового договору до моменту видачі кредиту.
Згідно із меморіальними ордерами № 18739489 від 29.11.2013 на суму 35000000,00 грн., № 18797745 від 03.12.2013 на суму 25000000,00 грн., № 18806324 від 04.12.2013 на суму 14000000,00 грн., відповідачем було перераховано позивачу кредитні кошти на виконання умов кредитного договору та додаткових угод до нього від 29.11.2013, від 03.12.2013, від 04.12.2013.
28.11.2014 між сторонами було укладено додаткові договори до договорів про внесення змін від 03.12.2013 та від 04.12.2013 до кредитного договору, відповідно до яких внесено зміни до додаткових договорів щодо строку виконання зобов'язань позичальника з повернення кредитних коштів, а саме: встановлено строк користування кредитними коштами до 27.11.2015.
Позивач, обґрунтовуючи позовні вимоги стверджує, що договір про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013 підлягає визнанню недійсним з наступних підстав:
встановлення у кредитному договорі комісії за відкриття позичкових рахунків та перерахування грошових коштів (кредиту) на поточний рахунок позичальника суперечить законодавству, інтересам суспільства та його моральним засадам;
визначення у договорі про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013 пені в розмірі, що перевищує розмір подвійної облікової ставки Національного банку України, суперечить актам законодавства, а сам кредитний договір є таким, що не спрямований на реальне настання правових наслідків, які обумовлені ним;
п. п. 5.1, 5.2 договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013 суперечать ч. 3 ст. 1056-1, а також ч. 1 ст. 651, ст. 652 ЦК України, ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг";
кредитний договір не містить положень про відповідальність банку за невиконання чи неналежне виконання (порушення) умов кредитного договору та не містить підтвердження того, що інформація, зазначена в ч. 2 ст. 12 "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", була надана ТОВ "АКТИВ-ГАРАНТ" перед укладенням оспорюваного договору, у зв'язку із чим, кредитний договір укладений за відсутності у позивача інформації, вимога щодо надання якої встановлена законом, а тому в силу приписів ч. 1 ст. 230 ЦК України є недійсним.
Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно зі ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки; підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Як встановлено судом вище між позивачем та відповідачем було укладено договір про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013, а відтак між сторонами склалися кредитні відносини, які регулюються нормами параграфу 2 Розділу ІІІ Книги п'ять Цивільного кодексу України.
У силу положень ст. 1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Частиною 2 статті 345 Господарського кодексу України встановлено, що кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Відповідно до ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.
Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
У відповідності до п.п. 2.1., 2.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договору даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Статтею 180 Господарського кодексу України встановлено, що при укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк договору.
З урахуванням викладеного, істотними умовам кредитного договору, як господарського, відповідно до закону є умови про предмет, ціну, строк його дії, а також усі інші умови щодо яких за заявою хоча б однією із сторін має бути досягнуто згоди (дана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 05.02.2008 у справі № 22/268).
Судом встановлено, що сторони, укладаючи договір про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013 погодили всі істотні умови для даного виду, зокрема погоджено суму кредиту, строки повернення кредитних коштів (п. 1.1., 1.3., 1.4.), строк дії договору (п. 1.1., п. 9.1.), розміри процентів та порядок їх сплати (п. 4.1., п. 7.1., п. 7.2., п. 7.3.). Жодних заперечень щодо умов кредитних договорів при їх укладенні з боку позивача не було.
У відповідності до ст. 47 Закону України від 07.12.2000, № 2121-III "Про банки і банківську діяльність", банк самостійно встановлює процентні ставки та комісійну винагороду за надані послуги.
Статтею 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначено, що банківський кредит - будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.
Статтею 627 ЦК України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 ЦК України).
За таких обставин та враховуючи вимоги діючого законодавства, сторони у відповідності до ст. ст. 6, 627 Цивільного кодексу України, у договорі про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013 та додаткових договорах до кредитного договору передбачили можливість внесення плати за користування одержаними кредитними ресурсами, а також погодили розмір комісії за відкриття позичкового рахунку та розмір комісії за надання кредиту, а встановлення у кредитному договорі комісії за відкриття позичкових рахунків та перерахування грошових коштів на поточний рахунок позичальника відповідає положенням законодавства.
За приписами ч.1 ст. 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).
Згідно із ч. 6 ст. 231 ГК України штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.
Згідно із ст. 1 Закону України від 22.11.1996, № 543/96-ВР "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Стаття 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" передбачає, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Пунктом 8.1. кредитного договору сторони погодили, що за несвоєчасне погашення процентів за користування кредитом позичальник на вимогу банку сплачує банку пеню за кожен день прострочення у розмірі 0,2% від суми простроченої заборгованості за процентами на відповідний рахунок.
З огляду на викладене та враховуючи те, що приписами вищезазначених норм законодавства передбачена відповідальність за порушення грошового зобов'язання в вигляді пені, розмір якої встановлюється за згодою сторін, однак не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період, за який сплачується пеня, суд дійшов висновку, що пункт 8.1. кредитного договору, яким встановлено відповідальність за порушення грошового зобов'язання у вигляді пені в розмірі 0,2% від суми простроченої заборгованості не суперечить приписам Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", частини 2 статті 343 ГК України та частини 6 статті 231 ГК України, а погодження сторонами іншого розміру пені, ніж визначено вищевказаними нормами законодавства, не може бути підставою для визнання правочину (окремих його положень) недійсним.
При цьому, суд зазначає, що якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у Законі України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", частині 2 статті 343 ГК України, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки.
Частиною 1 статті 1056-1 ЦК України передбачено, що процентна ставка за кредитом може бути фіксованою або змінюваною. Тип процентної ставки визначається кредитним договором. Розмір процентів, тип процентної ставки (фіксована або змінювана) та порядок їх сплати за кредитним договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
Відповідно до ч. 3 ст. 1056-1 ЦК України, фіксована процентна ставка є незмінною протягом усього строку кредитного договору. Встановлений договором розмір фіксованої процентної ставки не може бути збільшено банком в односторонньому порядку. Умова договору щодо права банку змінювати розмір фіксованої процентної ставки в односторонньому порядку є нікчемною.
Відповідно до п. 5.1. кредитного договору сторони погодили, що у разі зміни облікової ставки Національного банку України, вартості кредитних ресурсів банку, зміни розміру відрахувань у страховий резерв банк має право коригувати плату за кредит, попередньо попередивши про це позичальника за 10 (десять) банківських днів до набуття чинності таких змін. У разі незгоди позичальника на зміну процентної ставки за цим договором, банк має право достроково пред'явити кредит до стягнення.
Згідно із п. 5.2 кредитного договору, у разі зміни кредитної політики, чинного законодавства України, нормативних актів Національного банку України, а також внутрішніх документів банку, банк має право вносити за погодженням сторін відповідні зміни в договір з моменту введення нових положень. При розбіжностях сторін, у разі не підписання позичальником відповідного договору, банк має право достроково пред'явити кредити до стягнення.
Таким чином, сторони укладаючи договір передбачили можливість збільшення розміру процентної ставки та умови за яких можливе таке збільшення, а також передбачили можливість вносити зміни у кредитний договір, за погодженням сторін, у разі зміни кредитної політики, чинного законодавства України, нормативних актів Національного банку України, а також внутрішніх документів банку, та у разі незгоди позичальника на зміну процентної ставки та не підписання позичальником відповідного договору, сторони погодили, що банк має право достроково пред'явити кредити до стягнення.
Суд, також, зазначає, що підписавши кредитний договір, позичальник (позивач у справі) погодився з усіма його умовами, зобов'язався своєчасно повернути одержаний кредит, сплатити нараховані проценти, комісії, тощо, на умовах, встановлених кредитним договором та є обізнаним щодо наслідків порушення своїх зобов'язань.
З приводу посилань позивача на положення Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" від 12.07.2001 № 2664-III, то суд зазначає, наступне.
Статтею 2 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" визначено, що даний закон регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг під час здійснення операцій з надання фінансових послуг.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" учасники ринку фінансових послуг - особи, які відповідно до закону мають право надавати фінансові послуги на території України; особи, які провадять діяльність з надання посередницьких послуг на ринках фінансових послуг; об'єднання фінансових установ, включені до реєстру саморегулівних організацій, що ведеться органами, які здійснюють державне регулювання ринків фінансових послуг; споживачі фінансових послуг. Законами з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг можуть визначатися інші учасники ринків фінансових послуг.
Згідно із частиною 1 статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб'єктами господарювання на підставі договору. Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб'єкта господарювання; 3) прізвище, ім'я і по батькові фізичної особи, яка отримує фінансові послуги, та її адресу; 4) найменування, місцезнаходження юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 9-1) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.
Відповідно до ч. 2, ч. 3 ст. 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", фінансовим установам забороняється в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки або інших платежів, передбачених кредитним договором або графіком погашення боргу, за винятком випадків, встановлених законом. Фінансовим установам забороняється вимагати дострокового погашення несплаченої частини боргу за кредитом та розривати в односторонньому порядку укладені кредитні договори у разі незгоди позичальника із пропозицією фінансової установи збільшити процентну ставку або інший платіж, передбачений кредитним договором або графіком погашення боргу.
Статтею 5 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" визначено, що виключне право або інші обмеження щодо надання окремих фінансових послуг встановлюються законами про діяльність відповідної фінансової установи та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг. Можливість та порядок надання окремих фінансових послуг юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, визначаються законами та нормативно-правовими актами державних органів, що здійснюють регулювання діяльності фінансових установ та ринків фінансових послуг, виданими в межах їх компетенції.
Враховуючи вищенаведені положення, суд зазначає, що Закон України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" є спеціальним законом, який регулює відносини, що виникають між учасниками ринків фінансових послуг при наданні фінансових послуг фінансовими установами, а положення статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" щодо змісту договору про фінансові послуги, зміни процентної ставки та дострокового погашення кредиту не поширюється на відносини за кредитним договором укладеним між позивачем та відповідачем, оскільки, обов'язкові умови, які повинні міститись у такому кредитному договорі та правовідносини, що виникли між сторонами у даній справі, регулюються нормами Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України.
Також, частина 1 статті 180 Господарського кодексу України передбачено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Таким чином, у зміст договору, входять, також, положення, які приймаються сторонами як обов'язкові в силу чинного цивільного законодавства, а тому відсутність у договорі умов щодо відповідальності банку не є підставою для визнання договору недійсним.
Стосовно посилань на вчинення правочину внаслідок помилки та внаслідок введення в оману суд відзначає таке.
Відповідно до частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
У пункті 3.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" від 29.05.2013 № 11 роз'яснено, що у вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 ЦК України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв'язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.
Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв'язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб'єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.
Таким чином, при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман - це результат умисних дій (бездіяльності) однієї із сторін.
Однак, позивачем, у відповідності до ст. ст. 33-34 ГПК України не доведено суду наявності обставин, існування яких є підставою для визнання недійсним договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013 на підставі статті 230 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч. 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Частиною 1 статті 33 Господарського процесуального кодексу України, визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно із ч. 2 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Враховуючи вищевстановлені обставини, суд дійшов висновку, що позивач не довів та не надав суду жодних доказів, які підтверджують, що в момент вчинення правочину стороною (сторонами) були недодержані вимоги, які встановлені ст. 203 ЦК України, а відтак не довів наявності підстав, в силу яких договір про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013 має визнаний недійсним.
Водночас, судом встановлено, що спірний правочин спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, не містить положень, які б суперечили вимогам чинного законодавства або інтересам сторін, а волевиявлення сторін правочину є вільне і відповідає їхній внутрішній волі, що відповідає загальним вимогам, встановленим положеннями статті 203 ЦК України.
Враховуючи вищенаведене, те, що позивачем не доведено правомірності своєї позиції та враховуючи безпідставність заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог з підстав зазначених в позовній заяві.
Підсумовуючи вищевикладене, суд відмовляє в задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "АКТИВ-ГАРАНТ" до Публічного акціонерного товариства "УКРАЇНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ БАНК" про визнання недійсним договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013.
Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. ст. 44, 49 ГПК України покладається на позивача.
Керуючись ст. ст. 4, 32-34, 43, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд
В задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "АКТИВ-ГАРАНТ" до Публічного акціонерного товариства "УКРАЇНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ БАНК" про визнання недійсним договору про відкриття траншевої кредитної лінії № 767 від 29.11.2013 відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повний текст рішення складено та підписано 17.11.2015 р.
Суддя С.О. Турчин