"01" жовтня 2015 р.Справа № 921/716/15-г/6
Господарський суд Тернопільської області
у складі судді Шумського І.П.
Розглянув справу
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Біохімексім" (АДРЕСА_1 91, Київська область, 02091)
до відповідача ОСОБА_1 підприємства "Природній Дар" (вул. І.Франка, 28, с. Шельпаки, Підволочиський район, Тернопільська область, 47810)
про стягнення 353 300 грн. основного боргу, 245 083,73 грн. 120% штрафу, 158 730,62 грн. втрат від інфляції, 6 127,09 грн. 3% річних, 101 731,03 грн. пені.
За участю представників:
позивача - ОСОБА_2, довіреність № б/н від 13.06.15 р.,
відповідача - не з'явився
Cуть справи:
Товариство з обмеженою відповідальністю "Біохімексім" звернулось в господарський суд Тернопільської області з позовом до ОСОБА_1 підприємства "Природній Дар" про стягнення 460140,75 грн. фінансової допомоги, 330996,27 грн. 120% річних штрафу, 204076,98 грн. втрат від інфляції, 8206,89 грн. 3% річних, 133856,84 грн. пені.
В процесі розгляду справи позивач зменшив позовні вимоги та просив стягнути з відповідача 353 300 грн. основного боргу, 245 083,73 грн. 120% штрафу, 158 730,62 грн. втрат від інфляції, 6 127,09 грн. 3% річних, 101 731,03 грн. пені.
Розгляд справи, призначений вперше на 15 вересня 2015 року було відкладено на 28 вересня 2015 року, а пізніше на 01 жовтня 2015 року
За заявою відповідача, в порядку ст. 69 ГПК України, ухвалою від 15 вересня 2015 року строк розгляду справи було продовжено до 01 жовтня 2015 року.
В судові засідання уповноважений представник відповідача, участь якого не визнавалась судом обов'язковою, жодного разу не з'явився, хоча про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.
Про обізнаність відповідача щодо місця й часу проведення судового засідання свідчать подані ним клопотання б/н від 30 серпня 2015 року про відкладення розгляду справи, б/н від 14 вересня 2015 року про відкладення та продовження строку розгляду, Клопотання мотивовано неможливістю забезпечити явку уповноваженого представника у зв'язку з його відрядженням.
Крім того, 25 вересня 2015 року на адресу суду відповідачем було подано відзив на позов, за змістом якого ПП "Природний дар" позовні вимоги визнало в частині стягнення 200000 грн. Решта позовних вимог, на думку відповідача, заявлено до стягнення без дотримання передбаченої договором процедури та без достатніх правових підстав, а тому просив суд у їх задоволенні відмовити.
01 жовтня 2015 року відповідачем подано третє клопотання про відкладення розгляду справи та повторне про продовження строку розгляду спору. У клопотанні знову посилається на неможливість забезпечити явку уповноваженого представника та вказує на необхідність долучення до матеріалів справи додаткових документів.
Відповідно до ст. 77 ГПК України, господарський суд відкладає розгляд справи виключно за умов, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні та в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу.
В порядку ст. 69 ГПК України, спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.
У виняткових випадках за клопотанням сторони, з урахуванням особливостей розгляду спору, господарський суд ухвалою може продовжити строк розгляду спору, але не більш як на п'ятнадцять днів (ч.3 ст. 69 ГПК України).
Згідно з п. 3.8 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26 грудня 2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", продовження передбачених частинами першою і другою статті 69 ГПК строків вирішення спору можливе лише у виняткових випадках за клопотанням сторони і не більше як на п'ятнадцять днів (частина третя цієї статті ГПК); якщо таке продовження здійснюється два і більше разів, сукупна його тривалість також не може перевищувати п'ятнадцяти днів.
Як зазначалось вище, 01 жовтня 2015 року, тобто станом на дату закінчення строку розгляду спору (у т.ч. продовженого ухвалою від 15 вересня 2015 року) відповідачем подано третє клопотання про відкладення розгляду справи та повторне про продовження строку розгляду спору.
У п. 3.14 постанови пленуму № 18 від 26 грудня 2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" Вищий господарський суд України роз'яснив, що подання другого і наступних клопотань (заяв) з одного й того самого питання, яке вже вирішено господарським судом; слід вважати зловживанням учасниками судового процесу процесуальними правами.
Відповідна практика, спрямована на умисне затягування судового процесу, порушує права інших учасників судового процесу та суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку.
При цьому, під затягуванням судового процесу розуміються дії або бездіяльність учасника судового процесу, спрямовані на: неможливість початку розгляду судом порушеної провадженням справи; неможливість прийняття судом рішення в даному судовому засіданні; створення інших перешкод у вирішенні спору по суті з метою недосягнення результатів такого вирішення протягом установлених законом процесуальних строків.
Крім того, відповідно до п.п. 3.9.2. постанови пленуму Вищого господарського суду України № 18 від 26 грудня 2011 року "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції", у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т. п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою - п'ятою статті 28 ГПК, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (статті 32 - 34 ГПК).
З огляду на наведене, зважаючи на недотримання відповідачем приписів ст.22ГПК України щодо зобов'язання осіб, які беруть участь у справі добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, суд прийшов до висновку про можливість відхилення клопотання відповідача та розгляду справи за наявними у ній документами.
В засіданні представнику позивача роз'яснювались належні йому права та обов'язки, передбачені ст.ст. 20,22,81-1 ГПК України.
За відсутності відповідного клопотання аудіозапис судового засідання не здійснювався.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, суд встановив наступне:
06 жовтня 2014 року між ТОВ "Біохімексім" та ПП "Природний дар" було укладено договір №06101014 про надання поворотної фінансової допомоги, за змістом якого, кредитор (позивач) зобов'язувався надати боржнику 700000 грн. ( в еквіваленті 54093,75 доларів США по курсу НБУ 12,940496 грн. за 1 долар США) фінансової допомоги, а боржник брав на себе зобов'язання повернути кошти до 06 грудня 2014 року.
Кошти надавались на безоплатній основі, тобто плата за користування грошовими коштами договором не передбачалась (п. 2.2 договору).
Разом з тим, п.2.5 договору сторони передбачили обов'язок боржника відшкодувати кредитору знецінення суми фінансової допомоги внаслідок інфляції та девальвації гривні, сума якої обраховується за визначеною формулою з врахуванням курсу долара, встановленого НБУ станом на момент повернення допомоги, а саме:
В = П х (к2/к1), де В - сума компенсації (відшкодування), П - сума допомоги, к2 - курс долара США до гривні, встановлений НБУ на момент повернення допомоги (її частини), к1 - курс долара США до гривні, встановлений НБУ на момент отримання допомоги.
При цьому, згідно з п.2.6 договору, встановлена в п.2.5 договору формула не застосовується, якщо к2 менше ніж к1.
На виконання умов договору, платіжними дорученнями №171 від 08 жовтня 2014 року, №172 від 09 жовтня 2014 року ТОВ "Біохімексім" перерахувало на користь ПП "Природний дар" 700000 грн.
04,05 та 08 грудня 2014 року ПП "Природний дар" перерахувало на користь ТОВ "Біохімексім" 300000 грн.
Після направлення претензії №12-499 від 10.12.14р. боржник сплатив 11,12 та 16 грудня 2014 року ще 200000 грн.
Решту (700000-300000-200000) 200000 грн. отриманих коштів відповідачем не повернуто.
Факт неповернення отриманих 200000 грн. визнано і самим боржником (зокрема у його відзиві на позов).
В претензії від 10.12.2014 р. №12-499 позивач вимагав у відповідача виконати свої грошові зобов'язання. Претензію вручено адресату 15.12.2014 р., про що свідчить експрес-накладна № 59000086470782 від 10.12.2014 р.
Невиконання боржником своїх зобов'язань по договору фінансової допомоги стало підставою для звернення позивача до суду з позовом про відновлення його порушеного права.
При цьому, зважаючи на умови п.2.5 договору, а також курс долара США до гривні, встановлений НБУ у розмірі 15,7739 грн. станом на 16 грудня 2015 року (дату здійснення відповідачем останнього платежу, тобто повернення частини допомоги), сума яка підлягала поверненню становить (700000х (15,7739:12,9405) 853300 грн. Від-так, враховуючи часткове проведення розрахунку, заборгованість ПП "Природний дар", з урахуванням курсової різниці, складає (853300- 300000 - 200000) 353300грн.
Оцінивши зібрані у справі докази, суд прийшов до висновку про необхідність часткового задоволення позовних вимог.
Відповідно до змісту пункту 4 частини 3 статті 129 Конституції України, ст.ст.4-3, 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести належними і допустимими доказами ті обставини, на яких ґрунтується її вимоги та заперечення.
Поданими доказами, не запереченими відповідачем, частково доведено обґрунтованість заявлених вимог.
Так, за змістом ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку .
Згідно з ст. 526 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін) (ст. 530 ЦК України).
Відповідно до ст. 599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Між сторонами у справі виникли зобов'язання, які за своєю правовою природою мають ознаки договору позики, згідно якого в силу ст. 1046 ЦК України, п. 14.1.267 ПК України, одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
У відповідності до ч. 1 ст. 1049 Цивільного кодексу України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно ч. 3 ст. 1049 Цивільного кодексу України позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.
Відповідно до ст.ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 Цивільного кодексу України).
Стаття 524 ЦК України визначає, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Згідно зі статтею 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Відповідно до положень ст. 632 Цивільного кодексу України ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом.
Положення чинного законодавства не містять заборони на визначення грошового еквівалента зобов'язання в іноземній валюті, а також на здійснення перерахунку грошового зобов'язання у випадку зміни Національним банком України курсу національної валюти України по відношенню до іноземної валюти.
Аналогічна правова позиція викладена у листі Вищого господарського суду України № 01-06/767/2013 від 29 квітня 2013 року "Про деякі питання практики застосування господарськими судами законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань", постановах Вищого господарського суду України №№906/519/14 від 25.11.2014р., 924/489/14 від 21.01.2015р.
У відповідності до змісту укладеного між сторонами правочину №06102014 від 06.10.2014 р. (зокрема п.п. 2.1, 2.5 угоди), а також вчинених контрагентами на його виконання дій, надання допомоги та її повернення повинно було здійснюватися в національній валюті України. Тобто валютою договору є гривня. Відтак, доводи про інше є безпідставними і не ґрунтуються на матеріалах справи.
Як зазначалось вище, в порядку п.2.5 договору, боржник зобов'язувався повернути кредитору фінансову допомогу в сумі, обрахованій за відповідною формулою з врахуванням курсу гривні до долара встановленого НБУ станом на дату повернення позики.
Судом з'ясовано, що в порушення умов договору, приписів перелічених норм, а також ст. ст. 11, 14, 629 ЦК України, ст.ст.173, 174, 193 ГК України, відповідач частину отриманої фінансової допомоги, з врахуванням курсової різниці, в сумі 353300 грн. не повернув.
Доказів на підтвердження іншого, у т.ч. погашення заборгованості в добровільному порядку станом на час розгляду справи в суді, відповідачем не представлено.
Суд критично оцінює заперечення щодо суми основного боргу відповідача, оскільки в силу положень ч.4 статті 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребує, зокрема, використання іноземної валюти на території України як засобу платежу (пункт "г"). Отже, індивідуального ліцензування потребує саме платіж в іноземній валюті, а не обрахування суми фінансової допомоги, яка підлягає поверненню в національній валюті у еквіваленті до іноземної валюти.
Крім того, позовна вимога визначена та вказана у гривневому виразі з врахуванням умов договору, проти застосування яких відповідач не заперечував, а ні на час підписання договору, а ні на час отримання допомоги та її часткового повернення.
Не заслуговує на увагу і посилання позивача на лист Державної інспекції України по контролю за цінами № 200/7-6/6148 від 03 грудня 2009 року "Щодо формування, встановлення і застосування суб'єктами підприємництва вільних цін на території України", оскільки останній не регулює відносини, які виникли між сторонами на підставі договору №06101014 від 10 жовтня 2014 року.
У разі не виконання боржником вимоги про повернення наданої фінансової допомоги, в порядку п.5.1 договору, боржник в безапеляційному порядку повинен сплатити кредитору штраф у розмірі 120% річних від суми наданої поворотної фінансової допомоги за період з дати вимоги до дати повернення грошових коштів.
Інших видів неустойки умовами договору передбачено не було.
Приписами ст. 610 ЦК України визначено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Стаття 611 ЦК України передбачає настання правових наслідків порушення зобов'язання такі як зміна умов зобов'язання, сплата неустойки, відшкодування збитків.
Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ч.1 ст. 612 ЦК України).
За змістом ст. 230 ГК України, ст. 549 ЦК України, штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.
Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України).
Пеня, за визначенням частини третьої статті 549 ЦК України, - це вид неустойки, що забезпечує виконання грошового зобов'язання і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожний день прострочення виконання.
За змістом п. 5.1 договору, пояснень позивача та його розрахунку, 120 % річних нараховувались від суми наданої фінансової допомоги (її неповернутої частини) за кожен день прострочки. За таких обставин, виходячи з визначення, даного в ст. 549 ЦК України, неустойка у вигляді 120 % річних, передбачена умовами договору за своєю правовою природою є пенею.
Відповідно до ч. 4. ст. 231 ГК України, у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
За приписом статті 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" та частини другої статті 343 ГК України розмір пені за прострочку платежу не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня. Якщо в укладеному сторонами договорі зазначено вищий розмір пені, ніж передбачений у цій нормі, застосуванню підлягає пеня в розмірі згаданої подвійної облікової ставки (п.2.9 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17 грудня 2013 року "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").
За змістом ч. 6 ст. 232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Від-так, розрахунок пені слід здійснювати саме виходячи з цих положень.
Враховуючи приписи перелічених норм, визначені договором терміни виникнення у відповідача зобов'язання по поверненню фінансової допомоги, сплаті неустойки та строки нарахування неустойки, вказані в розрахунку позивача суми зобов'язання та період нарахування, інші обставини справи, нарахований позивачем розмір неустойки в сумі 84 888, 79 грн. слід задовольнити.
Вимога в частині стягнення 160 194,94 грн. названої неустойки задоволенню не підлягає.
Якщо у вчиненому сторонами правочині розмір та базу нарахування пені не визначено або вміщено умову (пункт) про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, суму пені може бути стягнуто лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом (абз. 3 п.2.1 постанови пленуму Вищого господарського суду України № 14 від 17 грудня 2013 року "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань").
У таких випадках нарахування пені здійснюється на підставі спеціального нормативного акта, який регулює відповідні правовідносини.
Як зазначалось вище, іншого виду неустойки, крім вказаних у п.5.1, 120 % річних, договором не передбачалось. Обов'язок та умови сплати пені для даних правовідносин (позики) певним (спеціальним) законодавчим актом не визначено.
Суд також приймає до уваги норми прямої дії ст. 61 Конституції України, згідно з якими ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
За таких обставин, в задоволенні позовних вимог про стягнення 101 731,03 грн. пені слід відмовити.
Згідно з ст. 625 ЦК України, у випадку прострочення виконання грошових зобов'язань боржник на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу, з врахуванням втрат від інфляції та 3% річних за весь час прострочення.
Як вказувалось раніше, валютою договору №06101014 від 06.10.2014 р. є гривня.
При цьому, передбачені ст. 625 ЦК України 3% не є відсотками за користування чужими коштами в розумінні ст. 536 ЦК України (п.6 постанови пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 р.), а тому можуть нараховуватись на суму поворотної фінансової допомоги. А індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць (Закон України "Про індексацію грошових доходів населення", п.3.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України №14 від 17.12.2013 р.) і не є тотожним із курсовою різницею гривні до іноземних валют.
Можливість одночасного стягнення курсової різниці і інфляційних нарахувань підтверджується і судовою практикою. Зокрема, постановами Вищого господарського суду України від 25.11.2014 р. у справі № 906/519/14; від 21.01.2015 р. у справі №924/489/14; від 10.03.2015 р. у справі № 911/2449/14; від 15.09.2015 р. у справі 911/1148/14.
Зважаючи на викладене, вимоги про стягнення 6 127,09 грн. - 3 % річних; 158 631,70 грн. інфляційних нарахувань, є правомірними та підлягають задоволенню.
В задоволенні вимог про стягнення 98,92 грн. втрат від інфляції слід відмовити.
Відповідно до ст.ст. 44,49 ГПК України, судові витрати по справі відшкодовуються за рахунок відповідача пропорційно до задоволених вимог.
В порядку ч.1 п.1 ст. 7 Закону України "Про судовий збір" судові витрати в частині пропорційній до зменшених позовних вимог підлягають поверненню з держбюджету.
На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 1, 2, 12, 4-3, 33, 34, 43, 44, 49, 82-85 ГПК України, суд
Позов задовольнити частково.
1. Стягнути з ОСОБА_1 підприємства "Природній Дар" (вул. І.Франка, 28, с. Шельпаки, Підволочиський район, Тернопільська область, 47810, код 35039272)
на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Біохімексім" (АДРЕСА_1 91, Київська область, 02091, код 37387344)
353 300 (триста п'ятдесят три тисячі триста) грн. заборгованості по договору (з урахуванням курсової різниці); 84 888 (вісімдесят чотири тисячі вісімсот вісімдесят вісім) грн. 79 коп. пені; 6 127 (шість тисяч сто двадцять сім) грн. 09 коп. - 3 % річних; 158 631 (сто п'ятдесят вісім тисяч шістсот тридцять одну) грн. 70 коп. інфляційних нарахувань та 7 174 (сім тисяч сто сімдесят чотири) грн. 81 коп. сплаченого судового збору.
Видати наказ.
2. В задоволенні решти вимог відмовити.
3. 3 240 (три тисячі двісті сорок) грн. 33 коп. сплаченого судового збору повернути Товариству з обмеженою відповідальністю "Біохімексім" (АДРЕСА_1 91, Київська область, 02091, код 37387344) з Держбюджету на підставі п.1. ч.1 ст.7 Закону України "Про судовий збір" (зменшення розміру позовних вимог)
Сторони вправі подати апеляційну скаргу на рішення місцевого господарського суду, яке не набрало законної сили протягом десяти днів з дня його прийняття (підписання), через місцевий господарський суд.
На рішення господарського суду, яке не набрало законної сили, сторони, прокурор, треті особи та особи, які не брали участь у справі, якщо господарський суд вирішив питання про їх права та обов'язки мають право подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня прийняття (підписання) рішення, через місцевий господарський суд.
Дата підписання: 15 жовтня 2015 року.
Суддя І.П. Шумський