Справа № 726/571/15-ц
Провадження №2/726/181/15
Категорія 26
22.09.2015 м. Чернівці
Садгірський районний суд м. Чернівців у складі: головуючого судді Мілінчук С. В., при секретарі - Руснак Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Чернівці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства «ОСОБА_2 Аваль» про захист прав споживача та визнання кредитного договору недійсним, суд,-
Позивач звернувся до суду із позовом до ПАТ «ОСОБА_2 Аваль» 06 серпня 2008 року між АТ «ОСОБА_2 Аваль» та ним укладено кредитний договір №014/05/738 зі змінами та доповненнями внесеними в кредитний договір додатковими угодами №014/05/738/5 від 16 серпня 2012 року та №014/05/738/6 від 28 грудня 2012 року про отримання позивачем кредитних коштів призначених для використання на споживчі цілі в сумі 225 000,00 доларів США строком до 28.07.2016 року, та сплати процентів у розмірі 14 % річних.
Позивач зазначає, що при підписанні кредитного договору, відповідачем було порушено його законні права, договір за своїм змістом і текстом не відповідає законодавству України.
Серед порушень позивач вказує про те, що кредит на споживчі цілі було надано йому у іноземній валюті, що суперечить законодавству України, та йому не було повідомлені ризики договірних зобов'язань в іноземній валюті, що полягають у зміні курсу гривні відповідно до долара США та навпаки.
Також вказує про порушення його прав як споживача, оскільки відповідач не повідомив позивача у письмовій формі про умови надання кредиту, та не надав в повному обсязі інформації про умови кредитування як того вимагає закон.
У зв'язку із викладеним просить суд ухвалити рішення, яким визнати вказаний договір недійсним та застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину шляхом односторонньої реституції.
В судовому засіданні позивач дав пояснення аналогічні викладеним в позові та додатково просив суд надати дозвіл на вивільнення з під застави рухомого майна з метою його подальшої реалізації та погашення кредитної заборгованості. Свій позов в цілому підтримав, викладені позовні вимоги просив задовольнити в повному обсязі.
Представник відповідача подав до суду письмові заперечення проти позову в яких вказує, що договір кредиту укладений із позивачем повністю відповідає вимогам законодавства, перед укладанням договору боржник був ознайомлений із умовами надання йому кредитних коштів, а тому підстави для визнання такого договору недійсним відсутні. Просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Суд дослідивши матеріали справи, вислухавши доводи сторін, оцінивши належність, допустимість та достовірність доказів, приходить до висновку про необґрунтованість позову та необхідність відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі з наступних підстав.
Судом встановлено, що 06 серпня 2008 року між АТ «ОСОБА_2 Аваль» та ОСОБА_3 укладено кредитний договір №014/05/738 зі змінами та доповненнями внесеними в кредитний договір додатковими угодами №014/05/738/5 від 16 серпня 2012 року та №014/05/738/6 від 28 грудня 2012 року, відповідно до умов якого, позивач отримав кредит на споживчі цілі в розмірі 225 000,00 доларів США строком до 28.07.2016 року, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 14 % річних.
Регулювання договірних цивільних відносин здійснюється як самостійно їх сторонами, так і за участю держави відповідно до положень Цивільного кодексу України.Одним із фундаментальних принципів приватноправових відносин є принцип свободи договору, закріплений у пункті 3 статті 3 ЦК України. Разом з тим зазначена свобода є обмеженою - межі дії цього принципу визначаються критеріями справедливості, добросовісності, пропорційності, розумності.
Згідно з частинами першою, третьою статті 1054 Кодексу за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник - повернути кредит та сплатити відсотки. Особливості регулювання відносин за договором про надання споживчого кредиту встановлені законом.
Пунктом 23 ст. 1 ЗУ «Про захист прав споживачів» встановлено, що споживчий кредит - кошти, що надаються кредитодавцем (банком або іншою фінансовою установою) споживачеві на придбання продукції.
За частиною першою статті 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.
Частиною другою статті 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» та абзацом шістнадцятим частини першої статті 6 Закону України "Про фінансові послуги" врегульовуються питання щодо відомостей, які кредитодавець має повідомити споживачеві до укладення договору споживчого кредиту
Права споживачів на стадії виконання кредитного договору передбачаються також положеннями статті 1056-1 ЦК України, частини четвертої статті 55 Закону України «Про банки», частини другої статті 6 Закону України «Про фінансові послуги», згідно з якими банкам заборонено в односторонньому порядку змінювати умови укладених з клієнтами договорів, зокрема збільшувати розмір процентної ставки за кредитними договорами, за винятком випадків, встановлених законом.
Ч. 2 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» передбачає, що перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов'язаний повідомити споживача у письмовій формі про:
2) кредитні умови, зокрема:
а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений;
б) форми його забезпечення;
в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов'язаннями споживача;
г) тип відсоткової ставки;
ґ) суму, на яку кредит може бути виданий;
д) орієнтовну сукупну вартість кредиту (в процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту;
е) строк, на який кредит може бути одержаний;
є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги;
ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови;
з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;
и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію;
і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.
Статтями 15, 23 ЗУ «Про захист прав споживачів» встановлена відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачів. Недотримання вказаних вимог не має за собою наслідком недійсність укладеного правочину із укладення договору споживчого кредиту. Не встановлено також і порушень передбачених статтею 18 Закону, яка регулює питання про визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача.
Так, дослідивши вищевказаний договір кредиту, додаткові договори, додатки до них, судом перевірено виконання вимог ч. 2 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» та встановлено, що кредитором в повному обсязі виконані вимоги закону що передують укладанню договору споживчого кредиту.
Ч. 4 статті 11 вказаного закону передбачає, що договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. У договорі про надання споживчого кредиту зазначаються:
1) сума кредиту;
2) детальний розпис сукупної вартості кредиту для споживача (у процентному значенні та грошовому виразі) з урахуванням відсоткової ставки за кредитом та вартості всіх послуг (реєстратора, нотаріуса, страховика, оцінювача тощо), пов'язаних з одержанням, обслуговуванням, погашенням кредиту та укладенням договору про надання споживчого кредиту;
3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту;
4) право дострокового повернення кредиту;
5) річна відсоткова ставка за кредитом;
6) умови дострокового розірвання договору;
7) інші умови, визначені законодавством.
Преревіривши договір кредиту, додаткові угоди та додатки до них порушень щодо істотних умов договору не встановлено. У договорі вказано дата видачі кредиту, його сума, відсоткова ставка, встановлено порядок погашення заборгованості а також інші умови. Встановлено також і те, що укладання додаткових угод і зміни в первинному кредитному договорі проводились зі згоди та за підписом боржника, а тому кредитором в односторонньому порядку умови договору змінені не були.
Що стосується посилань позивача про надання кредиту в іноземній валюті, суд повідомляє наступне.
Частиною 1 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів» встановлено, що надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.
Проте частину першу статті 11 доповнено абзацом третім згідно із Законом № 3795-VI від 22.09.2011. Кредитний договір було укладено в 2008 році, а тому норма, чинна станом із 2011 року, на правовідносини які склались між сторонами у 2008 році не поширюється.
Окрім того, Згідно з ч.І ст.19 Закону “Про банки і банківську діяльність” банк має право здійснювати банківську діяльність тільки після отримання банківської ліцензії. При цьому аналіз положень статті 47 Закону про банки «Банківські операції» свідчить про те, що зазначені в ній відносини, що виникають, змінюються та припиняються між банком та його клієнтами, як правило, на договірних засадах. Частиною 2 статті 5 Декрету передбачено, що генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. При цьому, на виконання вказаної норми, Національним банком України затверджено Положення про порядок надання небанківським фінансовим установам, національному оператору поштового зв'язку генеральних ліцензій на здійснення валютних операцій (Постанова Правління Національного банку України від 9 серпня 2002 року N 297). Спеціальний нормативно- правовий акт, який би передбачав необхідність та порядок отримання банківськими установами генеральної ліцензії - додатково до банківської ліцензії та дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями - Національним банком України не прийнятий.
На виконання вказаних повноважень Національним банком України прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління НБУ від 14.10.2004р. № 483
Суд, перевіривши повноваження банку право на здійснення операцій з валютними цінностями встановив, що НБУ видав ВАТ «ОСОБА_2 Аваль» банківську ліцензію № 10 від 11.10.2006 року та дозвіл № 10-4 від 11.10.2006 року на підставі яких банк має право здійснювати операції з валютними цінностями.
Крім того Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року N 15-93. Зокрема, п. 4 ст. Дикрету визначено, що індивідуальної ліцензії потребують в тому числі й операції щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо термін і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.
Разом з тим, в абзаці 10 Листа НБУ від 07.12.2009 року № 13-210/7871-22612 «Про правомірність укладення кредитних договорів в іноземній валюті» вказано , що з вищевикладеного вбачається, що уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.
Аналогічна позиція викладена у п. 10 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин».
Що стосується посилань позивача про його неповідомлення банком про можливі валютні ризики, то у відповідності до п.16 вищевказаної постанови саме по собі зростання/коливання курсу іноземної валюти не є достатньою підставою для розірвання кредитного договору на підставі статті 652 ЦК, оскільки зазначене стосується обох сторін договору й позичальник при належній завбачливості міг, виходячи з динаміки зміни курсів валют із моменту введення в обіг національної валюти та її девальвації, передбачити в момент укладення договору можливість зміни курсу гривні України до іноземної валюти, а також можливість отримання кредиту в національній валюті.
Що стосується доповнень позивача до позову, суд повідомляє наступне.
Стаття 572 ЦК України передбачає, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).
Статтею 593 передбачено, що право застави припиняється у разі:
1) припинення зобов'язання, забезпеченого заставою;
2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;
3) реалізації предмета застави;
4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави.
Право застави припиняється також в інших випадках, встановлених законом.
Прохання позивача про надання дозволу на вивільнення з під застави нерухомого майна з метою його реалізації та подальшого погашення кредитної заборгованості, зважаючи на встановлені договірні зобов'язання між сторонами як заставодавцем і заставодержателем судом задоволені бути неможуть, оскільки відсутні відповідні підстави для припинення застави та вирішення даного питання не належить до компетенції суду в даній справі.
Відповідно до п. 14 Постанови Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 30.03.2012 року при вирішенні спорів про визнання кредитного договору недійсним суди мають враховувати вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема ЦК (статті 215, 1048 - 1052, 1054 - 1055), статті 18 - 19 Закону України "Про захист прав споживачів".
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Стаття 203 ЦК України передбачає загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, серед яких:
1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно ст. 1055 ЦК України кредитний договір вчиняється у письмовій формі.
Як встановлено вище, кредитний договір був вчинений у письмовій формі у відповідності до випог законодавства що регулює даний вид правовідносин, не був удаваний, а спрямований на реальне настання правових наслідків, оскільки боржник кредитні кошти отримав та користується ними з метою набуття споживчих благ.
Обставин визначених ст.ст. 18-19 ЗУ «Про захист прав споживачів» чи інших, визначених у параграфі 2 глави 16 при укладанні кредитного договору не встановлено. Договір не є нікчемним.
У такому випадку, наслідки недійсності правочинів застосована бути не може, оскільки реституція як спосіб захисту цивільного права застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.
Таким чином, встановленим обсягом доказів виявлено, що укладений між сторонами 06.08.2008 року договір кредиту з подальшими доповненнями та додатками до нього в момент його укладення відповідав усім вимогам закону щодо форми та змісту правочину передбачених як у загальних вимогах до правочинів так і регульований спеціальними нормами.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 203, 215, 572, 593, 1055 ЦК України, ст.ст. 1, 11, 15, 18, 19, 23 Закону України «Про захист прав споживачів», ч.2 статті 6 Закону України «Про фінансові послуги», ч.1 ст.19 Закону “Про банки і банківську діяльність”, п. 4 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Листом НБУ від 07.12.2009 року № 13-210/7871-22612 «Про правомірність укладення кредитних договорів в іноземній валюті» ст.ст. 10, 11, 60,88, 205, 209, 214, 215, ЦПК України суд, -
В позовних вимогах ОСОБА_1 відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Апеляційного суду Чернівецької області шляхом подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції протягом десяти днів з дня його проголошення.
Головуючий суддя ОСОБА_4