04.11.15р. Справа № 904/8456/15
За позовом Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Вусо" (м. Київ)
до Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича фірма "Агро-Союз" (смт. Ювілейне, Дніпропетровської області)
про стягнення суми страхового відшкодування у загальному розмірі 1 061 грн. 16 коп.
Суддя Фещенко Ю.В.
Представники:
від позивача: не з'явився
від відповідача: не з'явився
Приватне акціонерне товариство "Страхова компанія "Вусо" (далі - позивач) звернулося до господарського суду Дніпропетровської області із позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича фірма "Агро-Союз" (далі - відповідач) суму страхового відшкодування у загальному розмірі 1 061 грн. 16 коп.
Позовні вимоги мотивовано тим, що позивач на виконання умов договору добровільного страхування наземного транспорту № 523718-02-18-01 від 26.06.2012, внаслідок настання страхової події - дорожньо-транспортної пригоди, виплатив страхове відшкодування власнику пошкодженого в результаті дорожньо-транспортної пригоди автомобілю - ОСОБА_1 у розмірі 17 691 грн. 51 коп. При цьому, у відповідності до умов договору про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (поліс № АВ/2984836) Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "АХА Страхування" було відшкодовано лише 16 630 грн. 35 коп. У зв'язку з тим, що постановою Рівненського міського суду від 14.09.2012 ОСОБА_2 - водія Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича фірма "Агро-Союз" визнано винним у вчиненні вказаної дорожньо-транспортної пригоди, позивач, посилаючись на норми статей 993, 1187, 1188, 1192 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України "Про страхування" просить стягнути з відповідача суму страхового відшкодування як різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою в розмірі 1 061 грн. 16 коп.
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 24.09.2015 порушено провадження у справі та її розгляд призначено в засіданні на 13.10.2015.
Представник позивача у судове засідання 13.10.2015 не з'явився, але надіслав клопотання (вх. суду 66541/15 від 12.10.2015) про розгляд справи без участі його представника, у зв'язку з його участю у іншому судовому засіданні. Вказане клопотання задоволено судом. Крім того, у вказаному клопотанні позивач наголошував, що позовні вимоги він підтримує у повному обсязі.
Представник відповідача у судове засідання 13.10.2015 також не з'явився, відзиву на позов та інші витребувані судом документи не надав, але подав заяву про застосування позовної давності до вимог позивача (вх.суду 66080/15 від 08.10.2015), а також клопотання про відкладення розгляду справи (вх.суду 66081/15 від 08.10.2015), у зв'язку з відрядженням його представника.
У зв'язку з викладеними обставинами, ухвалою суду від 13.10.2015 в порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України, в межах строків, передбачених статтею 69 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справи було відкладено на 04.11.2015, у зв'язку з необхідністю повторного виклику сторін, витребування документів по справі.
Вказане свідчить про достатність часу для підготовки до судового розгляду, подання заперечень та доказів в обґрунтування своєї позиції.
У судове засідання 04.11.2015 представник позивача не з'явився, але судом було враховано, що від позивача наявне в матеріалах справи клопотання (вх. суду 66541/15 від 12.10.2015), в якому він просив суд, зокрема, розглянути справу без присутності його представника, за наявними у справі матеріалами. Вказане клопотання було задоволено судом.
Представник відповідача у судове засідання 04.11.2015 також вдруге не з'явився, але подав клопотання про відкладення розгляду справи (вх.суду 72248/15 від 04.11.2015), у зв'язку з зайнятістю його представника в іншому судовому процесі.
Клопотання відповідача про відкладення розгляду справи від 04.11.2015 не підлягає задоволенню, оскільки відповідач, як юридична особа був повідомлений належним чином про час та місце розгляду справи та, відповідно до статті 28 Господарського процесуального кодексу України надання повноважень на представництво інтересів сторони у процесі не обмежено будь-яким певним колом осіб.
Відповідно до абзацу 5 підпункту 3.6. пункту 3 Роз'яснень Президії Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 № 02-5/289 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" (з подальшими змінами) господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може не брати до уваги доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т.п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами 1 - 4 статті 28 Господарського процесуального кодексу України, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника відповідачем не доведена.
Статтею 22 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
За таких обставин, господарський суд вважає, що відповідач не скористався своїм правом на участь представника у судовому засіданні.
Відповідно до абзацу 1 пункту 3.9.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.
Суд приходить до висновку, що позивача та відповідач не скористалися своїм правом на участь у судовому засіданні їх представників та вважає можливим розглянути справу за відсутності представників позивача та відповідача, оскільки останні повідомлені про час та місце судового засідання належним чином, а матеріали справи містять достатньо документів, необхідних для вирішення спору по суті та прийняття обґрунтованого рішення, крім того, позиція позивача викладена ним у позовній заяві на додаткових поясненнях щодо строків позовної давності, а позиція відповідача викладена у заяві про застосування позовної давності до вимог позивача.
Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до Листа Верховного Суду України головам апеляційних судів України № 1-5/45 від 25.01.2006 у цивільних, адміністративних і господарських справах перебіг провадження для цілей статті 6 Конвенції розпочинається з моменту подання позову і закінчується винесенням остаточного рішення у справі.
Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.
Всі ці обставини судам слід враховувати при розгляді кожної справи, оскільки перевищення розумних строків розгляду справ становить порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини, а збільшення кількості звернень до Європейського суду з прав людини не лише погіршує імідж нашої держави на міжнародному рівні, але й призводить до значних втрат державного бюджету.
Враховуючи те, що норми статті 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.
У пункті 2.3. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 № 18 роз'яснено: якщо стороною (або іншим учасником судового процесу) у вирішенні спору не подано суду в обґрунтування її вимог або заперечень належні і допустимі докази, в тому числі на вимогу суду, або якщо в разі неможливості самостійно надати докази нею не подавалося клопотання про витребування їх судом (частина перша статті 38 Господарського процесуального кодексу України), то розгляд справи господарським судом може здійснюватися виключно за наявними у справі доказами, і в такому разі у суду вищої інстанції відсутні підстави для скасування судового рішення з мотивів неповного з'ясування місцевим господарським судом обставин справи.
Так, справа розглядається за наявними в ній матеріалами, визнаними судом достатніми, в порядку статті 75 Господарського процесуального кодексу України.
Клопотання про здійснення фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не заявлялось.
Суд, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,
Згідно частин 1 та 2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Частинами 1 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У відповідності до положень статті 979 Цивільного кодексу України за договором страхування одна сторона (страховик) зобов'язується у разі настання певної події (страхового випадку) виплатити другій стороні (страхувальникові) або іншій особі, визначеній у договорі, грошову суму (страхову виплату), а страхувальник зобов'язується сплачувати страхові платежі та виконувати інші умови договору.
Так, 26.06.2012 між Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "Вусо" (далі - страховик, позивач) та ОСОБА_3 (страхувальник) було укладено договір добровільного страхування наземного транспортного засобу № 523718-02-18-01 (далі - договір) (а.с.30-33), за змістом якого страховик взяв на себе зобов'язання у разі настання страхового випадку здійснити виплату страхового відшкодування (страхову виплату) в порядку і на умовах, визначених договором, а страхувальник зобов'язався сплатити страховий платіж у визначений цим договором строк та виконувати інші умови договору.
Згідно зі статтею 1 Закону України "Про страхування" страхування - це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), визначених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій) та доходів від розміщення коштів цих фондів.
Статтею 4 Закону України "Про страхування" визначено, що майнові інтереси, які пов'язані із володінням, користуванням і розпорядженням майном, а також інтереси, пов'язані з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності) віднесені до об'єктів страхування.
Абзацом 1 статті 9 Закону України "Про страхування" визначено, що страхова сума - грошова сума, в межах якої страховик відповідно до умов страхування зобов'язаний провести виплату при настанні страхового випадку.
Страхове відшкодування - це страхова виплата, яка здійснюється страховиком у межах страхової суми за договорами майнового страхування і страхування відповідальності при настанні страхового випадку (абзац 16 статті 9 Закону України "Про страхування").
Так, застрахованим транспортним засобом визначено "Ford Focus", державний реєстраційний номер НОМЕР_1 на страхову суму - 180 000 грн. 00 коп. (розділи 1 та 2 договору).
Згідно з пунктом 2.1. договору транспортний засіб застраховано від ризиків:
- дорожньо-транспортна пригода;
- неправомірні дії третіх осіб;
- випадкове пошкодження транспортного засобу;
- угон.
Відповідно до пункту 2.3.4. договору розмір страхового платежу за договором становить 8 640 грн. 00 коп. з терміном оплати до 29.06.2012.
Строк дії договору страхування визначений з моменту внесення страхового платежу (у повному обсязі) на поточний рахунок або в касу страховика, але не раніше 26.06.2012 і діє до 24:00 25.06.2013 включно (пункт 2.3.6. договору).
Як вбачається з матеріалів справи, 30.08.2012 о 16 год. 03 хв. на перехресті вулиці Вінницької та Т. Добровольців в місті Рівне сталася дорожньо-транспортна пригода за участю:
- транспортного засобу "ВАЗ 210930", державний реєстраційний номер НОМЕР_2, під керуванням ОСОБА_2;
- транспортного засобу "Ford Focus", державний реєстраційний номер НОМЕР_1, під керуванням ОСОБА_4;
В результаті дорожньо-транспортної пригоди було, зокрема, пошкоджено застрахований позивачем автомобіль "Ford Focus", державний реєстраційний номер НОМЕР_1, а саме: автомобіль отримав механічні пошкодження бокової правої частини.
Постановою Рівненського міського суду від 14.09.2012 у справі № 1715/16666/12 ОСОБА_5, водія транспортного засобу "ВАЗ 210930", державний реєстраційний номер НОМЕР_2, визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 124 Кодексу України про адміністративні правопорушення, та притягнуто до адміністративної відповідальності, а саме: накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 340 гривень (а.с. 35).
Отже, вина ОСОБА_2 - працівника Товариства з обмеженою відповідальністю Науково-виробнича фірма "Агро-Союз" у дорожньо-транспортній пригоді встановлена у судовому порядку.
Так, відповідно до умов договору добровільного страхування наземного транспорту № 523718-02-18-01 від 26.06.2012 дорожньо-транспортна пригода, внаслідок якої завдано пошкоджень автомобілю "Ford Focus", державний реєстраційний номер НОМЕР_1, що належить ОСОБА_1 (а.с.55), є страховим випадком.
В матеріалах справи наявний звіт про оцінку автомобіля "Ford Focus", державний реєстраційний номер НОМЕР_1 № 129П від 07.09.2012 (а.с.41-47) та, відповідно, протокол огляду транспортного засобу від 14.09.2012, складений спеціалістом (експертом, оцінювачем) ОСОБА_6 (а.с.48-50).
Відповідно до ремонтної калькуляції від 06.09.2012 № 277, складеної за допомогою ліцензійного програмного забезпечення системи Audatex, вартість відновлювального ремонту внаслідок пошкодження транспортного засобу - автомобіля "Ford Focus", державний реєстраційний номер НОМЕР_1, складає 17 630 грн. 35 коп. (а.с.46-47), а відповідно до рахунку № 374 від 04.09.2012, виставленого ФОП ОСОБА_7, вартість ремонту складає 17 691 грн. 51 коп.
Судом встановлено, що наведені у вказаних ремонтній калькуляції та рахунку роботи знаходяться у причинно-наслідковому зв'язку із тими пошкодженнями, що зазначені у первинній довідці ДАІ, складеній за обставинами ДТП та виданій МВС України (копії яких знаходяться в матеріалах справи).
У відповідності до частини 1 статті 25 Закону України "Про страхування" здійснення страхових виплат і виплата страхового відшкодування проводиться страховиком згідно з договором страхування на підставі заяви страхувальника (його правонаступника або третіх осіб, визначених умовами страхування) і страхового акта (аварійного сертифіката), який складається страховиком або уповноваженою ним особою (аварійним комісаром) у формі, що визначається страховиком.
ОСОБА_8 звернувся 03.09.2012 до Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "Вусо" із заявою про виплату страхового відшкодування (а.с.36-37).
Так, відповідно до страхового акту № 3718-02 від 28.09.2012 позивачем здійснений розрахунок страхового відшкодування до страхового акту у сумі 17 691 грн. 51 коп. (а.с.38-39).
З урахуванням дозволу ПАТ "Правекс-Банк" № 153/440 від 14.09.2012, виплата позивачем страхового відшкодування у загальній сумі 17 691 грн. 51 коп. здійснена позивачем на рахунок ФОП ОСОБА_7 (виконавця ремонту), що підтверджується платіжним дорученням № 12131 від 28.09.2012 на суму 17 691 грн. 51 коп. (а.с.54).
Позивач, посилаючись на статті 993, 1188, 1191 Цивільного кодексу України та статтю 27 Закону України "Про страхування", надіслав на адресу відповідача регресну вимогу вих. № 1523 від 04.04.2013 на виплату страхового відшкодування з вимогою відшкодувати збитки у сумі 17 691 грн. 51 коп.
Відповідно до страхового акту № 1.101.12.00471/VESKO16661 від 14.09.2013 ПАТ "Страхова компанія "АХА Страхування" було визначено суму відшкодування у розмірі 16 630 грн. 35 коп.
Отже, позивач, посилаючись на норми статей 993, 1187, 1188, 1192 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України "Про страхування" просить стягнути з відповідача суму страхового відшкодування як різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою в розмірі 1 061 грн. 16 коп. (17 691,51 - 16 630,35), яка не покрита полісом, враховуючи, що шкода завдана з вини водія застрахованого транспортного засобу, який перебував у трудових відносинах з відповідачем.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги Приватного акціонерного товариства "Страхова компанія "ПЗУ Україна" не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 1166 Цивільного кодексу України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Як передбачено частинами 1, 2 статті 1187 Цивільного кодексу України, джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб. Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.
Пунктами 1, 3 частини 1 статті 1188 Цивільного кодексу України встановлено, що шкода, завдана внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки, відшкодовується на загальних підставах, а саме шкода, завдана одній особі з вини іншої особи, відшкодовується винною особою, а за наявності вини всіх осіб, діяльністю яких було завдано шкоди, розмір відшкодування визначається у відповідній частці залежно від обставин, що мають істотне значення.
Таким чином, за змістом вказаних норм, у відносинах між кількома володільцями джерел підвищеної небезпеки відповідальність будується на загальному принципі вини.
Вина особи, яка керувала автомобілем "ВАЗ 210930", державний реєстраційний номер НОМЕР_2, встановлена у судовому порядку.
При цьому, в абзаці 2 пункту 4 Постанови Пленуму Верховного суду України № 6 від 27.03.1992 "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" встановлено, що під володільцем джерела підвищеної небезпеки розуміється юридична особа або громадянин, що здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших підстав (договору оренди, довіреності тощо).
Абзацом 3 зазначеного пункту передбачено, що не вважається володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка управляє джерелом підвищеної небезпеки в силу трудових відносин з володільцем цього джерела (шофер, машиніст, оператор і т. ін.).
Пунктом 5 вищезазначеної постанови встановлено, що при розгляді справ про відшкодування шкоди суди повинні мати на увазі, що відповідальність юридичної особи настає лише у випадках, коли особа, з вини якої заподіяна шкода, знаходиться з даною організацією в трудових відносинах, і шкода, заподіяна нею у зв'язку з виконанням трудових (службових) обов'язків, незалежно від того, постійним, сезонним, тимчасовим за трудовим договором чи на інших умовах вона була працівником цієї організації.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 на момент скоєння дорожньо-транспортної пригоди працював у ТОВ "Агро-Союз-Хмельницький" спеціалістом з продажу, що встановлено у постанові Рівненського міського суду від 14.09.2012 у справі № 1715/16666/12.
Згідно з частиною 1 статті 1172 Цивільного кодексу України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
Крім того, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 № 15-рп/2002 кожна особа має право вільно обирати незаборонений законом спосіб захисту прав і свобод, у тому числі й судовий. Можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб'єктом правовідносин інших засобів правового захисту. Держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
З огляду на викладене позивач отримує право вимоги потерпілої особи після виплати останній страхового відшкодування та не зобов'язаний звертатися безпосередньо до особи, відповідальної за заподіяний збиток, або до особи, у якої застраховано її цивільно-правову відповідальність, з вимогою виплати матеріального відшкодування.
Нормами статті 5 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" встановлено, що об'єктом обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності є майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані з відшкодуванням особою, цивільно-правова відповідальність якої застрахована, шкоди, заподіяної життю, здоров'ю, майну потерпілих внаслідок експлуатації забезпеченого транспортного засобу.
Згідно з частиною 1 статті 22 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" у разі настання страхового випадку страховик у межах страхових сум, зазначених у страховому полісі, відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну внаслідок дорожньо-транспортної пригоди життю, здоров'ю, майну третьої особи.
У відповідності до пункту 29 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" встановлено, що у зв'язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов'язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, з евакуацією транспортного засобу з місця дорожньо-транспортної пригоди до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент дорожньо-транспортної пригоди, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно, з поважних причин, помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки.
Відповідно до частини 2 статті 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений також в інших випадках, встановлених законом.
Згідно з нормами статті 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
У зв'язку з виплатою страхового відшкодування страхувальнику, позивач набув право вимоги до особи відповідальної за заподіяний збиток, оскільки відповідно до статті 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України "Про страхування" до страховика, який виплатив страхове відшкодування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Таким чином, до позивача у межах фактичних витрат і суми страхового відшкодування перейшло право вимоги, яке страхувальник мав до особи, відповідальної за заподіяний збиток.
Приймаючи рішення суд виходив також із наступного.
Судом враховано, що визначаючи розмір заподіяної шкоди при страхуванні наземного транспорту, суди, у разі виникнення спору щодо визначення розміру шкоди, повинні виходити з фактичної (реальної) суми, встановленої висновком автотоварознавчої експертизи, або відповідними документами станції технічного обслуговування, на якій проводився ремонт автомобіля (аналогічна правова позиція наведена в листі Верховного Суду України від 19.07.2011).
Зважаючи на вищевикладені обставини в їх сукупності, господарський суд приходить до висновку, що позивачем було правомірно визначено розмір страхового відшкодування на підставі рахунку № 374 від 04.09.2012 (а.с.51).
Доказів того, що вартість відновлювального ремонту транспортного засобу "Ford Focus", державний реєстраційний номер НОМЕР_1, становить іншу суму суду не надано.
Окрім того, позивач надав докази фактично здійснених витрат по виплаті страхового відшкодування, які виникли внаслідок ДТП (платіжне доручення № 12131 від 28.09.2012 (а.с.54).
При цьому, матеріалами справи підтверджується, що у відповідності до умов договору про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (поліс № АВ/2984836) Приватним акціонерним товариством "Страхова компанія "АХА Страхування" було відшкодовано позивачу лише 16 630 грн. 35 коп.
Як уже зазначалося вище, положеннями статей 1116, 1172, 1187 Цивільного кодексу України встановлено принцип повного відшкодування шкоди, яка завдана майну юридичної особи.
В статті 1194 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).
В процесі судового розгляду було встановлено, що розмір завданої шкоди власнику автомобіля "Ford Focus", державний реєстраційний номер НОМЕР_1 становить 17 691 грн. 51 коп., з яких ПАТ "Страхова компанія "АХА Страхування" відшкодувала лише 16 630 грн. 35 коп.
Таким чином, для повного відшкодування шкоди відповідач зобов'язаний сплатити позивачу різницю між фактичним розміром шкоди і страховим відшкодуванням у сумі 1 061 грн. 16 коп., у зв'язку з чим вимоги позивача до відповідача є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
Отже, зібрані у справі докази свідчать про обґрунтованість вимог позивача про стягнення з відповідача різниці між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою в розмірі 1 061 грн. 16 коп. (17 691,51 - 16 630,35), яка не покрита полісом, враховуючи, що шкода завдана з вини водія застрахованого транспортного засобу, який перебував у трудових відносинах з відповідачем.
При цьому, господарський суд враховує, що під час розгляду справи відповідач у заяві (вх.суду 66080/15 від 08.10.2015) просив суд застосувати до позовних вимог позивача строк позовної давності, встановлений в статтею 257 Цивільного кодексу України.
Позовна давність, за визначенням статті 256 Цивільного кодексу України, - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
За змістом частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.
Відповідно до частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з'ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв'язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.
Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску строку позовної давності. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини (аналогічна правова позиція наведена в постанові Пленуму Вищого господарського суду України №10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів").
Як було зазначено вище, в процесі судового розгляду суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог позивача до відповідача, а відтак про наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу) позивача і правових підстав для застосування позовної давності. При цьому, в процесі судового розгляду не було встановлено ані факту переривання перебігу позовної давності, ані поважних причин її пропуску.
Згідно зі статтею 993 Цивільного кодексу України та статті 27 Закону України "Про страхування" від дня страхового випадку внаслідок заміни кредитора у зобов'язанні з відшкодування шкоди до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат й у межах загального строку позовної давності, переходить право вимоги до особи, відповідальної за завдані страхувальнику збитки.
З наведеного випливає, що страхувальник, який отримав майнову шкоду в деліктному правовідношенні набув право вимоги відшкодування до заподіювача й строк такої вимоги почав спливати у момент заподіяння шкоди, але у зв'язку з погашенням шкоди коштами страхового відшкодування до страховика переходить право вимоги (права кредитора, яким у деліктному зобов'язанні є потерпілий) до заподіювача із залишком строку позовної давності, оскільки відповідно до статті 262 Цивільного кодексу України заміна сторін у зобов'язанні не змінює порядку обчислення та перебігу позовної давності. При цьому строк позовної давності у страховому зобов'язанні є загальним (три роки) та його перебіг починається від дня настання страхового випадку.
При цьому, у поясненнях щодо строків позовної давності (вх.суду72166/15 від 03.11.2015) позивач наголошував на тому, що згідно з пунктом 6 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання, а отже, від дня виплати страхового відшкодування позивачем - 28.09.2012, а отже, станом на 16.09.2015 позивачем строк позовної давності пропущений не був.
З приводу вказаного посилання позивача суд зазначає наступне.
В даному випадку відбулася заміна кредитора - страхувальник передав страховикові, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат право вимоги до особи, відповідальної за завдані збитки. При цьому строк позовної давності у страховому зобов'язанні є загальним (три роки) та його перебіг починається від дня настання страхового випадку.
Аналогічна правова позиція наведена в постановах Верховного Суду України у справі № 6-112цс13 від 25.12.2013 та у справі № 3-303г15/17/16 від 23.09.2015.
Відповідно до частини 1 статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 111-16 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.
Отже, позиція позивача є такою, що не відповідає нормам законодавства, з огляду на наступне.
Згідно з підпунктами 38.1.1 - 38.1.3 статті 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" страховик після виплати страхового відшкодуваннямає право подати регресний позов до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив дорожньо-транспортну пригоду: якщо він керував транспортним засобом у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції; якщо він керував транспортним засобом без права на керування транспортним засобом відповідної категорії; якщо він після дорожньо-транспортної пригоди за його участю самовільно залишив місце пригоди чи відмовився від проходження відповідно до встановленого порядку огляду щодо стану алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, або вжив алкоголь, наркотики чи лікарські препарати, виготовлені на їх основі (крім тих, що входять до офіційно затвердженого складу аптечки або призначені медичним працівником); якщо дорожньо-транспортна пригода визначена в установленому порядку безпосереднім наслідком невідповідності технічного стану та обладнання транспортного засобу існуючим вимогам Правил дорожнього руху; якщо він не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у підпункті 33.1.2 пункту 33.1 статті 33 цього Закону; якщо страховий випадок настав з використанням забезпеченого транспортного засобу в період, не передбачений договором внутрішнього страхування (при укладенні договору страхування з умовою використання транспортного засобу в період, передбачений договором страхування). Страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до підприємства, установи, організації, що відповідає за стан дороги, якщо заподіяна у результаті дорожньо-транспортної пригоди шкода виникла з їх вини. Страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов до особи, яка заподіяла шкоду навмисно.
Отже, саме за регресними зобов'язаннями (вичерпний перелік яких наведений у статті 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів"), перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов'язання, а саме: з дня виплати страхового відшкодування.
Враховуючи, що зобов'язання відповідача виплатити позивачу 1 061 грн. 16 коп. не є регресним зобов'язанням, оскільки ґрунтується не на положеннях статті 38 Закону України "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів", посилання позивача як на початок перебігу строку позовної давності на дату виплати страхового відшкодування є безпідставним.
Окрім того, Верховний Суд України в своїй постанові від 23.09.2015 у справі № 3-303г15/17/16 вирішив відійти від правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду України від 25.02.2015 у справі № 3-9гс15, мотивуючи це необхідністю усунути розбіжності у застосуванні норм матеріального права, допущених у вищезгаданій постанові від 25.02.2015 у справі №3-9гс15.
При цьому, положеннями пункту 4.4.2. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 10 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" визначено, що з урахуванням положення частини четвертої статті 51 Господарського процесуального кодексу України днем подання позову слід вважати дату поштового штемпеля підприємства зв'язку, через яке надсилається позовна заява (а в разі подання її безпосередньо до господарського суду - дату реєстрації цієї заяви в канцелярії суду).
Відповідно до частини 4 статті 267 Цивільного кодексу України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
З огляду на вищевикладене та беручи до уваги те, що страховий випадок мав місце 30.08.2012, а позивач звернувся з даним позовом до суду 17.09.2015 (відповідно до поштового штемпеля підприємства зв'язку на конверті, а.с.66), а також судом не було встановлено факту переривання перебігу позовної давності та позивачем не було наведено будь-яких поважних причин її пропуску, суд вважає, що вимоги позивача про стягнення з відповідача частини виплаченого страхового відшкодування у сумі 1 061 грн. 16 коп. не підлягають задоволенню, у зв'язку зі спливом позовної давності.
Судові витрати по справі відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на позивача.
Враховуючи вищевикладене, керуючись статтями 1, 4-5, 33, 34, 43, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -
В задоволенні позовних вимог відмовити у повному обсязі.
Витрати по сплаті судового збору покласти на позивача.
Рішення суду може бути оскаржене протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду через господарський суд Дніпропетровської області.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Суддя ОСОБА_9