Справа № 817/925/14
20 жовтня 2015 року 16год. 02хв. м. Рівне
Рівненський окружний адміністративний суд у складі судді Жуковська Л.А. за участю секретаря судового засідання Сисун Н.В. та сторін і інших осіб, які беруть участь у справі:
позивача: ОСОБА_1,
відповідача: представник не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
доТериторіальної Державної інспекції з питань праці у Рівненській області
про стягнення заборгованості по заробітній платі, середнього заробітку за час затримки розрахунку та моральної шкоди,
ОСОБА_1 (по тексту постанови ОСОБА_1Ю.) звернувся до суду про стягнення з Територіальної Державної інспекції з питань праці у Рівненській області невиплаченої заробітної плати за фактично відпрацьований час в розмірі 341 грн. 77 коп., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди в розмірі 3 000 грн. 00 коп.
Позовні вимоги обґрунтовані наступними обставинами.
Так, позивач вказує на ту обставину, що згідно рішення Рівненського міського суду від 08.02.2014 на його користь стягнуто невиплачену заробітну плату за фактично відпрацьований час в розмірі 341, 77 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та моральну шкоду в розмірі 3000 грн. 00 коп.
Зазначає, що з врахуванням ухвали апеляційного суду Рівненської області, якою провадження у справі закрито звернувся до належного суду на аналогічних підставах з врахуванням заяви про збільшення позовних вимог в частині збільшення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, яка склала 224 854 грн. 14 коп.
У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав у повному обсязі з підстав, викладених в адміністративному позові, просив задовольнити його у повному обсязі.
Відповідач у судове засідання 20.10.2015 явку свого уповноваженого представника не забезпечив, подав заяву про розгляд справи без його участі на підставі наявних у справі доказів.
З урахуванням вказаного та на виконання приписів ч. 4 ст. 128 КАС України, судом приймається рішення про розгляд справи без участі представника відповідача на підставі наявних у матеріалах справи письмових доказів.
Заслухавши пояснення позивача, дослідивши письмові докази, суд прийшов до висновку, що адміністративний позов підлягає до задоволення повністю з наступних підстав.
Як встановлено судом, згідно наказу Міністерства соціальної політики України від 30 березня 2012 року №152-к позивача звільнено з посади начальника Територіальної державної інспекції праці - Головного державного інспектора праці у Рівненській області 30 березня 2013 року у зв'язку із ліквідацією Держнаглядпраці та його територіальних органів згідно п. 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.
Суд зазначає, що на зазначеному наказі відсутня його реєстрація в інспекції праці у Рівненській області.
Так, у верхній частині наказу зазначено «ФАКС НО.:4625708 3 КВІ. 2011 14:19 СТ.1», з чого слідує, що надійшов наказ в інспекцію праці у Рівненській області 3 квітня в 14 годин 19 хвилин, 2012 року-2011 рік на факсі зазначено помилково, тому-що наказ від 30.03.2012 року не може бути направлено в 2011 році.
Згідно наказу Територіальної державної інспекції праці у Рівненській області від 30 березня 2012 року № 25-к ОСОБА_1 оголошено наказ Міністерства соціальної політики України.
Матеріалами справи стверджено, що з наказом Територіальної державної інспекції праці у Рівненській області позивача ознайомлено 02 квітня 2012 року, про що свідчить його підпис на зазначеному наказі і дата 02.04.12 р., і як пояснив в судовому засіданні останній, в кінці робочого дня 02 квітня 2012 року його ознайомили з зазначеним наказом, про який йому не було відомо ні 30 березня 2012 року, ні до кінця робочого дня 02 квітня 2012 року.
З пояснень позивача суд встановив, що 31 березня 2012 року і 01 квітня 2012 року були вихідними днями, а 02 квітня 2012 року позивача вийшов на роботу і працював цілий робочий день і тільки в 16 годин йому було оголошено наказ інспекції праці у Рівненській області.
При цьому, Наказ Міністерства Соціальної Політики України про звільнення йому ніхто не оголошував і з ним його ніхто не знайомив, що підтверджується тим, що ні 30 березня 2012 року, ні 02 квітня 2012 року такого наказу в інспекції праці у Рівненській області не було, так як надійшов наказ в інспекцію праці згідно факсовой відмітки 3 квітня, а тому ні 30 березня 2012 року, ні 02 квітня 2012 року ОСОБА_1 наказ Міністерства соціальної політики України від 30 березня 2012 року про його звільнення йому оголосити не могли.
Згідно ксерокопії аркушу № 2 Книги обліку руху трудових книжок ОСОБА_1 видано трудову книжку при звільненні 02 квітня 2012 року, про що свідчить дата і його підпис в книзі.
Приймаючи рішення по суті заявлених вимог суд виходив з наступного.
Статтею 241-1 КЗпП України визначено, що строки виникнення і припинення трудових прав та обов'язків обчислюються роками, місяцями, тижнями і днями. Коли строки визначаються днями, то їх обчислюють з дня, наступного після того дня, з якого починається строк. Якщо останній день строку припадає на святковий, вихідний або неробочий день, то днем закінчення строку вважається найближчий робочий день, що підтверджується і п.2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України № 58 від 29.07.1993 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 серпня 1993 року за №110, де прямо зазначається, що «днем звільнення вважається останній робочий день».
Відповідно до ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунки у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, що підтверджується і п. 4.1 вище зазначеної інструкції про порядок ведення трудових книжок, де прямо зазначено, що «Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесенним до неї записом про звільнення. При затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки».
З вище викладеного слідує, що днем звільнення вважається останній день роботи з видачею в цей день трудової книжки.
Таким чином, 30 березня 2012 року позивача ніхто не повідомляв, що він звільнений з 30.03.2012 року, трудова книжка йому не видавалася, а тому 02 квітня 2012 року він прийшов на роботу і працював майже цілий робочий день. У кінці робочого дня його ознайомили з наказом інспекції праці у Рівненській області, але наказ Міністерства соціальної політики України про його звільнення йому не оголошували, і видали трудову книжку, але розрахунку з ним не провели.
За таких обставин суд вважає, що останнім робочим днем ОСОБА_1 є 02 квітня 2012 року.
Поміж тим, суд звертає увагу, що ст.117 КЗпП України чітко встановлено, що за наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, законодавець покладає на роботодавця обов'язок виплати працівникові середній заробіток за час затримки розрахунку, а за умови наявності спору щодо розміру належних працівникові при звільненні виплат, водночас, покладає на орган, який вирішує спір щодо розміру належних працівникові сум при звільненні, обов'язок визначити розмір середнього заробітку з урахуванням обставин справи, наявністю вини роботодавця та іншого. Якщо ж розмір сум належних працівнику при звільненні був визначений лише за результатами судового розгляду справи, відповідно до положень ст.117 КЗпП України розмір відшкодування за час звільнення необхідно визначити з урахуванням істотності суми заборгованості у порівнянні з середнім заробітком та тієї обставини, що позивач тривалий час не звертався до суду за вирішенням спору про стягнення заборгованості із заробітної плати.
Таку правову позицію висловив і Верховний Суд України у постанові від 21.11.2011 року по справі №6-60цс11, де зазначив, що встановивши, що працівникові в день звільнення не були сплачені всі належні від підприємства суми, суд на підставі ст.117 КЗпП України стягує на його користь середній заробіток за весь період затримки розрахунку, якщо роботодавець не доведе відсутність у цьому своєї вини.
Як встановлено судом, при звільненні позивача, в порушення вимог ст. 116 КЗпП України, ОСОБА_1 не було виплачено всіх сум, що належали йому від установи, і лише 06 червня 2012 року йому були виплачені належні йому кошти в сумі 27 762,50 гривень включно по 30 березня 2012 року, а за фактично відпрацьований ним робочий день 02 квітня 2012 року кошти, згідно наданого розрахунку позивачем в розмірі 341,77 гривень, йому не були виплачені.
Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, що в даному випадку відноситься до належних і виплачених позивачу коштів в розмірі 27 762,50 гривень в червні 2012 року, які не були виплачені йому при звільненні в квітні 2012 року.
При наявності спору про розмір належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Згідно п.п. 25, 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» № 13 від 24 грудня 1999 року не проведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України. Суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи-по день постановлення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини, чого не було доведено представником відповідача. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця, на що посилається представник відповідача, не виключає його відповідальності.
Відповідно до п. 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» №9 від 06.11.1992 року, у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час затримки розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи перед звільненням.
Згідно довідки Територіальної державної інспекції праці у Рівненській області вих. №17д/б від 30.03.2012 року про заробітну плату ОСОБА_1, заборгованість по заробітній платі останнього станом на 30 березня 2012 року становить -26 324,85 гривень. Заробітна плата позивача за два останні місяці перед звільненням складає, за лютий 2012 року-5315,72 гривні. Згідно розрахункової відомості ТДІП у Рівненській області № 5 за березень 2012 року, в березні 2012 року позивачу нарахована заробітна плата в розмірі 5389,61 гривня. За два місяці перед звільненням середній заробіток складає: 5315,72 додати 5389,61=10705,33:2місяці = 5352,67 гривні-середній заробіток за два останні календарні місяці роботи перед звільненням х 42 місяці затримки розрахунку при звільненні=224 854, 14 гривень - середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
Згідно ст.237-1 КЗпП України визначено, що відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику проводиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя.
У відповідності до п. 12 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 25 травня 2001 року Про внесення змін та доповнень до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 Про судову практику в справах про відшкодування моральної /немайнової/ шкоди-пункт 13 викласти в такій редакції: судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП України за наявності порушень прав працівника у сфері трудових відносин-невиплати належних йому грошових сум, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної /немайнової шкоди/ покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Тим самим, на думку суду, позовні вимоги позивача щодо стягнення моральної шкоди в розмірі 3000 гривень, виходячи з принципів розумності та справедливості, підлягають до задоволення повністю, так як в ході розгляду встановлено протиправність дій відповідача в частині процедури звільнення позивача та невиплаті йому належних сум при такому звільненні.
У частині питання поважності причин пропуску строку звернення позивача до адміністративного суду, суд зазначає наступне.
Відповідно до статті 138 далі КАС України предметом доказування є обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропущення строку для звернення до суду тощо) та які належить встановити при ухваленні судового рішення у справі.
Частиною 3 статті 162 КАС України передбачено, що якщо в ході судового розгляду справи суд встановить, що провадження у справі відкрито за позовною заявою, поданою з пропущенням установленого законом строку звернення до адміністративного суду, або викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, позовна заява залишається без розгляду.
Суд враховує, що у відповідності з частиною 2 статті 5 КАС України провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 99 КАС України ( у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом) було визначено, що для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Згідно з частиною першою статті 100 КАС України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд на підставі позовної заяви та доданих до неї матеріалів не знайде підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, про що постановляється ухвала.
Відповідно до частини першої статті 70 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно з частиною четвертою статті 70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Враховуючи вказані положення правових норм адміністративного судочинства та обставини справи, суд досліджує питання поважності причин пропуску строку звернення до адміністративного суду, встановлює поважність причин пропуску строку звернення до адміністративного суду, надаючи їм відповідну правову оцінку.
Таким чином, суд приходить до переконання, що причини пропуску строку звернення позивача до адміністративного суду спрямованні виключно на поновлення порушених прав позивача і є поважними, що стверджується доказами, наявними в матеріалах справи, а відтак приймає відповідне рішення про визнання поважними причин пропуску строку звернення позивача до адміністративного суду.
Відповідно до ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства.
Приймаючи рішення у даній справі, суд виходить із повноважень, визначених частиною другою статті 162 КАС України, тому адміністративний позов слід задовольнити повністю.
Підстав для розподілу судових витрат у порядку ст. 94 КАС України, судом не знайдено.
Керуючись статтями 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов задовольнити повністю.
Стягнути з Територіальної Державної інспекції з питань праці у Рівненській області на користь ОСОБА_1 невиплачену заробітну плату за фактично відпрацьований час в розмірі 341 грн. 77 коп.
Стягнути з Територіальної Державної інспекції з питань праці у Рівненській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 224 854 грн. 14 коп.
Стягнути з Територіальної Державної інспекції з питань праці у Рівненській області на користь ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 3 000 грн. 00 коп.
Постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга подається до Житомирського апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Житомирського апеляційного адміністративного суду.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Суддя Жуковська Л.А.