Справа № 2а/1770/1361/2011
11 травня 2011 р. 12год. 34хв. м. Рівне
Рівненський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів - Комшелюк Т.О. (головуючий), суддів Щербакова В. В. Махаринця Д. Є. , за участю секретаря судового засідання Анікушин В.М. та сторін і інших осіб, які беруть участь у справі:
позивача: ОСОБА_1
відповідача: представники ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом
ОСОБА_1
до Державна податкова адміністрація України
про оплату вимушеного прогулу за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі
Позивач звернувся до Рівненського окружного адміністративного суду з позовом до відповідача про оплату вимушеного прогулу за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі та виплату компенсації за затримку виплати заробітної плати. Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що 21 грудня 2009 року постановою Львівського апеляційного адміністративного суду визнано незаконним звільнення позивача з посади начальника ДПІ у Володимирецькому районі та зобов'язано відповідача провести нарахування і виплату середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з 2 квітня 2007 року по 21 грудня 2009 року, а також зобов'язано відповідача надати позивачу рівноцінну посаду. Постановою Вищого адміністративного суду України від 21 грудня 2010 року, п.4 постанови Львівського апеляційного адміністративного суду України змінено, а саме: позивача поновлено на посаді начальника ДПІ у Володимирецькому районі з 2 квітня 2007 року. Наказом відповідача від 21 лютого 2011 року №239-о позивача поновлено на посаді з 2 квітня 2007 року. Як зазначив позивач, оскільки затримка у виконанні постанови Львівського апеляційного адміністративного суду становить 1 рік 2 місяці, то їй зобов'язані виплатити середній заробіток за весь цей час по день фактичного виконання рішення на підставі ст.. 236 КЗпП України. Крім того, позивач вважає, що їй повинні виплатити компенсацію за затримку виплати заробітної плати у відповідності до Постанови Кабінету Міністрів України №159 від 21 лютого 2001 року, якою затверджений Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати.
В судовому засіданні позивач надав доповнення до позовної заяви в якому вказав, що зазначена нею сума в позовній заяві повинна бути перемножена на коефіцієнт 1,55 у відповідності до Постанови КМУ від 8 лютого 1995 року №100, якою затверджений Порядок обчислення середньої заробітної плати, а також повинна бути здійснена компенсація втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати у відповідності до Закону України від 19.10.2000 року №2050.
Представник відповідача позовні вимоги не визнав, надав суду письмові заперечення, та додаткові пояснення, в яких зазначив, що стаття 236 КЗпП України передбачає вину власника або уповноваженого ним органу у затримці виконання рішення про поновлення на працівника. Однак, постановою Львівського апеляційного суду від 21.12.2009 року позивача не було поновлено на посаді, а було визнано наказ про її звільнення незаконним та зобов'язано відповідача надати позивачу рівноцінну посаду. Фактичне поновлення позивача на посаді відбулося тільки з часу винесення постанови Вищого адміністративного суду України 21 грудня 2010 року. 11 лютого 2010 року відповідач отримав постанову державної виконавчої служби від 28.01.2011р. про відкриття виконавчого провадження. Даною постановою відповідачу надавався добровільний термін для виконання судового рішення, і з урахуванням вихідних днів відповідачем виконано судове рішення 21 лютого 2011р., а тому, як зазначає відповідач, затримки у виконанні рішення суду немає, а отже і немає вини відповідача. Щодо вимог виплатити компенсацію за затримку виплати заробітної плати, то відповідач вважає, що позивачем зроблений хибний висновок про несвоєчасну виплату їй грошових доходів, оскільки порушення строків її виплати не відбулося, то в такому випадку компенсація не нараховується, в зв'язку з чим просить суд відмовити в позові в повному обсязі.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши подані письмові докази, суд прийшов до висновку, що позов позивача належить до часткового задоволення.
Суд виходив з наступного.
21 грудня 2009 року постановою Львівського апеляційного адміністративного суду визнано незаконним звільнення позивача з посади начальника ДПІ у Володимирецькому районі та зобов'язано відповідача провести нарахування і виплату середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з 2 квітня 2007 року по 21 грудня 2009 року, а також зобов'язано відповідача надати позивачу рівноцінну посаду. Постановою Вищого адміністративного суду України від 21 грудня 2010 року, п.4 постанови Львівського апеляційного адміністративного суду України змінено, а саме: позивача поновлено на посаді начальника ДПІ у Володимирецькому районі з 2 квітня 2007 року.
28 січня 2011 року відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України винесено постанову про відкриття виконавчого провадження про примусове виконання виконавчого листа №2-а-3590 від 6 січня 2011 року з наданням 7 денного строку на добровільне виконання рішення суду з моменту її отримання.
Судом встановлено, що вище зазначену постанову відповідач отримав 11 лютого 2011 року, про що свідчить штамп вхідної кореспонденції (а. с. 26). На виконання даної постанови, відповідачем 21 лютого 2011 року був виданий наказ № 239-о, яким позивача поновлено на посаді та проведено виплату грошових коштів за рахунок кошторису державної податкової адміністрації у Рівненській області (а. с. 6).
Суд частково погоджується з твердженнями позивача про те, що відповідачем на 1 рік і 2 місяці затримано виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 21.12.2009 року і в зв'язку з цим їй повинні виплатити середньомісячну заробітну плату по день фактичного виконання рішення, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 236 КЗпП України, у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Із змісту даної статті вбачається, що законодавець ставить пряму залежність виплати середнього заробітку з виною власника або уповноваженого ним органу у затримці виконання рішення про поновлення працівника на роботі.
В судовому засіданні вже було встановлено та зазначено вище по тексту, що відповідач отримав копію постанови про відкриття виконавчого провадження 11 лютого 2011 року. Оскільки вказаною постановою відповідачу був наданий 7-дений термін для добровільного виконання рішення суду, то перебіг строку затримки виконання рішення суду починається з часу закінчення цього строку, тобто з 19 лютого 2011 року. Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем, на виконання рішення суду, виданий наказ № 239-о від 21 лютого 2011 року. Покликання представника відповідача на те, що ним вчасно виконане рішення суду тобто, у наданий на добровільне виконання рішення суду термін з врахуванням вихідних, судом до уваги не береться, оскільки відповідач не був позбавлений можливості виконати рішення суду на протязі 7 днів (термін на добровільне виконання рішення суду), а не чекати останнього дня наданого терміну, який припадає на вихідний день.
Крім того, судом також встановлено, що фактичне виконання рішення суду в частині нарахування та виплати середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з 2 квітня 2007 року по 21 грудня 2009 року по постанові Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2009 року відбулося 15 квітня 2011 року, оскільки в цей день були зараховані кошти на платіжну карту позивача, що підтверджується платіжною відомістю по зарплаті (а. с. 33). Отже і зазначеного вбачається наявна вина відповідача у затримці виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника. Однак перебіг строку затримки починається з 19 лютого 2011 року і закінчується 14 квітня 2011 року, а не з 21 грудня 2009 року ( дата винесення постанови Львівського апеляційного адміністративного суду) по 21 лютого 2011 року (дата винесення наказу ДПА України № 239-о), як вказує позивач.
Твердження позивача про те, що відповідач всупереч вимогам чинного законодавства не провів компенсацію втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати, суд вважає помилковим з огляду на наступне.
Статтею 1 Закону України від 19.10.2000 № 2050-III "Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати" (даної Закон № 2050), зазначено, що підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Стаття 2 цього ж Закону встановлює, що компенсація громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати (далі - компенсація) провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.
В судовому засіданні позивач пояснив, що він не звертався до відповідача з вимогою про нарахування йому компенсації втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Відповідач підтвердив даний факт. Статтею 7 Закону №2050 передбачено, що відмова власника або уповноваженого ним органу (особи) від виплати компенсації може бути оскаржена громадянином у судовому порядку. Однак, оскільки такої відмови відповідач позивачу не надавав, то у суду відсутні підстави для задоволення позовних вимог позивача в цій частині.
Частина друга статті 11 КАС України передбачає, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.
Згідно ст. 162 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити адміністративний позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково. У разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову, орієнтований перелік яких визначений у вказаній статті. При цьому суд може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Суд вважає, що вірним способом відновлення порушеного права позивача є покладення обов'язку на відповідача провести належне нарахування та виплату середньої заробітної плати за час затримки виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2009 року за період з 19 лютого 2011 року по 14 квітня 2011 року включно, що на думку суду, відповідає нормам матеріального права, фактичним обставинам справи та наявним у ній доказам.
Відповідно до ст. 94 КАС України судові витрати на користь позивача не присуджуються.
Керуючись статтями 160-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Позов задовольнити частково.
Зобов'язати Державну податкову адміністрацію України провести нарахування і виплату середньої заробітної плати ОСОБА_1 за час затримки виконання постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 21 грудня 2009 року за період з 19 лютого 2011 року по 14 квітня 2011 року включно.
В решті позовних вимог відмовити.
Постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга подається до Житомирського апеляційного адміністративного суду через Рівненський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Житомирського апеляційного адміністративного суду.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 КАС України, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Головуючий Суддя Комшелюк Т.О.
Судді Щербаков В. В.
ОСОБА_4