ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
19 січня 2011 року м. Київ № 2а-638/11/2670
Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Пісоцька О.В., перевіривши матеріали
за позовною заявоюОСОБА_1
доВерховного Суду України
провизнання незаконним та антиконституційним роз'яснення Пленуму Верховного Суду України,
ОСОБА_1 (далі -ОСОБА_1, позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Верховного Суду України (далі -відповідач), в якій просить визнати роз'яснення Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів»від 12 червня 2009 року незаконним, антиконституційним, у зв'язку з порушеннями прямих норм Конституції України і Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Також позивач просив поновити строк позовної давності та за рахунок відповідача відшкодувати понесені судові витрати.
Обґрунтовуючи позовні вимоги ОСОБА_1 посилається на те, що оскаржуване роз'яснення Пленуму Верховного Суду України містить підміну норм Кодексу адміністративного судочинства України та явні порушення прямих вказівок Конституції України і Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.
Однак, розглянувши позовну заяву, суд дійшов висновку про наявність підстав для відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з огляду на наступне.
Відповідно до пункту четвертого частини першої статті 107 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з'ясовує, чи належить позовну заяву розглядати в порядку адміністративного судочинства і чи підсудна позовна заява даному адміністративному суду.
Пунктом першим частини другої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України визначено юрисдикцію адміністративних судів, яка поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Так, предметом позову ОСОБА_1 є роз'яснення Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питання, що виникають у судовій практиці при прийнятті до провадження адміністративних судів та розгляді ними адміністративних позовів до судів і суддів»від 12 червня 2009 року, з яким позивач не погоджується, вважаючи його таким, що не відповідає Конституції України та Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а тому підлягає визнанню незаконним та «…антиконституційним…»(неконституційним).
Разом з тим, акт державного чи іншого органу -це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язків характер для суб'єктів цих відносин.
Таким чином, предмет оскарження за правилами адміністративного судочинства повинен мати юридичне значення, тобто впливати на коло прав, свобод, законних інтересів чи обов'язків, а також встановлені законом умови їх реалізації.
Особливою відмінністю правового акту від інших управлінських актів є наявність у ньому змісту управління певної особи шляхом встановлення прав і обов'язків для інших суб'єктів.
Залежно від компетенції органу, який прийняв такий документ, і характеру та обсягу відносин, що врегульовано ним, акти поділяються на нормативні і такі, що не мають нормативного характеру, тобто - індивідуальні.
Нормативний акт -це прийнятий уповноваженим державним чи іншим органом у межах його компетенції офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права, носить загальний чи локальний характер та застосовується неодноразово.
Правові акти індивідуальної дії своїми приписами мають породжувати права і обов'язки конкретних осіб, на яких спрямована їх дія. У такому випадку реалізується компетенція видавця цього акту як суб'єкта владних повноважень уповноваженого управляти поведінкою іншого суб'єкта і відповідно інший суб'єкт зобов'язаний виконувати його вимоги.
На момент винесення оскаржуваного роз'яснення Пленуму Верховного Суду України повноваження останнього визначались Законом України «Про судоустрій України»від 07 лютого 2002 року №3018-III (в редакції від 22 травня 2008 року).
Так, відповідно до положень частини першої, пункту шостого частини другої статті 55 цього Закону, Пленум Верховного Суду України є колегіальним органом, до повноважень якого належать, зокрема, надання роз'яснень судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства.
Разом з тим, відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. З означеною нормою Конституції узгоджується стаття 47 Закону України «Про судоустрій та статус суддів»від 07 липня 2010 року №2453-VI, якою, зокрема, визначено напрямок діяльності суддів в питаннях здійснення правосуддя.
Таким чином, роз'яснення Пленуму Верховного Суду мають рекомендаційний характер щодо застосування судами законодавства при здійсненні ними правосуддя і не можуть породжувати прав та обов'язків для учасників процесу.
Зі змісту частини другої статті 124 Конституції України вбачається, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Отже, суди розглядають виключно спори, які виникають між учасниками певних правовідносин, а відсутність відповідних правовідносин виключає можливість звернення до суду, оскільки відсутнє право, що підлягає судовому захисту.
Відтак, не підлягають розгляду справи у тому разі, якщо заявлені позивачем вимоги не випливають із певних правовідносин, а отже, не підпадають під судову юрисдикцію.
З огляду на зазначене та враховуючи, що оскаржуване роз'яснення Пленуму Верховного Суду України не може вважатися рішенням, дією чи бездіяльністю, які породжують, змінюють або припиняють права та обов'язки у сфері публічно-правових відносин, а також - не породжує певних правових наслідків та не має обов'язкового характеру для позивача, суд вважає, що обраний ОСОБА_1 спосіб захисту права не відповідає його змісту та не підлягає розгляду в суді.
Водночас, позивачу необхідно звернути увагу на вимоги пункту першого частини третьої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України, яким передбачено, що юрисдикція адміністративних судів не поширюється, зокрема, на справи, що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України. Отже, позовні вимоги щодо визнання неконституційними («…антиконституційними…») положень актів не можуть бути предметом розгляду в адміністративних судах.
Керуючись статтями 17, 109, 160, 165 Кодексу адміністративного судочинства України суддя
Відмовити ОСОБА_1 у відкритті провадження у адміністративній справі за його позовом до Верховного Суду України визнання незаконним та антиконституційним роз'яснення пленуму Верховного Суду України.
Роз'яснити позивачу, що повторне звернення тієї ж особи до адміністративного суду з таким самим адміністративним позовом, щодо якого постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі, не допускається.
Направити копію даної ухвали, позовну заяву та додані до неї матеріали на адресу ОСОБА_1.
Ухвала набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Ухвала може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя О.В. Пісоцька