копія
13 жовтня 2015 р. Справа № 818/3402/15
Сумський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Павлічек В.О.,
суддів - Гелети С.М., Кунець О.М.,
за участю секретаря судового засідання - Кохан Т.І.,
представника позивача - Шаповал О.О.,
представника відповідача - Левицької А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про скасування наказу та зобов'язання вчинити дії,-
Позивач, ОСОБА_1 , звернулася до суду з адміністративним позовом до управління Державної міграційної служби України в Сумській області (далі - відповідач, УДМС в Сумській області), в якому просить суд скасувати наказ УДМС в Сумській області від 01.09.2015 року № 154 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" та зобов'язання Управління Державна міграційна служба України в Сумській області переглянути наказ від 01.09.2015 року № 154 та надати дозвіл на оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 є громадянкою Афганістану, прибула до України в 2015 році та не може повернутися на батьківщину через переслідування, яких вона може там зазнати. Позивачкою було подано до УДМС в Сумській області заяву про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. 01.09.2015 року ОСОБА_1 отримала повідомлення УДМС в Сумській області про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, складене на підставі наказу УДМС в Сумській області від 01.09.2015 року № 154, відповідно до якого щодо позивачки не встановлено умов, передбачених п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту". Вказане рішення ОСОБА_1 вважає необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню.
В судовому засіданні представник позивача позовні вимоги підтримала в повному обсязі, просила суд їх задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні проти позовних вимог заперечував. Звертав увагу суду на те, що підставою для надання позивачу статусу біженця ОСОБА_1 зазначила про загрозу її життю з боку невстановлених осіб, ймовірно представників талібану, які перешкоджають їй отримувати вищу освіту в Афганістані. При цьому заявник не надала доказів того, що їй загрожувала небезпека, оскільки вона не звертався до поліції м. Шибарган. При цьому, згідно міжнародній інформації по Республіці Афганістан, останнім часом роль талібів значно зменшилась, по всій країні побудовано більше 4 тисяч шкіл, а освіта жінок збільшилась в три рази, кількість яких у школах країни складає 42 % учнів. В ході перевірки встановлено, що вагомі підстави вважати, що в разі повернення до Афганістану буде існувати загроза життю, безпеці та свободі позивача - відсутні. Тому факти, повідомлені позивачем, не є підставою для визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до п. 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог, виходячи із наступного.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 нелегально прибула на територію України в 2015 році. 26.07.2015 року позивача виявлено в м. Конотоп Сумської області в складі групи з 10 громадян Афганістану.
11.08.2015 року ОСОБА_1 звернулася до УДМС в Сумській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 25). Підставами звернення позивачки за захистом в Україні стали погрози їй та її чоловіку з боку невстановлених осіб, які перешкоджають її отримувати вищу освіту в Афганістані.
Наказом УДМС в Сумській області від 11.08.2015 року № 132 було надано дозвіл на прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 37).
Наказом УДМС в Сумській області від 01.09.2015 року № 154 позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.53). Також відповідачем складено висновок від 01.09.2015 року щодо прийняття рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с. 49-52).
Правовою підставою для прийняття спірного рішення стала відсутність умов, передбачених пунктами 1 чи 13 ч. 1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".
Перевіряючи юридичну та фактичну обґрунтованість зазначеного висновку відповідача та винесеного на його підставі спірного рішення, на відповідність вимогам ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, суд виходить з такого.
Пунктами 1 та 13 частини 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" визначені критерії віднесення особи до категорії біженців чи осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року, Протоколу 1967 року та статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", поняття "біженець" включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; 3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів; 4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
У відповідності до п. п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
При цьому слід зазначити, що згідно п. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
Докази переслідування позивачки за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань в матеріалах справи відсутні, не надані при розгляді УДМС в Сумській області заяви позивачки про визнання її біженцем чи особи, яка потребує додаткового захисту.
Позивачка взагалі не надала відповідачу доказів того, що вона підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що ОСОБА_1 змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, відсутні.
Позивачка також не підпадає під ознаки особи, яка потребує тимчасового захисту, оскільки спільний кордон між Україною та Афганістану відсутній, а такими особами визнаються іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають на території країни, що має спільний кордон з Україною, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження (п. 14 ч. 1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").
Так, з протоколу співбесіди ОСОБА_1 від 13.08.2015 року вбачається, що із свого міста проживання вони разом із чоловіком ОСОБА_2 поїхали до м. Кабул, проживали там 15-20 днів, оформлювали документи для виїзду за кордон до Російської Федерації. З Кабулу літаком полетіли в Дубаї (ОАЕ), а потім до Російської Федерації, в Москву. В Російську Федерацію вони в'їхали легально, без будь-яких перепон, 6 місяців знаходилися на території Російської Федерації, однак з відповідною заявою щодо надання їй статутсу біженця в Російській Федерації в установленому законом порядку вона не зверталася.
Відповідно до ст.10 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" передбачено, що статус біженця не надається особі яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. В даному випадку, позивачка перебувала в двох безпечних країнах, зокрема, в ОАЕ та в Російській Федерації.
Згідно свідчень позивачки, що містяться в заяві про визнання її біженцем та протоколі співбесіди, вона виїхала з країни за своїм національним паспортом, без будь-яких перешкод з боку влади, що крім іншого також свідчить про відсутність будь-якого переслідування з боку державних органів країни.
Зазначене свідчить про те, що доводи позивачки є надуманими, а причини, які вона має щоб залишитись в Україні не пов'язані з її обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за певними ознаками проблем в країні, а необхідні для тимчасової легалізації та можливої економічною міграцією.
Як вбачається із матеріалів справи, а саме протоколу співбесіди від 14.08.2015 року, основними підставами визнання біженцем позивачка зазначила, що в разі повернення в Афганістан її можуть вбити через те, що вони з чоловіком втекли з країни та не виконали вимоги талібів щодо припинення її навчання, крім того, вона просто не хоче повертатись до Афганістану, не хоче жити тим життям, яким там живуть жінки, так як немає свободи жінкам, оскільки в її місті дуже багато талібів і у них діє закон шаріата, який не дозволяє випускати жінок на вулиці(а.с. 41-43).
Проте доказів в підтвердження факту погроз або інших протиправних дій відносно себе або чоловіка позивачка, як того вимагає ч. 7 ст. 7 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", не надала. До правоохоронних органів щодо погроз та стрілянини не зверталась.
Крім того, суд звертає увагу на те, що під час співбесіди ОСОБА_1 зазначила, що в Афганістані 5 років тому закінчила навчання її сестра, щодо погроз сестрі, інформація відсутня, що свідчить про те, що в країні громадянської належності позивачки відсутні докази того, що існує загроза її громадським правам та свободам в зв'язку із її навчанням.
Відповідно до положень Закону України “Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу” від 18.03.2004 № 1629-IV метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Суд також погоджується з твердженням відповідача, викладеним у висновку стосовно того, що у зв'язку з відсутністю у справі безперечних доказів, які б підтверджували дійсність розповіді позивачки щодо побоювань стати жертвою переслідувань при поверненні на батьківщину, через її навчання, окрім усних заяв заявниці, слід врахувати, що на підставі аналізу інформації повідомленої заявником, у нього відсутні переслідування або загроза переслідування за ознаками, передбаченими абз.2 ст.1 Закону України "Про біженців".
З аналізу зазначених норм законодавства та беручи до уваги те що позивачка без будь-яких перешкод з боку влади країни походження покинула територію, не зверталася за захистом до влади безпечних для позивачки країн, до яких потрапила, де відповідно до пояснень позивачки наведених в протоколах, її ніхто не переслідував, позивачка не підпадає під ознаки поняття “біженець”, встановлені ч. 1 ст. 1 Закону України “Про біженців”, а письмовий висновок працівника відповідача відповідає фактичним обставинам справи щодо позивачки.
Таким чином, крім обставин, передбачених статтею 10 Закону № 2557-III рішення про відмову у наданні статусу біженця відповідає Директивам Європейського Союзу, у тому числі Директиві “Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається”.
Дослідивши обставини справи, суд приходить до висновку про те, що наказ УДМС в Сумській області від 01.09.2015 року № 154 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Законом України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", а тому підстав для його скасування не вбачається.
Враховуючи те, що правомірність наказу УДМС в Сумській області від 01.09.2015 року № 154 підтверджена судом по даній справі, підстав для зобов'язання відповідача переглянути рішення про відмову в наданні статусу біженця, або особою, яка потребує додаткового захисту не вбачається.
Керуючись ст. ст. 86, 94, 98, 158-163, 167, 186, 254 КАС України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про скасування наказу Управління Державної міграційної служби України в Сумській області від 01.09.2015 року № 154 "Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту" та зобов'язання Управління Державної міграційної служби України в Сумській області переглянути наказ від 01.09.2015 року № 154 та надати дозвіл на оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.
Постанова може бути оскаржена до Харківського апеляційного адміністративного суду через Сумський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги на постанову суду протягом десяти днів з дня отримання копії повного тексту постанови.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Повний текст постанови складено 19 жовтня 2015 року.
Головуючий суддя (підпис) В.О. Павлічек
Суддя (підпис) С.М.Гелета
Суддя (підпис) О.М.Кунець
З оригіналом згідно
Суддя В.О. Павлічек