Справа № 761/21577/15-ц
Провадження №2/761/7837/2015
іменем України
22 вересня 2015 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:
головуючого судді Макаренко І.О.
при секретарі Нечипорук А.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про визнання кредитного договору недійсним, суд, -
встановив:
Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача, в якому просить визнати недійсними Кредитний договір № 405/07-Ф від 21 вересня 2007 року, укладений між ПАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1
Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що 21 вересня 2007 року між ПАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 (далі - позивач) укладено Кредитний договір № 405/07-Ф, за умовами якого банк надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти у сумі 72 000 доларів США у порядку і на умовах, визначених цим Договором. Позивач вважає, що зазначений договір має бути визнаний судом недійсним з тих підстав, що у порушення законодавства України зобов'язання виражене не в гривні, а у доларах США.
В судовому засіданні позивач підтримав вимоги, вкладні в позовній заяві та просив їх задовольнити в повному обсязі.
В судовому засіданні представник відповідача заперечував проти позовних вимог та просив відмовити в задоволенні позову у зв'язку з їх безпідставністю.
Заслухавши пояснення учасників процесу, дослідивши надані докази, дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Як встановлено судом у судовому засіданні та вбачається із матеріалів справи, 21 вересня 2007 року між ПАТ КБ «Надра» та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір № 405/07-Ф, за умовами якого банк надає позичальнику у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості та платності грошові кошти у сумі 72 000 доларів США у порядку і на умовах, визначених цим Договором.
Відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України є грошова одиниця України - гривня; іноземна валюта може використовуватись в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно ст. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні; сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
За ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Тобто, законодавець визначив, що у випадках, прямо передбачених законом, резиденти мають право здійснювати валютні операції та використовувати іноземну валюту як засіб платежу.
Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19 лютого 1993 року №15-93 операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій, що видаються Національним Банком України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п.2 ст. 5 Декрету.
Таким чином, законодавством України чітко визначено правомірність банків на підставі відповідних ліцензій надавати кредити в іноземній валюті та бути суб'єктом кредитних зобов'язань (правовідносин) в іноземній валюті.
Ч. 1 ст. 1054 ЦК України регламентовано, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Статті 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» встановлюють, що операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Пунктом 2.3 Положенням про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженим постановою Правління НБУ від 17 липня 2001 року №275 передбачено, що за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку банки мають права здійснювати, зокрема, операції з валютними цінностями.
У відповідності до п.п. 10, 11 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 р. «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» банк як фінансова установа, отримавши у встановленому законом порядку (статті 19, 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність") банківську та генеральну ліцензії на здійснення валютних операцій або письмовий дозвіл на здійснення операцій із валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків" є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, має право здійснювати операції з надання кредитів у іноземній валюті (пункт 2 статті 5 Декрету про валютне регулювання).
Щодо вимог підпункту "в" пункту 4 статті 5 цього Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операцій щодо надання та одержання резидентами кредитів у іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то, оскільки на цей час законодавством України не встановлено термінів і сум кредитів у іноземній валюті як критеріїв їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування, ця норма не може застосовуватись судами.
У разі виникнення спору щодо отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт "г" пункту 4 статті 5 Декрету про валютне регулювання) суд має виходити з того, що Національним банком України на виконання положень статті 11 цього Декрету, статті 44 Закону України "Про Національний банк України" в межах своїх повноважень прийнято Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року № 1429/10028). Згідно з пунктом 1.5 цього Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями, який до переоформлення Національним банком України відповідних ліцензій на виконання вимог пункту 1 розділу II Закону України від 15 лютого 2011 року № 3024-VI "Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання діяльності банків" генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, або генеральну ліцензію на здійснення валютних операцій).
У зв'язку з наведеним суди повинні виходити з того, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.
Так, згідно банківської ліцензії №21, дозволу № 21-2 та додатку до дозволу № 21-2 04 листопада 2005 року, ПАТ КБ «Надра» має право здійснювати операції, визначені ч. 1 та п.п. 5-11 ч. 2 ст. 47 ЗУ «Про банки і банківську діяльність», а також п.п.1-4 ч. 2 та ч. 4 ст. 47 ЗУ «Про банки і банківську діяльність».
Таким чином, твердження позивача про недопустимість видачі кредиту Банком в іноземній валюті не відповідає дійсності.
За ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Пленум Верховного Суду України в п. п. 2, 12 постанови від 28.04.78 N 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" роз'яснив, що угода може бути визнана недійсною лише на підставі та з наслідками, передбаченими законом. В кожній справі про визнання угоди недійсною суд має встановити ті обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною, та настання визначених юридичних наслідків.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою- третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 203 ЦК України загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахування вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Враховуючи, що сторони були вільні у визначенні умов договору зокрема, щодо валюти кредиту, укладення спірного кредитного договору в іноземній валюті не суперечить вимогам чинного законодавства, зазначені позивачем обставини не можуть бути підставою для визнання договору недійсним.
В статті 629 ЦК України зазначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
У відповідності до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Аналізуючи викладене, суд приходить до висновку, що надаючи кредит в іноземній валюті, Банк діяв у межах своїх повноважень, кредитний договір укладений сторонами з досягненням згоди з усіх істотних умов, про що свідчать підписи сторін, а також відсутні підстави визнання договору недійсним, що визначені ч. 1-3,5,6 ст. 203 ЦК України, а тому позовні вимоги є необґрунтованими та безпідставними, через що у їх задоволенні слід відмовити.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 525, 629, 1054 ЦК України, ст. ст.ст. 212, 213, 215 ЦПК України, суд, -
В задоволенні позову ОСОБА_1 до публічного акціонерного товариства «Комерційний банк «Надра» про визнання кредитного договору недійсним - відмовити в повному обсязі.
Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва через Шевченківський районний суд м. Києва протягом 10 днів з дня його проголошення.
Суддя: