21 вересня 2015 року м. Київ К/9991/41918/12
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
ГоловуючогоНечитайло О.М.
СуддівЛанченко Л.В.
Пилипчук Н.Г.,
розглянувши у попередньому судовому засіданні
касаційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_4
на постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2012 року
у справі № 2а-2113/09/2670
за позовом Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_4
до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва
про визнання недійсними та скасування податкових повідомлень-рішень,
Суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа ОСОБА_4 (далі - Позивач) звернулася до суду з позовом до Державної податкової інспекції у Святошинському районі м. Києва (далі - Відповідач) про визнання недійсними та скасування податкових повідомлень-рішень.
Окружний адміністративний суд м.Києва постановою від 05 липня 2011 року задовольнив позовні вимоги, визнав протиправними та скасував податкові повідомлення-рішення від 20 липня 2007 року №0001811740/0 та №0001821740/0.
Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 06 червня 2012 року скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовив.
Вважаючи, що рішення суду апеляційної інстанції прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, позивач звернувся до Вищого адміністративного суду України з касаційною скаргою, в якій просить його скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Відповідач письмових заперечень на касаційну скаргу позивача до суду касаційної інстанції не надіслав.
Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили такі фактичні обставини справи.
Посадові особи контролюючого органу у період з 13 червня 2007 року по 04 липня 2007 року провели перевірку позивача з питань дотримання вимог законодавства про оподаткування за період з 02 березня 2006 року по 31 березня 2007 року, про що склали акт від 09 липня 2007 року №230/17-40/НОМЕР_1.
Перевіркою позивача встановлено порушення вимог статті 13 розділу 4 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року №13-92 «Про прибутковий податок з громадян» (далі - Декрет), підпункту «а» пункту 19.1 статті 19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», підпункту 7.3.1 пункту 7.3 статті 7, пункту 17 статті 17 Закону України «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», підпункту 7.4.1 пункту 7.4, підпункту 7.7.1 пункту 7.7 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість».
За результатами проведеної перевірки контролюючий орган прийняв податкові повідомлення - рішення від 20 липня 2007 року №0001811740/0, яким визначив позивачу суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість у розмірі 220 049,00 грн., з яких за основним платежем 146 586,00 грн. та за штрафними (фінансовими) санкціями - 73 463,00 грн., а також № 0001821740/0, яким визначив суму податкового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб у розмірі 77 474,55 грн.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, розглянувши та обговоривши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши матеріали справи, колегія суддів Вищого адміністративного суду України дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Фактичною підставою для визначення податкового зобов'язання з податку на додану вартість слугував висновок контролюючого органу про безпідставне включення позивачем до складу податкового кредиту з податку на додану вартість сум податку по податковим накладним, отриманим від ПП «Стілакс», ТОВ РА «Пектораль» та ТОВ «Нібіру», реєстрацію яких в якості платника податку на додану вартість анульовано.
Крім того, контролюючий орган вважає, що позивачем книга обліку доходів та витрат велася за невстановленою формою, у результаті чого до складу валового доходу безпідставно було зараховано вартість реалізованого товару, який не був оплачений.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанцій погодився з доводами податкового органу щодо неправомірності відображення позивачем у податковому обліку результатів господарської діяльності з юридичними особами, реєстрацію платниками податку на додану вартість яких було анульовано та формування валового доходу на підставі показників книги обліку доходів та витрат невстановленої форми.
Згідно зі статтею 13 розділу ІV Декрету, оподаткуванню підлягають доходи громадян, одержані протягом календарного року від здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи, а також інші доходи громадян, не передбачені як об'єкти оподаткування у розділах II та III цього Декрету.
Оподатковуваним доходом вважається сукупний чистий доход, тобто різниця між валовим доходом (виручки у грошовій та натуральній формі) i документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов'язаними з одержанням доходу. Якщо ці витрати не можуть бути підтверджені документально, то вони враховуються податковими органами при проведенні остаточних розрахунків за нормами, визначеними Головною державною податковою інспекцією України за погодженням з Міністерством економіки України та Державним комітетом України по сприянню малим підприємствам та підприємництву.
До складу витрат, безпосередньо пов'язаних з одержанням доходів, належать витрати, які включаються до складу валових витрат виробництва (обігу) або підлягають амортизації згідно з Законом України «Про оподаткування прибутку підприємств».
За змістом підпункту «а» пункту 1 статті 19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб», платники податку зобов'язані вести облік доходів і витрат у обсягах, достатніх для визначення суми загального річного оподатковуваного доходу, у разі коли такий платник податку зобов'язаний цим Законом подавати декларацію або має право на таке подання з метою повернення надміру сплачених податків, у тому числі при застосуванні права на податковий кредит. Форми такого обліку та порядок його ведення визначаються центральним податковим органом за узгодженням з комітетом Верховної Ради України, відповідальним за проведення податкової політики.
Відтак, з огляду на ведення позивачем податкового обліку доходів та витрат на підставі книги обліку невстановленої форми, обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про правомірність визначення суми податкового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб у зазначеному розмірі.
Також колегія суддів, погоджується із висновками попередньої судової інстанції щодо правомірності визначення позивачу податкового зобов'язання з податку на додану вартість.
Так, порядок та підстави формування платником податку податкового кредиту регламентується приписами пункту 7.4, пункту 7.5 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість», яких платник податків зобов'язаний дотримуватися, і за умови порушення яких формування податкового кредиту може бути визнано неправомірним.
Згідно підпункту 7.4.5 пункту 7.4 статті 7 вказаного Закону не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з підпунктом 7.2.6 цього пункту). У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.
Відповідно до вимог підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України «Про податок на додану вартість» право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.
Відтак, відповідно до приписів зазначених норм, особа не може розраховувати на податковий кредит за відсутності податкової накладної або у випадку виписки податкової накладної особою, яка у встановленому порядку не зареєстрована як платник податку на додану вартість.
Згідно з пунктом 9.6 статті 9 Закону України «Про податок на додану вартість» свідоцтво про реєстрацію особи як платника податку на додану вартість діє до дати його анулювання.
Судом апеляційної інстанції було встановлено, що на момент вчинення спірних господарських операцій та складання податкових накладних, контрагенти позивача були позбавлені статусу платників податку на додану вартість, що виключає можливість формування податкового кредиту за виданими ними податковими накладними та свідчить про правомірність визначення позивачеві податкових зобов'язань з податку на додану вартість.
При цьому, безпідставними є посилання позивача на необізнаність щодо обставин анулювання реєстрації платників податку на додану вартість його контрагентів, оскільки відповідно до пункту 9.3 статті 9 Закону України «Про податок на додану вартість» дані з реєстру платників податку підлягають оприлюдненню в порядку, визначеному центральним податковим органом, зокрема, пунктом 35 Положення про реєстрацію платників податку на додану вартість, затвердженого наказом ДПА України від 01 березня 2000 року №79, а дії третіх осіб, які спричинили порушення платником податку вимог податкового законодавства, не є обставинами, які виключають відповідальність платника податку за такі порушення.
За встановлених обставин, колегія суддів Вищого адміністративного суду України погоджується з висновками суду апеляційної інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог.
Мотивація та докази, наведені у касаційній скарзі, не дають адміністративному суду касаційної інстанції підстав для постановлення висновків, які б спростовували правову позицію суду попередньої інстанції.
Отже, колегія суддів вважає, що в межах касаційної скарги порушень судом апеляційної інстанції норм матеріального права при вирішенні цієї справи не допущено. Правова оцінка обставин у справі дана правильно, а тому касаційну скаргу слід відхилити, а оскаржуване судове рішення - залишити без змін.
На підставі викладеного, керуючись статтями 210-231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Касаційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи ОСОБА_4 залишити без задоволення.
2. Постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 06 червня 2012 року у справі № 2а-2113/09/2670 залишити без змін.
3. Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь у справі, та може бути переглянута з підстав, встановлених статтею 237 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя:Нечитайло О.М.
Судді:Ланченко Л.В.
Пилипчук Н.Г.