33013 , м. Рівне, вул. Набережна, 26А
12 жовтня 2015 р. Справа № 918/1003/15
за позовом Заступника військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та його органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, Квартирно - експлуатаційного відділу м. Рівне
до відповідача-1 Фізичної особи - підприємця Онищука Г.Ф.
до відповідача-2 Приватного Вищого навчального закладу "Європейський університет" в особі відокремленого підрозділу Рівненської філії
про визнання правочину недійсним
Суддя Андрійчук О.В.
Представники сторін:
від позивача - Квартирно - експлуатаційного відділу м. Рівне: Коробенюк О.В., дов. № 4 від 02.01.2015 року
від позивача - Міністерства оборони України: Савчук В.О., дов. від 10.12.2014 року
від відповідача-1: не з'явився
від відповідача-2: Бучко А.В., дов. від 26.06.2015 року
від прокуратури: Жоган А.А., посв. № 031033 від 22.12.2014 року
Статті 20, 22, 91, 93 ГПК України сторонам роз'яснені.
Відводи з підстав, передбачених ст. 20 ГПК України, відсутні.
Протокол судового засідання складено відповідно до ст. 81-1 ГПК України.
У серпні 2015 року Заступник військового прокурора Рівненського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України та його органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, Квартирно - експлуатаційного відділу м. Рівне (позивач) звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до Фізичної особи - підприємця Онищука Г.Ф. (відповідач-1), Приватного Вищого навчального закладу "Європейський університет" в особі відокремленого підрозділу Рівненської філії (відповідач-2) про визнання правочину недійсним.
Позовні вимоги мотивовані тим, що:
21.11.2011 року між відповідачем-1 (інвестор) та відповідачем-2 (забудовник) укладено інвестиційний договір (довір), за умовами якого забудовник прийняв інвестора на умовах спільної часткової участі у реалізації проекту по реконструкції та здійсненню невід'ємних поліпшень нежитлового приміщення по вул. Шевеченка,67а, в/м 41 в м. Рівне (проект).
Прокурор та позивачі, в інтересах яких подано позов, вважають, що вказаний договір підлягає визнанню недійсним в судовому порядку, оскільки об'єкт інвестування - приміщення по вул. Шевеченка,67а, в/м 41 в м. Рівне, є власністю держави в особі Міністерства оборони України, отже розпорядження ним, у тому числі відчуження на користь відповідача-1, могло здійснюватися лише на підставі рішення КМ України за поданням Міністерства оборони України.
У матеріально-правове обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на ст.ст. 80, 89, 203, 215 ЦК України тощо.
Ухвалою від 28.08.2015 року порушено провадження, справу призначено до розгляду на 07.09.2015 року.
Ухвалою суду від 07.09.2015 року розгляд справи відкладено на 14.09.2015 року.
Ухвалою суду від 14.09.2015 року розгляд справи відкладено на 12.10.2015 року.
09.10.2015 року через службу діловодства господарського суду від відповідача-2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній просить суд у задоволенні позовних вимог відмовити, оскільки, укладення оспрюваного правочину не порушувало інтересів держави, а визнання його недійсним не матиме жодних правових наслідків для держави.
Оцінивши правильність визначення прокурором органу, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретних функцій у правовідносинах, пов'язаних із захистом інтересів держави, дослідивши матеріали справи, перевіривши копій документів на їх відповідність оригіналам, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
29.09.2000 року між Міністерством оборони України в особі начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України (орендодавець) і відповідачем-2 (орендар) укладені договори оренди нежитлових приміщень, розташованих на території військового містечка № 41 в гарнізоні м. Рівне, за адресою: вул. Шевченка, 67а, а саме: № 688 (№ 204/2000/ГоловКЕУ), № 689 (№ 205/2000/ГоловКЕУ) та № 690 (№ 206/2000/ГоловКЕУ) (договори оренди). На підставі вказаних договорів в оренду передавалися приміщення (будівлі) комплексу дитячого садка (власне дитсадка, складу та кухні цього дитсадка) по вул. Шевченка,67а у м. Рівне, площею 60,8 кв.м., 118,5 кв.м. та 583,5 кв. м відповідно (інвентарні №№ 1, 2, 4, загальною площею 762,8 кв.м.).
Згідно з умовами укладених договорів оренди мета оренди - використання відповідачем-2 орендованих приміщень (будівель) для функціонування в них вищого навчального закладу.
Орендовані приміщення (будівлі) передані орендарю по актах прийому - передачі.
Строк дії вказаних договорів становив 5 років з моменту їх укладення, а саме: по 01.09.2005 року.
Додатковим договором № 98д/2011/головКЕУ до договорів оренди, погодженого начальником Рівненської КЕЧ району та заступником начальника відділення ФДМ України по Рівненській області 15.05.2001 року, сторонами погоджено, що у зв'язку з виконанням робіт по капітальному ремонту та реконструкції орендованих нежитлових приміщень - доведенням їхнього стану відповідно до вимог використання як навчального закладу за рахунок власних коштів орендаря на суму 107 000,00 грн. згідно з кошторисом на капітальним ремонт, орендодавець надає дозвіл на проведення зазначених робіт на суму, що перевищує 24% балансової вартості.
У зв'язку із проведенням відповідачем-2 капітального ремонту та реконструкції орендованих нежитлових приміщень, останній звернувся до суду з позовом про визнання його власником будівель комплексу дитячого садка (власне дитячого садка, складу та кухні), загальною площею 762,8 кв.м., з часткою у праві спільної часткової власності 80% , у задоволенні якого рішенням Господарського суду Рівненської області у справі № 14/298 від 16.08.2010 року (після неодноразового розгляду) відмовлено.
У подальшому між сторонами неодноразово укладалися додаткові договори до договорів оренди № 688 (№204/2000/ГоловКЕУ), № 689 (№205/2000/ГоловКЕУ) та № 690 (№206/2000/ГоловКЕУ), в яких сторони продовжили строк оренди до 01.01.2012 року включно (останній додатковий договір від 01.01.2011 року).
З наведеного вбачається, що дія договорів оренди припинилася після закінчення строку, на який їх було укладено - 01.01.2012 року включно.
Зазначені обставини також встановлені рішенням Господарського суду м. Києва у справі № 5019/1541/12 від 29.09.2014 року.
До закінчення строку договорів оренди, 21.11.2011 року між відповідачем-2 (забудовник) та відповідачем-1 (інвестор) укладено інвестиційний договір (інвестиційний договір), за умовами якого забудовник приймає інвестора на умовах спільної участі у реалізації проекту по реконструкції та здійсненню невід'ємних поліпшень нежитлового приміщення по вул. Шевченка, 67-а, в/м 41 в м. Рівне (проект). Забудовник зобов'язується організувати здійснення капітального ремонту та комплексу будівельних (ремонтних) робіт, пов'язаних із зміною техніко-економічних показників нежитлового приміщення, а інвестор, в свою чергу, зобов'язується здійснити відповідне фінансування на умовах та в порядку, що передбачені договором (п. 1.1. договору).
Згідно з п. 1.1.1. інвестиційного договору об'єктом інвестування за цим договором є: реконструкція існуючої нежитлової будівлі учбового корпусу, загальною площею орієнтовано: інв. № 2 - 61,0 кв.м., інв. № 4 - 119,0 кв.м., інв. № 1 - 583,0 кв.м., що знаходяться у м. Рівне, вул. Шевченка, 67 а, з метою його подальшої експлуатації.
Пунктом 1.1.2. інвестиційного договору визначено, що об'єктом реконструкції є: учбовий корпус Рівненської філії Приватного вищого навчального закладу «Європейський університет» у м. Рівне, по вул. Шевченка, 67а.
У п. 1.1.3. інвестиційного договору передбачено, що формою здійснення інвестування за цим договором є: фінансування інвестором шляхом перерахування на розрахунковий рахунок забудовника грошових коштів, або передачею будівельних матеріалів, або шляхом оплати вартості будівельних робіт чи придбаних будівельних матеріалів, або проведення власними силами будівельних чи ремонтних робіт.
Відповідно до п. 3.1. інвестиційного договору загальна вартість реалізації проекту орієнтовно складає 2 380 000,00 грн.
Забудовник зобов'язується передати інвестору після завершення будівництва 90% збудованих площ, а забудовнику, в свою чергу, залишається 10% збудованих площ. У випадку, коли в процесі виконання цього договору ступінь участі будь-якої із сторін у будівництві зміниться (збільшиться чи зменшиться), сторони зобов'язуються оформити це відповідними змінами/додатками до договору в письмовій формі, зобов'язуються, відповідно до ступеню участі кожної в будівництві, здійснити перерозподіл площ об'єкту та відповідно частки у спільній власності (п.п. 5.1., 5.2. інвестиційного договору).
З аудиторського висновку про наслідки перевірки щодо підтвердження фінансування, здійсненого невід'ємного поліпшення нежитлових приміщень по вул. Шевченка, 67а, в/м 41 в м. Рівне Рівненської філії Приватного вищого навчального закладу «Європейський університет» за період з 01.12.2011 року по 06.08.2012 року, складеного ТОВ «Аудиторська компанія ЕЛІТ-АУДТИ» від 06.09.2012 року, вбачається, що у період з 01.12.2011 року по 06.08.2012 року, відповідачем-1 згідно з інвестиційним договору інвестовано 2 325 600,00 грн.
У свою чергу, власником нежитлового приміщення дитячого садка за адресою: м. Рівне, вул. Шевченка, 67а, площею 702 кв.м., є Держава Україна в особі Міністерства оборони України, що стверджується витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №№ 12202454, 12253234.
Як зазначалося, на момент укладення між відповідачем-1 та відповідачем-2 інвестиційного договору нежитлові приміщення, розташовані на території військового містечка № 41 в м. Рівне за адресою: м. Рівне, вул. Шевченка, 67а, перебували в оренді у відповідача-2 на підставі договорів оренди № 688 (№ 204/2000/ГоловКЕУ), № 689 (№ 205/2000/ГоловКЕУ) та № 690 (№ 206/2000/ГоловКЕУ) від 29.09.2000 року (з урахуванням змін, внесених додатковими договорами), дія яких припинилася 01.01.2012 року.
Додатковими договорами № 204/2д, № 205/2д, № 206/2д до договорів оренди, зокрема передбачено, що передача майна в оренду не надає орендарю права власності на це майно. Власником орендованого майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди (п. 2.2. додаткових договорів). До обов'язків орендаря віднесено здійснення за власний рахунок капітальний, поточний та інші види ремонтів орендованого майна. Ця умова договору не розглядається як дозвіл на здійснення поліпшень орендованого майна і не тягне за собою зобов'язання орендодавця щодо компенсації поліпшень. У разі якщо орендар подає заяву на погодження орендодавцем здійснення невід'ємних поліпшень орендованого майна, він зобов'язаний надати експертний висновок на проектно-кошторисну документацію на здійснення невід'ємних поліпшень (п. 5.7. додаткових договорів). Вказаному обов'язку кореспондується відповідне право, передбачене п. 6.3. додаткових договорів.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 29.09.2014 року у справі № 5019/1541/12 встановлено, що дозволу на проведення реконструкції орендованого приміщення на загальну суму 2 325 600,00 грн. Міністерством оборони України не надавалося.
Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України «Про інвестиційну діяльність» (у редакції, яка діяла станом на дату виникнення спірних правовідносин) забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.
Всі суб'єкти інвестиційної діяльності незалежно від форм власності та господарювання мають рівні права щодо здійснення інвестиційної діяльності, якщо інше не передбачено законодавчими актами України. Розміщення інвестицій у будь-яких об'єктах, крім тих, інвестування в які заборонено або обмежено цим Законом, іншими актами законодавства України, визнається невід'ємним правом інвестора і охороняється законом (ч. 1 ст. 7 Закону України «Про інвестиційну діяльність»).
У силу вимог ч.ч. 1, 2 ст. 9 Закону України «Про інвестиційну діяльність» основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладання договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.
Відповідно до ч. 2 ст. 18 Закону України «Про інвестиційну діяльність» ніхто не має права обмежувати права інвесторів у виборі об'єктів інвестування, за винятком випадків, передбачених цим Законом.
Як вбачається з матеріалів справи, об'єктом інвестиційної діяльності за оспорюваним правочином є військове майно.
Порядок визначення правового режиму військового майна, його відчуження тощо врегульовано, зокрема Законом України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», Постановою КМ України від 28.12.2000 року № 1919 "Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил", Наказом Міністерства оборони України від 25.05.2004 року № 179 "Про затвердження Положення про конкурсний відбір суб'єктів оціночної діяльності у випадках відчуження військового майна".
За визначенням, наведеним у ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» (у редакції, що діяла станом на дату виникнення спірних правовідносин), військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо.
За п. 2 Постанови КМ України від 28.12.2000 року № 1919 "Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил" (у редакції, що діяла станом на дату виникнення спірних правовідносин) військове майно - державне майно, закріплене за військовими частинами Збройних Сил.
Статтею 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» врегульовано, що вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність (за згодою відповідних органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності") належить до компетенції Кабінету Міністрів України з урахуванням того, що озброєння та бойова техніка можуть передаватися лише до військових формувань, існування яких передбачено законом. Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.
Згідно зі ст. 3 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті). З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
Статтею 6 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» визначено, що відчуження військового майна здійснюється Міністерством оборони України через уповноважені Кабінетом Міністрів України підприємства та організації, визначені ним за результатами тендеру, після його списання, за винятком майна, визначеного частиною другою цієї статті. Рішення про відчуження військового майна, що є придатним для подальшого використання, але не знаходить застосування у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна, а також цілісних майнових комплексів та іншого нерухомого майна приймає Кабінет Міністрів України за поданням Міністерства оборони України. Методика оцінки вартості військового майна, а також порядок його реалізації розробляються Міністерством оборони України, узгоджуються із заінтересованими міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади і затверджуються Кабінетом Міністрів України. Порядок відчуження військового майна визначається Кабінетом Міністрів України. Кошти, одержані від реалізації військового майна, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на потреби оборони відповідно до кошторису Міністерства оборони України.
Відповідно до п. 2 Постанови КМ України від 28.12.2000 року № 1919 "Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил" до військового майна, яке може бути предметом відчуження, належать цілісні майнові комплекси, у тому числі військові містечка, будинки, споруди та інше нерухоме майно, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв'язку тощо. Відчуження військового майна - вилучення військового майна із Збройних Сил у результаті його реалізації через уповноважені підприємства (організації). Реалізація військового майна - господарська операція, що здійснюється уповноваженим підприємством (організацією) згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на військове майно іншим юридичним або фізичним особам на платній або компенсаційній основі. Уповноважені підприємства (організації) - суб'єкти підприємницької діяльності, яким в установленому порядку рішенням Кабінету Міністрів України надані повноваження на реалізацію військового майна на внутрішньому та/або зовнішньому ринку.
За п. 3 Постанови КМ України від 28.12.2000 року № 1919 "Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил" повноваження суб'єктам підприємницької діяльності на реалізацію військового майна, яке є придатним для подальшого використання, але не може бути застосоване у повсякденній діяльності військ, надлишкового майна (крім майна, зазначеного у п. 4 цього Положення), а також цілісних майнових комплексів, у тому числі військових містечок та іншого нерухомого майна надає Кабінет Міністрів України у встановленому порядку.
Повноваження суб'єктам підприємницької діяльності на реалізацію військового майна (крім майна, зазначеного у п.п. 3 і 4 цього Положення), списаного військового майна та військового майна, яке підлягає утилізації, надає Кабінет Міністрів України за пропозицією Міноборони відповідно до результатів проведених конкурсів (тендерів) з визначення серед суб'єктів тих, що реалізуватимуть військове майно. Для організації і проведення конкурсів (тендерів) утворюється комісія, до складу якої входять фахівці Міноборони, Мінекономіки. Умови і порядок проведення конкурсів (тендерів) затверджуються Міноборони за погодженням з Мінекономіки та Фондом державного майна і реєструються Мін'юстом ( п. 5 Постанови КМ України від 28.12.2000 року № 1919 "Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил").
Згідно з п. 6 Постанови КМ України від 28.12.2000 року № 1919 "Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил" рішення про відчуження військового майна, зазначеного у п.п. 3 і 4 цього Положення, приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією Міноборони погодженого з Мінекономіки переліку такого майна за формою згідно з додатком 1.
Пунктом 12 Постанови КМ України від 28.12.2000 року № 1919 "Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил" передбачено, що реалізація нерухомого військового майна здійснюється на аукціонах у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.
З наведеного вбачається, що рішення про відчуження військового майна приймає Кабінет Міністрів України із затвердженням за пропозицією Міноборони погодженого з Мінекономіки переліку такого майна, реалізація нерухомого військового майна здійснюється на аукціонах, а кошти, одержані від реалізації військового майна, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на потреби оборони відповідно до кошторису Міністерства оборони України.
У свою чергу, як вбачається з матеріалів справи, рішення Кабінету Міністрів України про передачу нерухомого майна за адресою: м. Рівне вул. Шевченка, 67а, відповідачу-1 чи відповідач-2 для здійснення інвестиційної діяльності та подальшої зміни форми власності та власника (відчуження) в матеріалах справи відсутнє.
Зазначені обставини також встановлені рішенням Господарського суду Рівненської області у справі № 918/706/15 від 25.08.2015 року, яким у задоволенні позовних вимог відповідача-1 до відповідача-2 про визнання права власності відмовлено.
Загальні підстави і наслідки недійсності правочинів (господарських договорів) встановлені ст.ст. 215, 216 ЦК України, ст.ст. 207, 208 ГК України. Правила, встановлені цими нормами, повинні застосовуватися господарськими судами в усіх випадках, коли правочин вчинений з порушенням загальних вимог ч.ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють підстави та наслідки недійсності правочинів. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Визнання правочину (господарського договору) недійсним господарським судом є наслідком його вчинення з порушенням закону, а не заходом відповідальності сторін. Тому для такого визнання, як правило, не має значення, чи усвідомлювали (або повинні були усвідомлювати) сторони протиправність своєї поведінки під час вчинення правочину; винятки з цього правила можливі, якщо вони випливають із закону.
Якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами ст.ст. 1 і 2 ГПК України. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.
Частиною 1 ст. 203 ЦК України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для дійсності правочину, і зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
За правилами ч.ч. 1, 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
У силу вимог ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Враховуючи, що інвестиційний договір не відповідає вимогам чинного законодавства, зокрема Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», Постанові КМ України від 28.12.2000 року № 1919 "Про порядок відчуження та реалізації військового майна Збройних Сил", а також суперечить інтересам держави, отже підлягає визнанню недійсним в судовому порядку.
За ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК України).
У силу вимог ч. 1 ст. 43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Зважаючи на викладене, суд вважає, що вимоги позивача є доведеними, а тому підлягають задоволенню.
Судовий збір відповідно до ст. 49 ГПК України покладається на відповідачів .
Керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 49, 82-85 ГПК України, суд
1. Позов задовольнити.
2. Визнати недійсним інвестиційний договір від 21.11.2011 року, укладений між Рівненською філією Приватного Вищого навчального закладу "Європейський університет" та Фізичною особою - підприємцем Онищуком Григорієм Федоровичем.
3. Стягнути з Приватного Вищого навчального закладу "Європейський університет" (бул. Академіка Вернадського,16-В, м. Київ, 03115, код ЄДРПОУ 24366800) в особі відокремленого підрозділу Рівненської філії (вул. Київська,64-б, м. Рівне, 33000) в доход Державного бюджету судовий збір в розмірі 609,00 грн.
4. Стягнути з Фізичної особи - підприємця Онищука Григорія Федоровича ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) в доход Державного бюджету судовий збір в розмірі 609,00 грн.
Після набрання рішенням законної сили видати наказ.
Рішення набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 85 ГПК України. Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку та в строки, встановлені ст. 93 ГПК України.
Повне рішення складено 12.10.2015 року.
Суддя Андрійчук О.В.