ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
01 жовтня 2015 року № 826/10350/15
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Мазур А.С., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом доГромадянина Афганістану ОСОБА_2 Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Громадянин Афганістану ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про визнання дій Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві (далі по тексту - ГУ ДМС України в м.Києві) щодо визнання неправомірним та скасування Наказу ГУ ДМС України в м.Києві від 29.05.2015 № 344 про відмову у прийнятті заяви про визнання громадянина Афганістану ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання ГУ ДМС України в м.Києві повторно розглянути заяву позивача.
В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що, має цілком обґрунтовані причини для отримання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту, так як у країні походження - Афганістані на нього чекають нелюдське і таке, що принижує гідність поводження, тортури і, можливо, смерть від рук терористичного угрупування Талібан та, вірогідно, поранення або смерть в умовах постійно зростаючої небезпеки як для військових, так і для цивільного населення в Афганістані. Також посилався на ту підставу, що відповідачем при розгляді заяви в 2015 році не було враховано редакцію п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», якою було значно розширено визначення поняття «особа, яка потребує додаткового захисту» відповідно до якого такими особами визнаються також особи, які ризикують стати жертвами загальнопоширеного насильства в умовах збройного конфлікту, а також систематичного порушення прав людини.
У судовому засіданні представник позивача вимоги підтримав та дав пояснення, аналогічні мотивам звернення до суду.
Представник відповідача у судовому засіданні проти задоволення позову заперечував з підстав, викладених у письмових запереченнях, зазначаючи, що позивач вже звертався до ГУ ДМС України в м.Києві в 2012 році із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з аналогічних підстав, з якими він звернувся в 2015 році і при цьому зміни в законодавстві не призвели до виникнення підстав, передбачених для визнання ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно ч. 6 ст. 128 Кодексу адміністративного судочинства України, якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але прибули не всі особи, які беруть участь у справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Суд, встановивши відсутність потреби заслухати свідка чи експерта, керуючись ч. 6 ст.128 Кодексу адміністративного судочинства України, ухвалив розглядати справу у порядку письмового провадження.
Розглянувши подані позивачем документи і матеріали, всебічно з'ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
З матеріалів справи вбачається, що громадянин Афганістану, ІНФОРМАЦІЯ_1, народився в м.Кабул, район Джангалак, Афганістан, за віросповіданням іслам - суніт, національність - таджик. 22.11.2012 року позивач легально прибув в Україну літаком з ОАЕ рейсом Дубаї-Київ, перетнувши Державний кордон України за українською візою, при цьому, за захистом в Україні звернувся не одразу, а лише після закінчення строку дії візи.
При цьому з протоколів співбесіди з позивачем вбачається, що мотивом звернення останнього саме до українського посольства обґрунтовано зокрема наявністю великих черг в інших посольствах та складністю отримання у них візи, а небажання позивача переїжджати до країн-сусідів Афганістану викликано тим, що в Ірані афганців не поважають, а Пакистан дуже бідна країна, тому позивач не хотів там мешкати. Звернення ж до міграційної служби, зі слів позивача, обумовлене необхідністю отримання документів для їх пред'явлення працівникам міліції у разі виникнення такої необхідності.
20.05.2013 № 283-13 ГУ ДМС України в м. Києві було прийнято рішення на підставі висновку від 04.04.2013 у справі № 12 KYIV 347-01, яким встановлено, що у громадянина Афганістану ОСОБА_2 відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також відсутність загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
Не погоджуючись з вказаним рішенням та вважаючи його таким, що прийнято без повного з'ясування обставин, позивач звернувся з позовом до суду за захистом своїх прав.
Так, постановою Окружного адміністративного суду м.Києва від 19.09.2013 № 826/9653/13-а за позовом ОСОБА_2 до Державної міграційної служби України, Головного управління державної міграційної служби України в м.Києві про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання Державну міграційну службу України визнати позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства; визнання дії Головного управління державної міграційної служби України в м. Києві незаконними в частині порушення встановленого законом порядку повідомлення про прийняття Державною міграційною службою України рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 07.11.2013 постанову Окружного адміністративного суду м.Києва від 19.09.2013 залишено без змін.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 10.12.2013 відмовлено у відкритті касаційного провадження.
У травні 2015 року ОСОБА_2 повторно звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в м.Києві, а 29.05.2015 позивач отримав повідомлення № 122 про відмову в оформленні документів для вирішення питання у визнанні біженців або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі Наказу ГУ ДМС України в м.Києві № 344 від 29.05.2015, яку останній вважає протиправною та просить скасувати.
Розглянувши матеріали справи та заслухавши пояснення представників сторін, суд вважає, що відповідач довів правомірність оскаржуваного рішення, з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (з наступними змінами та доповненнями) біженець особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з п. 13 ч.1 ст.1 цього ж Закону особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно із ст. 6 Закону не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1 чи 13 ч.1 ст.1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Згідно з ч.1 ст.7 Закону оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Відповідно до ч.4, 6 ст.8 Закону рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені п. 1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених п. 1 чи 13 ч.1ст.1 Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
При цьому як вбачається із висновку працівника ГУ ДМС України в м.Києві щодо прийняття рішення про відмову у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 29.05.2015, який був підставою для прийняття оскаржуваного наказу відповідача від 29.05.2015 № 344, позивачу відмовлено у прийнятті заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з тим, що раніше Рішенням ДМС України від 20.05.2013 № 283-13 було вже відмовлено у задоволенні такої заяви.
Враховуючи викладене вище, суд вважає, що позивач безпідставно стверджує про наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань через расову, релігійну чи національну належність, належність до певної соціальної групи або через політичні погляди.
При цьому, відповідач не заперечує, що п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» зазнав змін в порівнянні редакції, яка була чинна станом на 2013 рік, проте заявлені раніше умови позивача не змінились та й за захистом позивач звернувся лише 29.05.2015, майже через 2 роки після закінчення терміну легального перебування на території України, що свідчить про намагання позивача легалізувати своє знаходження в Україні.
Так в Пленумі Вищого Адміністративного Суду України від 16.03.2012 №3 вказано, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Таким чином суд дійшов до висновку, що підстави, передбачені п.п.1,13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» для визнання позивача біженцем чи особою, що потребує додаткового захисту, відсутні.
Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Згідно з частиною другою цієї ж статті, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Враховуючи наведене та виходячи із встановлених судом під час розгляду справи обставин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Керуючись статтями 11, 69, 70, 71 та 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позовних вимог відмовити.
Постанова суду першої інстанції набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції в порядку та строки, встановлені статтями 185-187 цього Кодексу шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги з одночасним надсиланням копії апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня проголошення постанови. У разі відкладення складення постанови у повному обсязі, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Суддя А.С. Мазур