Справа: № 826/20532/14 Головуючий у 1-й інстанції: Бояринцева М.А.
Суддя-доповідач: Желтобрюх І.Л.
Іменем України
01 жовтня 2015 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі:
головуючої-судді: Желтобрюх І.Л.,
суддів: Мамчура Я.С.,
Шостака О.О.,
при секретарі: Оліщук А.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві апеляційну скаргу Державної міграційної служби України на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 червня 2015 року у справі за адміністративним позовом Громадянина Палестини ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
Громадянин Палестини ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Державної міграційної служби України та просив визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача від 20.10.2014 №540-14 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні та зобов'язати повторно розглянути заяву громадянина Палестини ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до вимог чинного законодавства.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 червня 2015 року позов задоволено.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив постанову суду першої інстанції скасувати як таку, що ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити в повному обсязі. В обґрунтування вимог апеляційної скарги посилається на те, що оскаржуване рішення було винесено на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Заслухавши суддю-доповідача, учасників процесу, які з'явилися у судове засідання, вивчивши матеріали справи, дослідивши й проаналізувавши доводи апеляційної скарги і докази на їх підтвердження, колегія суддів виходить з такого.
Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 громадянином Палестини, народився ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю - араб, за віросповіданням - мусульманин.
До України позивач прибув в 1999 році легально, автомобілем.
01 січня 2004 року ОСОБА_1 вперше звернувся із заявою про надання статусу біженця в Україні до Управління Державного комітету України у справах національностей та релігій у Закарпатській області під ім'ям ОСОБА_2, проте, йому було відмовлено у наданні статусу біженця.
05 Березня 2012 року позивач повторно звернувся до органів міграційної служби із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, проте рішенням Державної міграційної служби України від 10.08.2012 №450-12 позивачу знову відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 11.02.2013 у справі №2а-13116/12/2670 вищеозначене рішення ДМС України визнано протиправним та скасовано, а відповідача зобов'язано повторно розглянути заяву позивача.
11 Серпня 2014 року висновком начальника Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України у м. Києві від 22.06.2012 Державній міграційній службі України
рекомендовано відмовити позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Державної міграційної служби України від 20.10.2014 №540-14 позивачу відмовлено у визнанні позивача біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до абз. 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» як особі, щодо якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 та 13 ч. 1 ст. 1 Закону, відсутні.
Задовольняючи даний адміністративний позов, суд першої як на безумовну підставу обґрунтованості позовних вимог послався на те, що відповідачем не надано належної оцінки тому факту, що позивач у країні походження перебував під захистом БАПОР, а тому ipso facto підпадає під дію Конвенції про статус біженців від 28.07.1951.
Однак, з таким висновком суду першої інстанції, колегія суддів погодитись не може, виходячи з такого.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Особи, які потребують тимчасового захисту, - іноземці та особи без громадянства, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження (п.14 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
За приписами частин першої і п'ятої статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
За змістом пункту 45 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Пунктом 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 в ході співбесіди в органі міграційної служби повідомив, що залишаючи Ліван, позивач мав намір потрапити до Німеччини, проте через обман туристичної компанії потрапив до України.
Позивач має посвідчення політичного біженця (є палестинцем, який проживає на території Лівану); справа №903, статистичний №24226, НОМЕР_1, видане Генеральним управлінням з політичних справ та справ біженців МВС та Муніципалітетів Республіки Ліван 05.12.2008.
У грудні 1949 року Генеральна Асамблея ООН ухвалила рішення про заснування Близькосхідного Агентства Організації Об'єднаних Націй для допомоги палестинським біженцям і організації робіт (БАПОР).
Відповідно до затвердженим мандатом БАПОР зобов'язане «здійснювати програми надання прямої допомоги палестинським біженцям при співпраці з місцевими урядами», «Проводити консультації з урядами країн Близького Сходу про завчасне вжиття заходів у разі припинення надання міжнародної допомоги», а також вирішувати питання, що стосуються дій Агентства на етапі, коли надається допомога більше не потрібно. Загальний огляд програм та діяльності БАПОР проводиться Консультативної комісією у складі 10 членів, до якої входять представники основних донорів Агентства і урядів приймаючих країн. Комісія підтримує робочі зв'язки з Організацією звільнення Палестини.
БАПОР є іншою установою Організації Об'єднаних Націй, окрім Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців, допомогою та захистом якої користуються палестинські біженці, в тому числі і позивач, в розумінні ст.1 D Конвенції, і за загальним правилом положення Конвенції не поширюються на позивача до тих пір, поки він користується допомогою і захистом БАПОР.
Відповідно до довідки Управління Верховного комісара ООН у справах біженців від 2009 року щодо застосування ст. 1D Конвенції 1951 року про статус біженців щодо палестинських біженців, якщо особа перебуває у сфері дії БАПОР, вона вважається такою, що користуються захистом або допомогою інших органів або установ Організації Об'єднаних Націй в розумінні ст. 1D Конвенції і, відповідно, не підпадає під дію Конвенції.
Якщо особа перебуває поза межами території дії БАПОР, вона не вважається такою, що користуються захистом або допомогою інших органів або установ Організації Об'єднаних Націй в розумінні ст. 1D Конвенції і, відповідно, така допомога або захист їй не надається в розумінні пар. 2 ст. 1D Конвенції.
Таким чином, залишення території БАПОР особою, яка перебувала під її захистом, не є безумовною правовою підставою до набуття нею статусу біженця в іншій безпечній країни, а лише має наслідком поширення на таку особу загальних положень Конвенції про статус біженців 1951 року, з огляду на що колегія суддів зазначає, що в даному випадку судом першої інстанції підлягали аналізу аргументованість пояснень позивача та наявність обставин, з якими законодавець пов'язує підстави для надання особі статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту за конвенційними ознаками.
Так, позивач проживаючи в Лівані, підпадав під зону дії БАПОР, а тому, відчуваючи дискримінацію та утиски відносно себе, мав можливість звернутися до БАПОР за відповідними захистом та допомогою.
Проте, як неодноразово зазначав сам позивач, після закінчення військових дій в Лівані, він залишився жити в Лівані до 1999 року. У цей період часу він неодноразово виїздив з Лівану до Німеччини, а також виїздив до України у 1993 році і мешкав там один рік. Також заявник виїздив до України 25 вересня 1999 року, а потім повертався до Лівану 02 жовтня 1999 року для того, щоб продати своє майно. Дана інформація свідчить про те, що побоювання, про які повідомляє позивач, носять перебільшений характер.
Крім того, в ході апеляційного перегляду справи позивач повідомив. що п'ятеро його братів та сестер проживають Німеччині та деякі з них навіть отримали громадянство. Пояснити причини з яких позивачем обрано Україну як іншу безпечну країну він не зміг. Разом з тим, зазначив, що метою отримання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, в Україні є подальший виїзд до Німеччини.
При цьому, позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, побоювань стати жертвою переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, та, як наслідок, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Доводи позивача по суті ґрунтуються на гіпотетичних припущеннях щодо можливих переслідувань в країні походження.
На переконання колегії суддів, у даному випадку позивач має бажання легалізувати своє перебування в Україні з метою виїзду до країни Європейського союзу (Німеччини), тобто має ознаки економічного емігранта.
Таким чином, оцінюючи та враховуючи у сукупності обставини справи та наведені вище положення правових актів, які регулюють спірні відносини, колегія суддів вважає, що відповідач дійшов правильного висновку по відсутність в даному випадку обставин, які б зумовлювали визнання позивача особою із відповідним статусом за конвенційними ознаками.
Підсумовуючи вищенаведене, колегія суддів приходить висновку про обґрунтованість доводів апеляційних скарг, які повністю спростовують висновки суду першої інстанції.
Таким чином, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, оскаржуване рішення ухвалено з порушенням норм матеріального права, а тому, у відповідності до ст.202 КАС України, - підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 160, 167, 196, 198, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України задовольнити.
Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 червня 2015 року скасувати.
Громадянину Палестини ОСОБА_1 в задоволенні адміністративного позову до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена протягом двадцяти днів з дня складення в повному обсязі шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуюча:
Судді:
Повний текст постанови виготовлено 06 жовтня 2015 року.
Головуючий суддя Желтобрюх І.Л.
Судді: Мамчур Я.С
Шостак О.О.