Головуючий у 1 інстанції - Стріжакова Т.В.
Суддя-доповідач - ОСОБА_1
03 вересня 2010 року справа №2а-139/10/0549
приміщення суду за адресою: 83017, м. Донецьк, бул. Шевченка, 26
Колегія суддів Донецького апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді Яманко В. Г.
суддів: Юрко І. В.
ОСОБА_2
при секретарі судового засідання Балакай І. Л.
за участю представників від:
позивача ОСОБА_3 - особисто,
відповідачів ОСОБА_4 - за дов. № 05-5-2 від 11.01.2010 р.,
дов. № 05-5-1 від 11.01.2010 р.,
третьої особи ОСОБА_5 - особисто,
розглянувши у відкритому судовому
засіданні апеляційні скарги ОСОБА_3,
Виконавчого комітету Торезької міської ради
на постанову Торезького міського суду Донецької області
від 11 травня 2010 р.
у справі №2а-139/10/0549 (суддя Стріжакова Т. В. )
за позовом ОСОБА_3
до 1) Виконавчого комітету Торезької міської ради
2) Торезької міської ради
за участю третьої особи, яка не заявляє
самостійних вимог на предмет
спору на стороні відповідача ОСОБА_5
про поновлення на роботі, стягнення середнього
заробітку за час вимушеного прогулу, компенсації
втрати частини доходів, відшкодування
моральної шкоди, -
3 грудня 2002 року ОСОБА_3 звернулася до Торезького міського суду з адміністративним позовом (т. 1 арк. спр. 3) до Управління соціальної політики Торезької міської ради про скасування наказів про притягнення до дисциплінарної відповідальності, зміни формулювання звільнення.
14 січня 2003 року позивачка уточнила позовні вимоги (т. 1 арк. спр. 17 ), виклавши їх наступним чином: поновити на посаді та змінити формулювання звільнення згідно пункту 1 статті 40 КЗпП України, у зв'язку з ліквідацією установи.
17 листопада 2003 року позивачка надала уточнену позовну заяву (т. 1 арк. спр. 67-70) до виконавчого комітету Торезької міської ради, Торезької міської ради про визнання незаконним наказу № 11-к від 6 листопада 2002 року Управління соціальної політики Торезької міської ради про звільнення за статтею 38 КЗпП України, зміну дати та формулювання підстави звільнення, визнавши датою звільнення 7 липня 2003 року за пунктом 2 статті 40 КЗпП України, визначення невідповідності обіймаємій посаді внаслідок стану здоров'я (інвалід 2 групи) перешкоджаючому проводженню даної роботи, визнання незаконними наказів № 9-к, № 10-к від 5 листопада 2002 року про накладення дисциплінарних стягнень; стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з 6 листопада 2002 року по 7 липня 2003 року, стягнення вихідної допомоги в розмірі середньомісячного середнього заробітку.
Рішенням Торезького міського суду від 9 лютого 2004 року (т. 1 арк. спр. 112-116) позовні вимоги ОСОБА_3 були задоволені частково, визнано незаконним та скасовано наказ № 10-к від 5 листопада 2002 року про накладення дисциплінарного стягнення в вигляді догани за запізнення на роботу без поважних причин, змінено формулювання причин звільнення за статтею 38 КЗпП України на пункт 2 статті 40 КЗпП України, зазначивши в трудовій книжці: «ОСОБА_3, завідуючу відділом внутрішньої політики, звільнити з посади за пунктом 2 статті 40 КЗпП України з 6 листопада 2002 року у зв'язку з невідповідністю обіймаємій посаді внаслідок стану здоров'я перешкоджаючому продовженню даної роботи», стягнуто з виконкому Торезької міської ради на користь ОСОБА_3 вихідної допомоги в розмірі середньомісячного заробітку в сумі 402 грн. 72 коп., в задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 29 березня 2004 року (т. 1 арк. спр. 129-130) апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково, рішення Торезького міського суду від 9 лютого 2004 року в частині задоволення вимог про зміну формулювання підстав звільнення, стягнення вихідної допомоги і відмову в задоволенні вимог про зміну дати звільнення, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визнання незаконним та скасування наказу № 9к від 5 листопада 2002 року скасовано, справу в цій частині повернуто на новий розгляд.
19 травня 2004 року позивачкою надано доповнення позовних вимог (т. 1 арк. спр. 135-136) про визнання незаконним наказу № 11-к від 6 листопада 2002 року Управління соціальної політики Торезької міської ради про звільнення за статтею 38 КЗпП України, поновлення на роботі на посаду завідуючої відділом внутрішньої політики виконавчого комітету Торезької міської ради, стягнення з відповідача середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу з 6 листопада 2002 року по день поновлення на роботі, стягнення з відповідача моральної шкоди в сумі 10000 грн.
Рішенням Торезького міського суду Донецької області від 3 вересня 2004 року (т. 1 арк. спр. 192-197) позовні вимоги ОСОБА_3 були задоволені частково, визнано незаконним та скасовано наказ начальника управління соціальної політики Торезької міської ради від 6 листопада 2002 року № 11-к про звільнення ОСОБА_3 за статтею 38 КЗпП України з 6 листопада 2002 року за власним бажанням, поновлено ОСОБА_3 на посаді завідуючого відділом внутрішньої політики виконавчого комітету Торезької міської ради з 6 листопада 2002 року, стягнуто з виконавчого комітету Торезької міської ради на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 6 листопада 2002 року по 3 вересня 2004 року в сумі 10675 грн. 56 коп., моральної шкоди в сумі 1500 грн., в задоволені решти позовних вимог відмовлено.
Ухвалою Торезького міського суду Донецької області від 21 вересня 2004 року (т. 1 арк. спр. 218-219) відстрочено виконання рішення Торезького міського суду Донецької області від 3 вересня 2004 року в частині негайного поновлення ОСОБА_3 на посаді завідуючої відділом внутрішньої політики виконавчого комітету Торезької міської ради до вступу вказаного рішення в законну силу.
Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 8 листопада 2004 року (т. 1 арк. спр. 235-236) апеляційні скарги виконавчого комітету Торезької міської ради Донецької області, ОСОБА_3 були задоволені, рішення Торезького міського суду Донецької області від 3 вересня 2004 року та ухвала Торезького міського суду Донецької області від 21 вересня 2004 року були скасовані, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
ОСОБА_3 оскаржила ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 8 листопада 2004 року до Верховного суду України, який своєю ухвалою від 20 квітня 2007 року (т. 1 арк. спр. 248) передав справу до Вищого адміністративного суду України.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 8 жовтня 2009 року (т. 2 арк. спр. 15-17) касаційну скаргу залишено без задоволення, ухвалу Апеляційного суду Донецької області від 8 листопада 2004 року залишено без змін.
25 січня 2010 року та 19 березня 2010 року позивачем надано заяву про зміну позовних вимог (т. 2 арк. спр. 34-35, 40-44, 89-90) про визнання незаконними звільнення 6 листопада 2002 року з посади завідуючого відділом внутрішньої політики Управління соціальної політики Торезької міської ради Донецької області за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України, поновлення на посаді завідуючого відділом внутрішньої політики Управління соціальної політики Торезької міської ради Донецької області, стягнення з Торезької міської ради Донецької області середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 6 листопада 2002 року по день винесення постанови суду, виходячи з розміру 431 грн. 25 коп. за місяць з урахуванням коефіцієнту підвищення, стягнення з Торезької міської ради моральної шкоди в сумі 70000 грн., допущення негайного виконання постанови суду в частині поновлення на посаді та стягнення середньої заробітної плати за один місяць. Також позивачем було заявлено клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи ОСОБА_5 (т. 2 арк. спр. 34).
Позивачем надано заяву про уточнення позовних вимог від 20 квітня 2010 року (т. 2 арк. спр. 106-108) з вимогами про визнання незаконними звільнення 6 листопада 2002 року з посади завідуючого відділом внутрішньої політики Управління соціальної політики Торезької міської ради Донецької області за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України, поновлення на посаді завідуючого відділом внутрішньої політики Управління соціальної політики Торезької міської ради Донецької області, стягнення з Торезької міської ради Донецької області середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 6 листопада 2002 року по день винесення постанови суду у розмірі 300177 грн. 32 коп., стягнення з Торезької міської ради моральної шкоди в сумі 70000 грн., допущення негайного виконання постанови суду в частині поновлення на посаді та стягнення середньої заробітної плати за один місяць.
Позивачем надано заяву про доповнення позовних вимог від 11 травня 2010 року (т. 2 арк. спр. 114-117) з вимогою про стягнення з виконавчого комітету Торезької міської ради Донецької області в якості компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати суму в розмірі 223239 грн. 87 коп.
Постановою Торезького міського суду Донецької області від 11 травня 2010 року (т. 2 арк. спр. 121-128) позовні вимоги ОСОБА_3 були задоволені частково. Суд першої інстанції визнав незаконним звільнення ОСОБА_3 6 листопада 2002 року з посади завідуючої відділом внутрішньої політики Управління соціальної політики Торезької міської ради за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України; поновив ОСОБА_3 на роботі у якості завідуючої відділом внутрішньої політики Управління соціальної політики Торезької міської ради з 6 листопада 2002 року; стягнув з виконавчого комітету Торезької міської ради на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 6 листопада 2002 року по 11 травня 2010 року - день поновлення на роботі у сумі 165956 грн. 74 коп., стягнув на відшкодування моральної шкоди 4000 грн., всього 169956 грн. 74 коп., в решті вимог відмовлено. Постанова у частині поновлення ОСОБА_3 на роботі та стягнення середньої заробітної плати за один місяць в сумі 3362 грн. 52 коп. підлягала негайному виконанню.
Судом першої інстанції в обґрунтування часткового задоволення позовних вимог було визначено наступні підстави:
- підтвердження листом Голови профспілкового комітету Управління соціальної політики від 6 листопада 2002 року факту того, що станом на 6 листопада 2002 року у профспілковий комітет Управління соціальної політики не надходило подання адміністрації про звільнення позивача,
- доведеність факту лікування позивача з 6 листопада 2002 року по 1 грудня 2002 року згідно довідки Торезької ЦМЛ,
- недоведеність відповідачами факту надання позивачем заяви від 6 листопада 2002 року саме про звільнення з роботи, відсутність в даній заяві прохання про звільнення з роботи саме з 6 листопада 2002 року за статтею 38 КЗпП України, що обумовлює визнання судом вказаної заяви як незаконної підстави для звільнення позивача,
- доведеність матеріалами справи здійснення тиску на позивача у перший день після виходу на роботу 5 листопада 2002 року, з огляду на наявні в матеріалах справи довідки лікарів, що свідчать про перебування позивачки в лікарні 5 листопада 2002 року та 6 листопада 2002 року,
- доведеність матеріалами справи наявності підстав для визнання звільнення позивача незаконним та поновлення позивача на роботі в якості завідуючої відділом внутрішньої політики Управління соціальної політики Торезької міської ради з 6 листопада 2002 року,
- позовні вимоги про стягнення компенсації за несвоєчасну виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу не підлягають задоволенню з огляду на те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу нараховується не за фактично відпрацьований час, має разовий та компенсаційний характер та визначається за рішенням суду та строк виплати настає з набрання чинності рішенням суду по справі,
- недоведеність позивачем наявності підстав для визнання моральної шкоди в сумі 70000 грн., тому з урахуванням обставин справи до відшкодування підлягає моральна шкода в сумі 4000 грн.
В апеляційній скарзі (т. 2 арк. спр. 164-167) позивач просив змінити постанову суду першої інстанції та стягнути з виконавчого комітету Торезької міської ради Донецької області середній заробіток за час вимушеного прогулу з 6 листопада 2002 року по 11 травня 2010 року у розмірі 302099 грн. 48 коп., стягнути з виконавчого комітету Торезької міської ради Донецької області у якості втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів їх виплати суму у розмірі 223239 грн. 87 коп. з посиланням на те, що судом першої інстанції порушено вимоги матеріального права в частині відмови в задоволенні вказаних позовних вимог.
В апеляційній скарзі (т. 2 арк. спр. 168-172) перший відповідач просив скасувати постанову суду першої інстанції та відмовити в задоволенні позовних вимог, застосувати строк позовної давності для справ про звільнення згідно статті 233 КЗпП України, з посиланням на наступні підстави:
- судом першої інстанції не досліджено в повному обсязі обставини справи, що призвели до прийняття невірного рішення по справі, а саме, не врахування строку оскарження наказу про звільнення, визначеного статтею 233 КЗпП України, ненадання позивачем жодних заперечень щодо її звільнення за власним бажанням на підставі заяви від 6 листопада 2002 року,
- судом першої інстанції визначено до сплати суму середньої заробітної плати як вихідної допомоги в сумі 3362 грн. 52 коп., без врахування того, що відповідачем вихідна допомога вже сплачена в розмірі 498 грн. 44 коп. за рішенням Торезького міського суду від 3 вересня 2004 року,
- не дослідження судом першої інстанції в повному обсязі обставин звільнення позивача, зокрема, подання позивачем заяви про звільнення через чоловіка 6 листопада 2002 року з визначенням підстав для звільнення, що перешкоджає роботі, стан здоров'я, відсутності позивача на роботі з 6 листопада 2002 року, отримання позивачем особисто трудової книжки 13 листопада 2002 року, відсутність тиску з боку управління соціальної політики.
Позивачка в судовому засіданні підтримала вимоги своєї апеляційної скарги та заперечувала проти апеляційної скарги першого відповідача. Відповідачі та третя особа в судовому засіданні підтримали вимоги апеляційної скарги виконкому та заперечували проти апеляційної скарги позивачки.
Колегія суддів заслухавши суддю-доповідача, осіб, які з'явилися на судове засідання, дослідивши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, встановила наступне.
Рішенням Торезької міської ради № 17/ІІІ-3 від 2 серпня 2000 року (т. 1 арк. спр. 54-56, 58-59, т. 2 арк. спр. 69-70) Управлінню соціальної політики було надано статус юридичної особи. Згідно Положення про управління соціальної політики (т. 1 арк. спр. 29-33, т. 2 арк. спр. 71-75) вказане управління є виконавчим органом Торезької міської ради та підпорядковане Торезькій міській раді та виконавчому комітету Торезької міської ради. Відповідно до Положення про відділ внутрішньої політики управління соціальної політики (т. 1 арк. спр. 35-38) вказаний відділ є структурним підрозділом Управління соціальної політики Торезької міської ради, підпорядкований начальнику управління та заступнику міського голови з питань діяльності виконавчих органів.
Позивачка - ОСОБА_3 на підставі заяви (т. 1 арк. спр. 53) згідно наказу Управління соціальної політики № 2-к від 2 серпня 2000 року (т. 1 арк. спр. 52) була прийнята на роботу на посаду завідуючої відділом внутрішньої політики з 2 серпня 2000 року. Згідно рішення Торезької міської ради № ІІІ/29-5 від 11 січня 2002 року (т. 2 арк. спр. 76-77) було затверджено структуру та загальну чисельність Торезької міської ради та його виконавчих органів на 2002 рік, в тому числі визначено загальну чисельність працівників відділу управління внутрішньої політики у кількості 2 працівників.
Згідно доповідної записки від 26 червня 2002 року (т. 1 арк. спр. 40-41), складеної за результатами проведення 21 червня 2002 року повторної перевірки роботи відділу внутрішньої політики управління соціальної політики, була виявлена низка істотних недоліків в організації роботи вказаного відділу.
Позивачка в період з 26 жовтня 2002 року по 4 листопада 2002 року перебувала на лікарняному, що підтверджено листком непрацездатності (т. 1 арк. спр. 54).
Згідно довідки МСЕК від 4 листопада 2002 року (т. 1 арк. спр. 11-12, 49, т. 3 арк. спр. 28) позивачці встановлено 3 групу інвалідності. В матеріалах справи наявна довідка невролога (т. 1 арк. спр. 13-14) про те, що позивачка пройшла обстеження у МСЕК, проте з вказаної довідки неможливо встановити дату її видачі, оскільки наявні виправлення в даті з 3 на 5 листопада, що є підставою для невизнання цієї довідки як належного та достовірного доказу.
В матеріалах справи наявна довідка від 10 листопада 2003 року (т. 1 арк. спр. 71), надана позивачем як доказ перебування на прийомі лікаря - неврапотолога 5 листопада 2002 року, тобто довідка видана позивачці майже через рік та не визначає час перебування у лікаря та не може бути визнана судом в якості достовірного доказу.
Листом заступника головного лікаря ЦМЛ м. Тореза № 23 від 19 червня 2004 року (т. 1 арк. спр. 173) вказано про лікування позивачки з 6 листопада 2002 року по 1 грудня 2002 року у терапевта, але в матеріалах справи відсутні докази перебування позивачки протягом вказаного періоду на стаціонарному або амбулаторному лікуванні.
В матеріалах справи відсутній лікарняний листок, виданий лікарнею позивачу, про перебування на лікуванні з 6 листопада 2002 року та в судовому засіданні цей факт позивачем не спростовувався; позивач пояснив, що вважала себе звільненою з 6 листопада 2002 року, тому не оформлювала своє звернення до лікарні.
Згідно пояснювальної записки (т. 1 арк. спр. 50) позивачка запізнилася на роботу 5 листопада 2002 року, у зв'язку з тим, що не мала відомостей про закінчення лікарняного саме 4 листопада 2002 року. Докази фактичного перебування позивачки 5 листопада 2002 року на лікарняному та докази відсутності інформації у позивачки про дату закінчення лікарняного 4 листопада 2002 року в матеріалах справи відсутні.
Наказом Управління соціальної політики № 9-к від 5 листопада 2002 року (т. 1 арк. спр. 5) позивачці оголошено догану відповідно до пункту 1 статті 147 КЗпП України за недбайливе ставлення до виконання службових обов'язків, що виразилося в порушення стану виконавчої дисципліни (тобто невиконання функціональних обов'язків завідуючої відділом внутрішньої політики) з позбавленням персональної надбавки до заробітної плати в розмірі 30 % посадового окладу з врахуванням надбавки за ранг з 1 листопада 2002 року до кінця року.
Наказом Управління соціальної політики № 10-к від 5 листопада 2002 року (т. 1 арк. спр. 4) позивачу оголошено догану згідно статті 147 КЗпП України за недбайливе ставлення до виконання службових обов'язків, що виразилося в порушенні стану виконавчої дисципліни (тобто запізнення без поважних причин на робоче місце на 2,5 години).
5 листопада 2002 року позивачем складено на ім'я начальника управління соціальної політики заяву про надання чергової відпустки у зв'язку з необхідністю санаторного лікування після хвороби (т. 1 арк. спр. 75), про надання дозволу працювати скорочений робочий день (т. 1 арк. спр. 76), проте в матеріалах справи відсутні докази фактичного отримання вказаних заяв керівництвом управління соціальної політики, а саме відсутні підпис на заяві начальника управління, реєстрація заяви тощо.
Як встановлено судом першої інстанції та підтверджено поясненнями сторін, позивачем було передано через власного чоловіка заяву від 6 листопада 2002 року про звільнення (т. 1 арк. спр. 8, 48). При цьому в зазначеній заяві позивачем вказано про звільнення у зв'язку з тим, що позивач за станом здоров'я не може виконувати посадові обов'язки завідуючої відділом внутрішньої політики, працювати повний робочий день та різким погіршенням здоров'я. Особисто позивачка з 6 листопада 2002 року на роботу не з'являлася, що підтверджено поясненнями третьої особи (т. 2 арк. спр. 49-52), свідченнями свідків (т. 2 арк. спр. 53-55).
Наказом Управління соціальної політики № 11-к від 6 листопада 2002 року (т. 1 арк. спр. 39) на підставі відповідної заяви позивачку було звільнено з посади за власним бажанням відповідно до статті 38 КЗпП України з 6 листопада 2002 року з виплатою компенсації за невикористані дні щорічної відпустки за період з 19 квітня 2002 року по 6 листопада 2002 року.
Листом № 157 від 6 листопада 2002 року (т. 1 арк. спр. 9) начальником управління соціальної політики повідомлено позивачку про звільнення на підставі заяви з 6 листопада 2002 року, неявку позивачки 6 листопада 2002 року за трудовою книжкою та розрахунком, у зв'язку з чим позивачку просили негайно отримати розрахунок та відповідні документи. Згідно довідки (т. 1 арк. спр. 81) при звільненні позивачці сплачено компенсацію за невикористану відпустку в кількості 15 календарних днів в сумі 215 грн. 47 коп.
В трудовій книжці позивачки (т. 1 арк. спр. 6-7, т. 3 арк. спр. 46) вказано про звільнення за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України.
Позивачка отримала трудову книжку та розрахунок по заробітній платі 13 листопада 2002 року, що підтверджено записом в журналі обліку руху трудових книжок (т. 2 арк. спр. 52).
Рішенням Торезької міської ради № ІV/4-98 від 27 листопада 2002 року (т. 1 арк. спр. 45-46, т. 2 арк. спр. 78-79) затверджено структуру виконавчих органів ради з введенням в дію рішення з 1 січня 2003 року. За вказаним рішенням було створено відділ внутрішньої політики при апараті виконавчого комітету міської ради, правонаступником відділу внутрішньої політики, який був безпосередньо підпорядкований управлінню соціальної політики, є виконком Торезької міської ради (т. 2 арк. спр. 68).
Згідно довідки МСЕК (т. 1 арк. спр. 25, 66, т. 2 арк. спр. 24-27) 7 липня 2003 року позивачу встановлено 2 групу інвалідності.
За довідкою Управління Пенсійного фонду України в м. Торез (т. 3 арк. спр. 22-23) позивачка з 28 жовтня 2002 року по 9 вересня 2009 року отримувала пенсію по інвалідності: з 28 жовтня 2002 року пенсію по інвалідності як інвалід 3 групи (т. 3 арк. спр. 22), з 7 липня 2003 року - пенсію по інвалідності як інвалід 2 групи (т. 3 арк. спр. 68), з 9 вересня 2009 року - пенсію за віком у зв'язку з досягненням 19 серпня 2009 року пенсійного віку (т. 3 арк. спр. 37-39, 67, 69).
Згідно платіжного доручення № 675 від 24 вересня 2004 року (т. 2 арк. спр. 160) першим відповідачем на виконання рішення Торезького міського суду від 3 вересня 2004 року було сплачено позивачу середню заробітну плату в сумі 498 грн. 44 коп.
Згідно трудової книжки позивачки (т. 3 арк. спр. 46) за розпорядженням міського голови Торезької міської ради від 8 червня 2010 року № 112 рк на виконання рішення Торезького міського суду Донецької області від 11 травня 2010 року ОСОБА_3 було поновлено з 6 листопада 2002 року на посаді завідуючої відділом внутрішньої політики Управління соціальної політики Торезької міської ради, за розпорядженням міського голови Торезької міської ради від 8 червня 2010 року № 113 рк позивачку було звільнено з посади завідуючої відділом внутрішньої політики Управління соціальної політики Торезької міської ради з 19 серпня 2009 року у зв'язку з досягненням граничного віку проходження служби в органах місцевого самоврядування на підставі статті 18 Закону України «Про місцеве самоврядування».
Згідно частини 1 статті 195 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції може вийти за межі доводів апеляційної скарги в разі встановлення під час апеляційного провадження порушень, допущених судом першої інстанції, які призвели до неправильного вирішення справи.
З врахуванням численних уточнень позовних вимог, наданих позивачем, колегія суддів зазначає, що предметом спору на дійсний час є вимоги про визнання незаконними звільнення 6 листопада 2002 року ОСОБА_3 з посади завідуючого відділом внутрішньої політики Управління соціальної політики Торезької міської ради Донецької області за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України, поновлення на посаді завідуючого відділом внутрішньої політики Управління соціальної політики Торезької міської ради Донецької області, стягнення з Торезької міської ради Донецької області середній заробіток за час вимушеного прогулу з 6 листопада 2002 року по день винесення постанови суду у розмірі 300177 грн. 32 коп., стягнення з Торезької міської ради моральної шкоди в сумі 70000 грн., допущення негайного виконання постанови суду в частині поновлення на посаді та стягнення середньої заробітної плати за один місяць, стягнення з виконавчого комітету Торезької міської ради Донецької області в якості компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати суму в розмірі 223239 грн. 87 коп.
Відповідно до пункту 12 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 6 листопада 1992 року зі змінами та доповненнями (далі по тексту - Постанова Пленуму ВСУ № 9), по справах про звільнення за статтею 38 КЗпП України суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору. Подача працівником заяви з метою уникнути відповідальності за винні дії не може розцінюватись як примус до цього і не позбавляє власника або уповноважений ним орган права звільнити його за винні дії з підстав, передбачених законом, до закінчення встановленого ст. 38 КЗпП строку, а також застосувати до нього протягом цього строку в установленому порядку інше дисциплінарне стягнення.
Статтею 38 КЗпП України передбачено, що працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Відповідно до вимог статті 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку. Таким чином, законодавством виплата вихідної допомоги не передбачена при звільненні працівника за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України.
Пунктом 8 Постанови Пленуму ВСУ № 9 визначено, що сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (ст. 38 КЗпП).
Згідно пункту 12 Постанови Пленуму ВСУ № 9 працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (ч. 4 ст. 24 КЗпП).
Відповідно до вимог частини 1 статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Статтею 234 КЗпП України визначено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.
Як вбачається з матеріалів справи та не оскаржується сторонами, позивачем через власного чоловіка передано начальнику управління соціальної політики заяву про звільнення (т. 1 арк. спр. 8, 48). В зазначеній заяві датованої 6 листопада 2002 року позивачкою вказано про звільнення у зв'язку з тим, що за станом здоров'я вона не може виконувати посадові обов'язки завідуючого відділом внутрішньої політики, працювати повний робочий день та різким погіршенням здоров'я, тобто визначені поважні причини щодо звільнення за власним бажанням з дня подання заяви.
Крім того, оскільки позивачка за своїм бажанням написала та передала заяву про звільнення, не була присутня на роботі з 6 листопада 2002 року, тому твердження позивачки та висновок суду першої інстанції про здійснення тиску на неї з боку керівництва щодо написання заяви про звільнення, колегією суддів не приймаються.
З врахуванням тексту заяви позивачки від 6 листопада 2002 року, колегія суддів не погоджується з посиланнями суду першої інстанції на те, що позивачка не визначила саме про звільнення з роботи, маючи на увазі можливість від звільнення від чогось іншого, оскільки з тексту заяви чітко вбачається про підстави неможливості продовження роботи та прохання звільнення. Крім того, нормами КЗпП України або іншого нормативного акту не визначена певна форма заяви про звільнення з роботи, тому відсутність в заяві посилання на нормативний акт чи інші недоліки не є підставою для не визнання факту наявності такої заяви та підстав для її задоволення, враховуюче той факт, що позивачка не відкликала цю заяву та не продовжувала працювати.
Позивачка отримала особисто трудову книжку 13 листопада 2002 року без надання письмових заперечень щодо факту її звільнення, первинно звернувшись до суду першої інстанції з позовом про скасування наказів про накладення дисциплінарного стягнення 3 грудня 2002 року, що підтверджено матеріалами справи, пояснення сторін, свідків та протилежного сторонами не доведено. З вимогою про поновлення на роботі та зміну формулювання причин звільнення позивачка звернулася 14 січня 2003 року, а питання щодо скасування наказу про звільнення зазначила шляхом поданням позовної заяви лише 17 листопада 2003 року, що підтверджено штампами суду (т. 1 арк. спр. 17, 67-70), тобто вказані вимоги були заявлені з порушенням строку встановленого частиною 1 статті 233 КЗпП України. Факт попереднього перебування позову з іншими вимогами в суді з 3 грудня 2002 року не є підставою для не врахування порушення позивачкою строку звернення з вимогами щодо оскарження звільнення, оскільки терміни оскарження стосуються конкретного предмету спору.
Стосовно визначення судом першої інстанції підставою для визнання незаконним та скасування наказу № 11-к від 6 листопада 2002 року (т. 1 арк. спр. 39) про звільнення позивача перебування позивачки на час звільнення на лікарняному, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до вимог статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Останнім днем роботи у разі розірвання трудового договору з ініціативи працівника є той же день тижня, у який працівник попередив про це власника письмово.
В матеріалах справи відсутній лист непрацездатності, лише яким відповідно до вимог 1.1. Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я від 13 листопада 2001 року № 455 засвідчується тимчасова непрацездатність працівників, тим більше, що для позивачки 6 листопада 2002 року було днем роботи. Вказаний факт в судовому засіданні позивачем не спростовувався, оскільки позивачка вважала себе звільненою з 6 листопада 2002 року, зважаючи на свою заяву, то не оформляла своє звернення до лікарні шляхом виписки листа непрацездатності. Також, колегія суддів зазначає, що факт звернення позивачки за консультацією до лікаря 6 листопада 2002 року, на який вона посилається в обґрунтування позову, не є перешкодою для звільнення за власною заявою.
З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції дійшов хибного висновку про те, що наказ № 11-к від 6 листопада 2002 року (т. 1 арк. спр. 39) про звільнення позивача був виданий під час перебування позивача на лікарняному.
Стосовно посилання суду першої інстанції не дотримання управління соціальної політики порядку оформлення наказів про звільнення працівників за вимогами статті 38 КЗпП України в частині не встановлення двотижневого строку для надання позивачу права на відкликання заяви про звільнення, колегія суддів вказує, що позивачем заява про відкликання заяви про звільнення не надавалася ні на протязі двотижневого строку ні пізніше, крім того, зважаючи на неявку позивача на роботу з 6 листопада 2002 року включно, визначення в заяві підставою для звільнення - незадовільний стан здоров'я та зазначення датою підписання заяви - 6 листопада 2002 року, колегія суддів вважає доцільним зазначити наступне.
З вимог статті 38 КЗпП України вбачається, що за наявності причин, які свідчать про неможливість продовження працівником роботи, таких як зазначила позивачка в заяві від 6 листопада 2002 року - різке погіршення стану здоров'я та неможливість здійснення посадових обов'язків, допускається звільнення працівника в день подачі заяви про звільнення. Останнім днем роботи у разі розірвання трудового договору з ініціативи працівника є той же день тижня, у який працівник попередив про це власника письмово. При цьому, правило обов'язкової домовленості про інший термін розірвання трудового договору ніж двотижневий строк визначається при відсутності причин, які свідчать про неможливість продовження працівником роботи. З огляду на приведене, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції в частині недотримання управління соціальної політики двотижневого строку для звільнення за вимогами статті 38 КЗпП України.
Стосовно листа Голови профспілкового комітету Управління соціальної політики від 6 листопада 2002 року (т. 1 арк. спр. 10) з повідомленням позивача про те, що на його заяву від 5 листопада 2002 року станом на 6 листопада 2002 року у профспілковий комітет Управління соціальної політики не надходило подання адміністрації про звільнення позивача, колегія суддів зазначає, що не приймає вказаний лист як доказ протиправності дій управління соціальної політики щодо звільнення позивача, з огляду на наступне.
Позивачкою не надана до матеріалів справи заява на ім'я голови профспілкового комітету Управління соціальної політики від 5 листопада 2002 року, на яку після притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності фактично була надана відповідь профспілкою. Заява позивачки про звільнення датована 6 листопада 2002 року, а звернення позивачки на яке надається відповідь профспілковим комітетом датоване 5 листопада 2002 року. При цьому, звільнення позивачки за її заявою від 6 листопада 2002 року за статтею 38 КЗпП України не потребує згоди профспілкового комітету.
Як доведено матеріалами справи та не оскаржується сторонами по справі, позивачка передала через власного чоловіка заяву від 6 листопада 2002 року про звільнення (т. 1 арк. спр. 8, 48), з 6 листопада 2002 року на роботу не з'являлася, 13 листопада 2002 року отримала трудову книжку без надання жодних письмових заперечень щодо факту звільнення та підстав звільнення. Таким чином, колегія суддів не вбачає фактів, що підтверджують висновок суду першої інстанції про здійснення позивачем дій, які свідчать про наявність наміру позивачки працювати в подальшому в управлінні соціальної політики.
З приводу висновків суду першої інстанції щодо здійснення керівництвом управління соціальної політики 5 листопада 2002 року дій по спонуканню та застосування заходів примусу до позивача з приводу написання заяви про звільнення з посади, колегія суддів зазначає, що не погоджується з зазначеним висновком суду першої інстанції з огляду на відсутність в матеріалах справи письмових доказів звернення позивача до правоохоронних органів або інших правозахисних організацій з приводу вчинення вказаних дій керівництвом управління соціальної політики, позивачем в судовому засіданні відсутність таких звернень не спростовувалася.
З врахуванням всього вищевикладеного, не підтвердження перебування позивачки на лікарняному в день звільнення, наявність заяви про звільнення від 6 листопада 2002 року, колегія суддів дійшла до висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позовних вимог позивачки в повному обсязі та відповідно відмови в задоволенні вимог апеляційної скарги. Таким чином, апеляційна скарга відповідача задовольняється зі скасуванням постанови суду першої інстанції.
Керуючись статтями 160, 195, 196, 198, 202, 205, 207, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Відмовити в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_3 на постанову Торезького міського суду Донецької області від 11 травня 2010 року по адміністративній справі № 2а-139/10/0549.
Апеляційну скаргу Виконавчого комітету Торезької міської ради на постанову Торезького міського суду Донецької області від 11 травня 2010 року по адміністративній справі № 2а-139/10/0549 задовольнити.
Постанову Торезького міського суду Донецької області від 11 травня 2010 року по адміністративній справі № 2а-139/10/0549 - скасувати.
Відмовити повністю в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до Виконавчого комітету Торезької міської ради, Торезької міської ради про визнання незаконними звільнення 6 листопада 2002 року з посади завідуючого відділом внутрішньої політики Управління соціальної політики Торезької міської ради Донецької області за власним бажанням за статтею 38 КЗпП України, поновлення на посаді завідуючого відділом внутрішньої політики Управління соціальної політики Торезької міської ради Донецької області, стягнення з Торезької міської ради Донецької області середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 6 листопада 2002 року по день винесення постанови суду у розмірі 300177 грн. 32 коп., стягнення з Торезької міської ради моральної шкоди в сумі 70000 грн., допущення негайного виконання постанови суду в частині поновлення на посаді та стягнення середньої заробітної плати за один місяць, стягнення з виконавчого комітету Торезької міської ради Донецької області в якості компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням термінів виплати суми в розмірі 223239 грн. 87 коп.
На підставі частини 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України відкласти з дня закінчення судового розгляду справи на строк п'ять днів складання постанови у повному обсязі.
Вступна та резолютивна частини постанови складені, підписані колегією суддів у нарадчій кімнаті та проголошені в судовому засіданні 3 вересня 2010 року.
Постанова набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів з дня складення в повному обсязі.
Постанова складена в повному обсязі та підписана колегією суддів 6 вересня 2010 року.
Головуючий суддя В.Г.Яманко
Судді: І.В.Юрко
ОСОБА_2