Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"28" вересня 2015 р.Справа № 922/4528/15
Господарський суд Харківської області у складі:
судді Добрелі Н.С.
при секретарі судового засідання Савукова М.Ю.
розглянувши справу
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, с. Рованці
до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, м. Харків
про стягнення 18415,84 грн.
за участю представників сторін:
позивача - не з'явився;
відповідача - не з'явився;
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та штрафних санкцій за неналежне виконання умов договору - заявки № 01/04/15/2 від 01 квітня 2015 року щодо оплати поставленого товару.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 10 серпня 2015 року було прийнято вказану позовну заяву, порушено провадження у справі та призначено її розгляд на 08 вересня 2015 року.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 08.09.2015 року розгляд справи було відкладено на 28.09.2015 року.
Представник позивача в судове засідання 28.09.2015 року не з'явився, документів, витребуваних судом, не надав, про причини не явки суд не повідомив, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про що свідчить поштове повідомлення про вручення поштового відправлення, яке повернулось на адресу суду з відміткою про вручення.
Представник відповідача в судове засідання 28.09.2015 року не з'явився, документів, витребуваних судом та відзиву на позов, не надав, про причини не явки суд не повідомив, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про що свідчить поштове повідомлення про вручення поштового відправлення, яке повернулось на адресу суду з відміткою про вручення.
Враховуючи те, що норми ст. 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих ним повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розглянути справу за наявними у ній та додатково поданими на вимогу суду матеріалами та документами.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.
01.04.2015 року між Фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (позивач) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 (відповідач) було укладено договір-заявку № 01/04/15/2 від 01.04.2015 року, відповідно до якої позивач зобов'язується виконати, у відповідності до умов даного договору роботи з перевезення вантажу по маршруту м. Буковно (Польща) - м. Вінниця (Україна). Ставка за перевозку - 15000,00 грн. Умови оплати - безготівковий розрахунок після отримання оригіналів документів.
Відповідно до частини 1 статті 307 Господарського кодексу України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Згідно пункту 10.1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні, затверджених наказом Міністерства транспорту України 14.10.97 N 363 (зі змінами та доповненнями) перевізники приймають вантажі для перевезення на підставі укладених договорів із замовниками згідно з заявками (додаток 1) або за разовими договорами (додаток 2).
Частиною 2 статті 307 Господарського кодексу України передбачено, що укладання договору перевезення вантажу підтверджується складанням перевізного документа (транспортної накладної, коносамента, тощо) відповідно до вимог законодавства.
Ст. 9 Закону України № 1955-І/ встановлено, що перевезення вантажів автомобільним транспортом у міжнародному сполученні оформляється міжнародною товарно-транспортною накладною (надалі - СМР).
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем на виконання умов вищезазначеного договору було здійснено перевезення вантажу, що підтверджується міжнародною товарно-транспортною накладною (а.с. 15).
20.05.2015 року, позивачем було направлено на адресу відповідача рахунок на оплату № 89 від 06.04.2015 року та акт наданих послуг № 89 від 06.04.2015 року у двох примірниках, що підтверджується супровідним листом за вих. № 160 (а.с. 12).
Відповідачем даний рахунок та акт були отримані 26.05.2015 року, що підтверджується експрес - накладною № 59000110708674 (а.с. 16) про вручення відправлення.
Як свідчать матеріали справи, відповідач неналежним чином виконав свої зобов'язання та здійснив лише часткову оплату перевезеного вантажу в сумі 2000,00 грн., що підтверджується виписками з банківського рахунку (а.с. 17-19), в якій зазначена підстава оплати рахунок-фактури №89 від 06.04.2015 року.
Враховуючи неналежне виконання відповідачем умов договору, позивач був змушений звернутись до суду з відповідним позовом.
Надаючи правову кваліфікацію вищевикладеним обставинам, господарський суд виходить з наступного.
Згідно зі ст.43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
В силу вимог ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно ст. 509 Цивільного кодексу України, ст.173 Господарського кодексу України зобов'язання є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 Цивільного кодексу України та ст. 174 Господарського кодексу України.
Названі норми передбачають, що господарські зобов'язання можуть виникати безпосередньо з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
За змістом ст. 193 Господарського кодексу України та ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом не допускається.
Частиною 3 статті 509 Цивільного кодексу України встановлено, що зобов'язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За приписами ст.193 Господарського кодексу України та ст. 526 Цивільного кодексу України, яка містить аналогічні положення, зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону, інших актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Враховуючи, що у відповідності до ст. 526 ЦК України та ст. 193 ГК України зобов'язання повинні виконуватись сторонами у встановлених договором або законом порядку і строках, приймаючи до уваги викладені обставини; доведеність з боку позивача факту порушення відповідачем умов договору та діючого законодавства, - суд визнає вимоги позивача щодо стягнення з відповідача заборгованості в сумі 13000,00 грн. за перевезення вантажу згідно договору - заявки № 01/04/15/2 від 01.04.2015 року, обґрунтованими та такими що підлягають задоволенню.
Щодо стягнення з відповідача 3% річних в сумі 137,50 грн. та інфляційних втрат в сумі 2528,20 грн., суд зазначає наступне.
Частиною 2 ст. 625 ЦК України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Як свідчать матеріали справи, позивач нараховує відповідачу 3% річних та інфляційні втрати за період з 06.04.2015 року по 03.08.2015 року.
Проте суд не погоджується з таким розрахунком позивача, оскільки відповідно до умов оплати, зазначених в договорі - заявці № 01/04/15/2 від 01.04.2015 року, оплата здійснюється після отримання відповідачем оригіналів документів.
Як свідчать матеріали справи, а саме експрес-накладна № 59000110708674 (а.с. 16), відповідачем було отримано документи, направлені позивачем - 26.05.2015 року.
Отже і обов'язок здійснити оплату за перевезення у відповідача виник після отримання документів, у зв'язку з чим позивачем має бути здійснено нарахування 3% річних та інфляційний втрат з 28.05.2015 року.
У зв'язку з викладеним, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
В інформаційному листі від 17.07.2012р. №01-06/928/2012 "Про практику застосування Вищим господарським суд України у розгляді справ окремих норм матеріального права" зазначено, що сума боргу з урахуванням індексу інфляції повинна розраховуватися, виходячи з індексу інфляції за кожний місяць (рік) прострочення, незалежно від того, чи був в якийсь період індекс інфляції менше одиниці (тобто мала місце не інфляція, а дефляція) (постанова Вищого господарського суду України від 05.04.2011 № 23/466 та лист Верховного Суду України "Рекомендації щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ" від 03.04.1997 № 62-97р). При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується з 1 по 15 день відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується з 16 по 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено з 1 по 15 день відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо з 16 по 31 день місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця (див. постанову Вищого господарського суду України від 01.02.2012 № 52/30). В силу приписів статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
Індекс інфляції - це додаткова сума, яка сплачується боржником і за своєю правовою природою є самостійним засобом захисту цивільного права кредитора у грошових зобов'язань і спрямована на відшкодування його збитків, заподіяних знеціненням грошових коштів внаслідок інфляційних процесів в державі.
Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України. Відповідні індекси щомісячно розраховуються і публікуються в офіційних виданнях ЗМІ, зокрема, в газеті "Урядовий кур'єр".
Тобто, відповідно до вимог чинного законодавства, розрахунок інфляційних втрат здійснюється не за окремі дні, а в середньому за місяць.
Здійснивши перерахунок інфляційних втрат за період з 28.05.2015 року по 03.08.2015 року (з урахуванням оплати, здійсненої відповідачем 11.06.2015 року в сумі 1000,00 грн.), суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог про стягнення 2528,20 грн. інфляційних втрат, оскільки за зазначений період інфляція відсутня.
Судом також здійснено перерахунок 3% річних та встановлено період та суму нарахування, яка складає:
- за період з 28.05.2015 року по 10.06.2015 року (на суму 14000,00 грн.) - 16,11 грн.;
- за період з 11.06.2015 року по 03.08.2015 року (на суму 13000,00 грн.) - 57,70 грн.
У зв'язку з чим, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог в частині стягнення 3% річних в сумі 73,81 грн., в іншій частині стягнення 3% річних в сумі 63,69 грн. слід відмовити, як безпідставно нарахованих.
Розглянувши позовні вимоги в частині стягнення 2750,14 грн. пені, суд, визнав їх необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, оскільки, встановив відсутність угоди сторін про неустойку на випадок порушення зобов'язань з боку відповідача. Правові наслідки порушення зобов'язання встановлені статтею 611 Цивільного кодексу України. Відповідно до частини 1 вказаної статті, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом. Письмового договору між сторонами укладено не було, а Закон України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" регулює договірні правовідносини між платниками та одержувачами грошових коштів щодо відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань та встановлює лише обмеження розміру такої неустойки, яка встановлюється за згодою сторін. Крім того, ч.3 п.2. ст. 231 Господарського кодексу України, як підстава стягнення неустойки, не приймається до уваги, оскільки зазначена норма встановлює лише розмір такої неустойки, який нараховується та стягується, відповідно до тлумачення ч. 5 зазначеної статті, лише у випадку встановлення сторонами угоди про неустойку.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, судовий збір у даній справі покладається на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Враховуючи викладене та керуючись ст. ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України; ст.ст. 11, 509, 520, 526, 610 Цивільного кодексу України; ч. 1 ст. 174, ст. 193 Господарського кодексу України; ст.ст. 1, 4, 12, 33, 43, 44, 47-49, 65, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
Позовні вимоги задовольнити частково.
Стягнути з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (61141, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код НОМЕР_1) на користь Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (АДРЕСА_2, ідентифікаційний код НОМЕР_2) 13000,00 грн. основного боргу, 73,81 грн. 3% річних та 1297,03 грн. витрат зі сплати судового збору.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
В частині стягнення 2528,20 грн. інфляційних втрат, 63,69 грн. 3% річних та 2750,14 грн. пені - в задоволені позову відмовити.
Повне рішення складено 01.10.2015 р.
Суддя Н.С. Добреля
922/4528/15