22 вересня 2015 р. Справа № 804/14074/15
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Коренева А.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (далі - позивач) до Територіального правління Державної судової адміністрації України в Дніпропетровській області (далі - відповідач), третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області, про визнання дій неправомірними та зобов'язання вчинити певні, -
Позивач звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду з позовом про визнання неправомірними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України у Дніпропетровській області щодо не нарахування та невиплати помічнику судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська Петричкевич Юлії Миколаївні заробітної плати відповідно до ст. 147 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» (у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд») за період з 29.03.2015 року по день винесення рішення, а також про зобов'язання Територіальне управління Державної судової адміністрації України у Дніпропетровській області зробити позивачу перерахунок заробітної плати за період з 29.03.2015 року по день винесення рішення включно, відповідно до статті 147 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" (в редакції Закону України "Про забезпечення права на справедливий суд") та виплатити їй в повному обсязі з урахуванням усіх надбавок, які нараховуються залежно від розміру посадового окладу (місячна премія, надбавка за високі досягнення, надбавка за вислугу років, тощо).
На обгрунтування позовних вимог позивачем зазначено, що в порушення вимог ст. 147 Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» відповідачем при здійсненні розрахунку заробітної плати позивача не взятий за основу розмір посадового окладу, встановлений абз.2 ч.1 ст. 147 Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», чим порушені права та законній інтереси позивача. За змістом прохальної частини позову позивач просить розглядати справи за її відсутності в порядку письмового провадження.
Відповідач просить провести розгляд справи за відсутністю представника та відмовити в задоволені позову, зазначивши, що вимоги позивача є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають (а.с.23-26).
Третя особа, будучи належним чином повідомленою про дату, час та місце розгляду справи, правом участі в судовому засіданні не скористалась, заперечення проти позову не надала.
Суд вважає за можливе здійснити розгляд справи за відсутності вказаних осіб, на підставі наявних у ній доказів, у порядку письмового провадження, згідно з ч. 6 ст. 128 КАС України.
Вивчивши доводи позову та заперечень, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов та заперечення, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд при винесені постанови виходить з наступних підстав та мотивів.
Як свідчать матеріали справи, позивач працює в Індустріальному районному суді м. Дніпропетровська: - з 02.03.15 по 05.05.15 - на посаді судового розпорядника Індустріального районного суду м. Дніпропетровська, - з 05.05.15 по теперішній час - на посаді помічника судді Індустріального районного суду м. Дніпропетровська. Згідно з наказом Індустріального районного суду м. Дніпропетровська «Про переведення на іншу посаду» від 05.05.15 ОСОБА_1 присвоєний 11 ранг державного службовця.
Відповідно до Довідки, виданої відповідачем, заробітна плата за період березень - липень 2015р. дорівнює 10 831,80 грн., а саме за березень 2015р. - 2192,40 грн., за квітень 2015р. - 2070,60, за травень, червень, липень 2015 р. - по 2189,60 грн. (а.с.17). Оскільки вказаний розмір заробітної плати є меншим від 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду, зважуючи на приписи ч.2 ст.147 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» в редакції з 28.03.15, позивач звернулась до суду з даним позовом.
Розв'язуючи спір, суд зазначає наступне.
Відповідно до ч.1 та ч.2 ст.147 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» в редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», який набрав чинність 28.03.15, розмір заробітної плати працівників апаратів судів, Державної судової адміністрації України, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, Національної школи суддів України, їхнє побутове забезпечення і рівень соціального захисту визначаються законом і не можуть бути меншими, ніж у відповідних категорій державних службовців органів законодавчої та виконавчої влади. При цьому розмір посадового окладу працівника апарату суду, посада якого віднесена до шостої категорії посад державних службовців, установлюється в розмірі 30 відсотків посадового окладу судді місцевого суду. Посадові оклади працівників апарату суду, посади яких віднесені до кожної наступної категорії посад державних службовців, установлюються з коефіцієнтом 1,3 пропорційно посадовим окладам працівників апарату суду, посади яких віднесені до попередньої категорії посад державних службовців.
Одночасно приписами п.9 Прикінцевих положень Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік», в редакції чинній з 13.03.15, установлено, що норми і положення статей Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529 із наступними змінами), застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Зміст наведених законодавчих приписів дозволяє суду дійти висновку, що з 13.03.15 на законодавчому рівні закріплені певні обмеження у застосуванні всіх норм Закону України «Про судоустрій і статус суддів», в тому числі ст.147, тобто норми вказаної статті застосовуються в порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного бюджету.
Суд відмічає, що за правовою позицією Конституційного Суду України, наведеною в рішенні від 27 листопада 2008 року № 26-рп/2008, положення ч. 3 ст.95 Конституції України щодо прагнення держави до збалансованості бюджету України у системному зв'язку з положеннями частини другої цієї статті, ст.46 Конституції України треба розуміти як намагання держави при визначенні законом про Державний бюджет України доходів і видатків та прийнятті законів, інших нормативно-правових актів, які можуть вплинути на доходну та видаткову частини бюджету, дотримуватися рівномірного співвідношення між ними.
Враховуючи наведене, Конституцій Суд України в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011 визнав принцип збалансованості бюджету як один із визначальних поряд з принципами справедливості та пропорційності (розмірності) у діяльності органів державної влади, зокрема, в процесі підготовки, прийняття та виконання державного бюджету на поточний рік.
Отже, Законом України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» передбачено, що норми й положення Закону України «Про судоустрій і статус суддів» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України виходячи з наявних ресурсів Державного бюджету України та бюджету Пенсійного фонду України на відповідний рік.
Таким чином, орган законодавчої влади, ухваливши ці закони та визначивши Кабінет Міністрів України державним органом, який повинен забезпечувати реалізацію встановлених законами України соціальних прав громадян, надав право Кабінету Міністрів України визначати порядок та розміри соціальних виплат виходячи з наявних фінансових можливостей бюджету, що за висновком Конституційного Суду України, викладеному в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, узгоджується з функціями Уряду, визначеними у ст. 116 Конституції України.
Суд відмічає, що в Рішеннях від 19 червня 2001 року № 9-рп/2001 та від 8 жовтня 2008 року № 20-рп/2008 Конституційний Суд України також вказує на залежність розмірів соціальних виплат і соціальних послуг від фінансових можливостей держави.
Суд звертає увагу, що наведені висновки узгоджуються з положеннями, відображеними у ст. 22 Загальної декларації прав людини, згідно з якою кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення, здійснення необхідних для підтримання її гідності, вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави; а також у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, який встановлює загальний обов'язок держав забезпечувати здійснення цих прав у максимальних межах наявних ресурсів стаття 2).
Окрім того, Європейський Суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі "Ейрі проти Ірландії" констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат (рішення Європейського суду з прав людини " від 12 жовтня 2004 року у справі "Кйартан Асмудсон проти Ісландії).
Відтак, як зазначив Конституційний Суд України в Рішенні від 26 грудня 2011 року № 20-рп/2011, одним із визначальних елементів у регулюванні суспільних відносин у соціальній сфері є додержання принципу пропорційності між соціальним захистом громадян та фінансовими можливостями держави, а також гарантування права кожного на достатній життєвий рівень.
З урахуванням такого елемента принципу верховенства права, як пропорційності (розмірності), Конституційний Суд України зазначив, що передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними, а оскільки держава зобов'язана регулювати економічні процеси, встановлювати й застосовувати справедливі та ефективні форми перерозподілу суспільного доходу з метою забезпечення добробуту всіх громадян, то механізм реалізації цих прав може бути змінений державною, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження справедливого балансу між інтересами окремих осіб і інтересами всього суспільства.
Принцип збалансованості інтересів людини з інтересами суспільства сформульовано й у практиці Європейського Суду з прав людини. Так, у справі "Сорінг проти Сполученого Королівства" у рішенні від 7 липня 1989 року Суд зазначив, що Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року "спрямована на пошук справедливого співвідношення між потребами, пов'язаними з інтересами суспільства в цілому, і вимогами захисту основних прав людини". У рішенні від 17 жовтня 1986 року у справі "Ріс проти Сполученого Королівства" цей Суд зазначив, що, з'ясовуючи, чи існує позитивне зобов'язання стосовно людини, "належить врахувати справедливий баланс, який має бути встановлений між інтересами всього суспільства й інтересами окремої людини".
Суд зазначає, що в період виникнення та існування спірних правовідносин актом Кабінету Міністрів України, який врегульовує виплату заробітної плати, зокрема працівникам апарату суду, а отже й позивачу, є постанова Кабінету Міністрів України від 09.03.2006р. № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури , судів та інших органів», зокрема, Додаток 47 "схема посадових окладів керівних працівників і спеціалістів апарату місцевих загальних судів". Кабінетом Міністрів України не були внесені зміни до вказаних Постанови та Додатку відповідно до ч.2 ст.147 Закону України «Про судоустрій та статус суддів» в редакції з 28.03.15.
На підставі викладеного, суд констатує, що розмір заробітної плати позивача залежать від соціально-економічних можливостей держави та повинен надаватися в порядку та розмірах, передбачених відповідними нормативно-правовими актами, з урахуванням приписів Закону України «Про Державний бюджет України на 2015 рік» та постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006р. № 268.
Окремо, суд зазначає, що Територіальне управління є розпорядником (одержувачем) коштів Державного бюджету України, відтак здійснює управління бюджетними асигнуваннями та реалізує будь-які бюджетні зобов'язання та платежі за наявності відповідного бюджетного призначення, встановленого законом про Державний бюджет. Отже, Територіальне управління, як орган державної влади, у своїй діяльності керується в межах виключних повноважень, що закріплені у відповідних нормативно-правових актах.
Враховуючи викладене, суд зазначає, що у відповідача не було юридично обґрунтованих підстав нараховувати та виплачувати посадові оклади, у розмірах інших, ніж це було передбачено на спірний період Додатком 47 постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 р. № 268 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів».
Оскільки заробітна плата позивачу нараховувалася у розмірах відповідно до приписів Додатку 47 постанови Кабінету Міністрів України від 09.03.2006 р. № 268, який законодавчим органом наділений правом визначати порядок та розміри соціальних виплат виходячи з наявних фінансових можливостей бюджету, суд зазначає про відповідність оскаржуваних дій відповідача критеріям правомірності дій та рішень суб'єктів владних повноважень, визначеним в ч.3 ст.2 КАСУ, а тому підстави для задоволення позовних вимог відсутні.
Відповідно до ст.94 КАС України судові витрати у справі не стягуються.
Керуючись ст.ст. 2, 8-12, 69, 71, 94, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Відмовити в задоволені адміністративного позову.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції за правилами, визначеними ст.186 КАС України.
Постанова суду набирає законної сили згідно зі ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя ОСОБА_2