Справа № 2а/1570/411/2011
16 грудня 2011 року м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Вовченко О.А.,
Судді -Левчук О.А.
Судді -Самойлюк Г.П.,
при секретарі Дубовик Г.В.,
за участю:
позивача - ОСОБА_1 К.,
перекладача -ОСОБА_2,
розглядаючи у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ОСОБА_3 до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення від 15.12.2010 року № 697-10 не чинним з моменту його прийняття та зобов'язання надати статусу біженця, -
До суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 ОСОБА_3 до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення від 15.12.2010 року № 697-10 не чинним з моменту його прийняття та зобов'язання надати статусу біженця.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що зазначене рішення відповідача є необґрунтованим та незаконним, не містить жодних обґрунтованих пояснень відмови, прийнято без врахування та дослідження всіх обставин, які мають значення. Позивач зазначає, що вона є громадянином ОСОБА_4, але не може та не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи. В ОСОБА_4 позивач проживала в м. Кабул, працювала в відділі Департаменту національної безпеки ОСОБА_4, через зазначену діяльність неодноразово піддавалася погрозам та переслідуванням зі сторони талібів. Сина позивача було викрадено талібами з метою отримання викупу. Позивач була вимушена покинути ОСОБА_4 в пошуках притулку.
Відповідач заперечення на позов не надав, у судові засідання не з'явився, незважаючи на те, що про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.
У судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги.
Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані сторонами докази в їх сукупності, проаналізувавши положення чинного законодавства, заслухавши пояснення позивача, суд дійшов наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є громадянинкою ОСОБА_4. Позивач за національністю - таджичка; за віросповіданням мусульманка-сунітка, що підтверджується Анкетою (а.с.37-40).
10 червня 2010 року позивачем подано заяву до Управління міграційної служби в Одеській області з проханням надати статус біженця, де зазначила, що в січні 2010 року її син не повернувся зі школи, а через 9 днів невідомі зателефонували з Пакистану м. Ісламабаду і вимагали за повернення сина 500 тис. афгані (10-12 тис дол.). Не повідомляючи поліцію, її чоловік з дядьком заплатили гроші і сина повернули додому. Через 10 днів додому підкинули лист-попередження про те щоб ми допомагали талібану. В 1996 році, після повернення її брата з навчання з України його вбили таліби. Під час влади талібану чоловік не працював і родина ледве могла прокормитися. ЇЇ чоловік працював слідчим в прокуратурі і розглядав справи на талібів, йому погрожували (а.с.33).
Як вбачається з наявної у матеріалах справи анкети позивача (а.с.37-40), яка заповнювалась при зверненні з заявою про надання статусу біженця, вона легально виїхала з країни за паспортом отриманим напередодні з російською туристичною візою на один рік, через Дубай та нелегально перетнула кордон України 01.06.2010 р.; до інших країн за наданням статусу біженця не зверталася, так як їхала в Україну за домовленістю з туристичною фірмою (п.2.7 а.с. 39); в будь-яких організаціях не перебувала.
З протоколу співбесіди з позивачкою, яка проведена головним спеціалістом управління міграційної служби в Одеській області 05.07.2010 року, (а.с. 49-53) вбачається, що позивачка з родиною офіційно виїхала з ОСОБА_4 на підставі національного паспорту та візи в РФ м. Москва, проте в РФ перебували лише один місяць та в подальшому не залишилися, тому що там дорого проживати. Також позивачка пояснила, що викрадення її сина в ОСОБА_4 було в березні 2010 року, а брата вбито в 1999 році через те, що він навчався в не мусульманській країні. ЇЇ чоловік з 1988 до 1997 року працював в прокуратурі, потім через правління моджахедів він не працював в прокуратурі. В 2000 році після налагодження соціально-політичної ситуації чоловік знов працював в прокуратурі.
Згідно наказу №51 від 06.07.2010 р. Управлінням міграційної служби в Одеській області вирішено здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо надання ОСОБА_1 ОСОБА_3 статусу біженця (а.с.55).
16.12.2010 року Управлінням міграційної служби в Одеській області складено висновок органу міграційної служби щодо відмови в наданні статусу біженця (а.с. 73-75), в якому наголошується на наступному. ОСОБА_1 ОСОБА_3 не підпадає під критерії Закону України «Про біженців». Проаналізувавши матеріали справи позивача, управління міграційної служби в Одеській області прийшло до висновку, що повідомлені ОСОБА_1 ОСОБА_3 факти не мають ознак переслідувань або загрози переслідувань за ознаками, передбаченими Закону України «Про біженців», при цьому позивач не надала жодних документів на підтвердження обґрунтувань заяви щодо надання статусу біженця. Заявниця не є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань, оскільки не була членом жодної політичної партії, погроз, пов'язаних з релігією, національністю, расою не отримувала, погрози з боку влади на адресу позивача теж не надходили, ОСОБА_1 ОСОБА_3 не надала жодного документального підтвердження своєї розповіді стосовно причин виїзду з ОСОБА_4. Також наголошується на наданні позивачем суперечливої, сумнівної інформації та інформації, що не відповідає дійсності а саме інформації: щодо викрадення дитини, оскільки зазначає різний час (січень, березень) викрадення; щодо роботи її чоловіка слідчим в прокуратурі, проте у її чоловіка відсутня освіта необхідна для роботи слідчим; щодо виїзду з ОСОБА_4 до Росії на підставі туристичної візи строком на один рік, проте такої довгострокової візи не існує.
Управлінням міграційної служби в Одеській області здійснювали запити до ГУМВС України в Одеській області (а.с. 56, 57) та УСБ України в Одеській області (а.с. 59) про перевірку інформації, яка перешкоджала б наданню статусу біженця в Україні. З відповідей ГУМВС України в Одеській області (а.с. 69) та УСБ України в Одеській області (а.с. 72), вбачається, що компрометуючими матеріалами відносно позивачки, та інформації, яка б перешкоджала наданню статусу біженця в Україні відносно ОСОБА_1 ОСОБА_3 не володіють.
15 грудня 2010 року Державним комітетом України у справах національностей та релігій прийнято рішення № 697-10 про відмову ОСОБА_1 ОСОБА_3 в наданні статусу біженця в Україні (а.с.104), про що позивачу направлено повідомлення №17-9-2242 від 30.12.2010 року. Цим рішенням підтримано висновок Управління міграційної служби в Одеській області та обґрунтовано відмову у наданні статусу біженця.
На думку суду, така відмова є обґрунтованою та ґрунтується на законі з огляду на наступне.
Згідно абз.2 ст.1 Закону України «Про біженців»біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців», поняття «біженець»включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Згідно абз.5 ст.10 Закону України «Про біженців»статус біженця не надається особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно абз.1 ст.11 Закону України «Про біженців»оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
Абзацом 2 статті 11 Закону України «Про біженців»передбачено, що заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву та заповнює анкету, де викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
Відповідно до абз.7 ст. 11 Закону України «Про біженців»до заяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття ним статусу біженця.
Позицією ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно п.66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти переслідування на батьківщині, які б слугували причиною її вимушеного від'їзду з ОСОБА_4, позивач не надала, та заслуговуючих на увагу пояснень не навела.
Згідно з приписами статті 11 Закону України «Про біженців»орган міграційної служби: реєструє заяву та подані документи; ознайомлює заявника або його законного представника під їхній власний підпис з порядком прийняття рішення за їхніми заявами, правами і обов'язками особи, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця; проводить дактилоскопію особи, стосовно якої порушено клопотання про надання статусу біженця; заповнює реєстраційний листок на особу, яка звернулася із заявою про надання їй статусу біженця, та членів її сім'ї, які не досягли вісімнадцятирічного віку, або на дитину, розлучену з батьками, щодо якої заяву про надання їй статусу біженця подав її законний представник; заповнює інші необхідні документи; оформлює особову справу; заносить отримані відомості до централізованої інформаційної системи.
Відповідно до абз.1 ст. 12 Закону України «Про біженців»орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, видає заявникові довідку про подання такої заяви, яка є підставою для реєстрації в органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізичних осіб. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Абзацом 3 статті 12 Закону України «Про біженців»передбачено, що рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.
Відповідно до абз.1 ст. 13 Закону України «Про біженців»розгляд заяви про надання статусу біженця здійснюється органами міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця. У разі потреби строк розгляду може бути продовжено керівником органу міграційної служби за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більше ніж до трьох місяців.
Згідно з абз.4 ст. 13 Закону України «Про біженців»орган міграційної служби разом з органами внутрішніх справ, служби безпеки здійснює перевірку наявності обставин, за якими статус біженця не надається відповідно до абзаців другого, третього і четвертого статті 10 цього Закону.
Згідно з ч. 9 ст. 13 Закону України «Про біженців»після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про надання їй статусу біженця, орган міграційної служби готує письмовий висновок щодо надання або відмови у наданні статусу біженця.
Абзац 1 статті 14 Закону України «Про біженців»передбачає, що рішення за заявою про надання статусу біженця приймається спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який розглядав заяву. У разі потреби строк прийняття рішення може бути продовжено керівником спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.
Згідно абзацу 5 статті 14 Закону України «Про біженців»на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця.
Відповідно до абз.17 ст.14 Закону України «Про біженців», якщо спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції прийняв рішення про відмову у наданні статусу біженця, орган міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято це рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців», поняття «біженець»включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому суд вважає, що «побоювання стати жертвою переслідувань»1 складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, ОСОБА_5 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту»від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме нею наводилися суперечливі факти та не доведена їх відповідність дійсності.
Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по видачі національного паспорту, продовженні терміну його дії, відмовлено в наданні дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Як встановлено судом, позивачем не було надано до Управління міграційної служби в Одеській області доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань. Крім того, під час розгляду справи судом позивачем також не повідомлено фактів та не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації. Також, слід зазначити, що позивач мав паспорт громадянина ОСОБА_4 та покинув цю країну легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань.
Крім того, відповідно до абз.7 ст.10 Закону України «Про біженців»статус біженця не надається особі яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків). В той час як позивач перебував певний час в Російській Федерації.
Також з наданих позивачем пояснень Управління міграційної служби робить обґрунтований висновок щодо можливих економічних підстав виїзду з країни свого постійного проживання.
Крім того, мотиви, на які посилається позивач не є побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Виходячи з вищезазначеного суд погоджується із висновком Управління міграційної служби в Одеській області від 16.11.2010 року щодо відмови позивачці в наданні статусу біженця, оскільки позивачка не підпадає під критерії визначення статусу біженця, у неї відсутні переслідування або загроза переслідувань за ознаками, передбаченими ст. 1 Закону України «Про біженців».
Таким чином, на думку суду, позивачка не підпадає під ознаки біженця, передбачені ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, абз.2 ст.1 Закону України «Про біженців».
Відповідно до ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до ч.3 ст.2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Виконавши імперативні приписи ч.3 ст.2 КАС України, суд не встановив протиправності оскаржуваного рішення Державного комітету України у справах національностей та міграцій від 15.12.2010 Р. № 697-10, яким на підставі повного та об'єктивного висновку Управління міграційної служби в Одеській області правомірно відмовлено ОСОБА_1 ОСОБА_3 у наданні статусу біженця на підставі абз. 5, 7 ст.10 Закону України «Про біженців», у зв'язку з відсутністю ознак переслідування позивача за ознакою належності до певної соціальної групи, на яку він послався при зверненні до Управління з питання надання статусу біженця і як особі, яка до прибуття в Україні з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні.
Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 ОСОБА_3 задоволенню не підлягають за їх безпідставністю та необґрунтованістю.
Керуючись ст.ст. 2, 4, 6, 9, 69-71, 86, 158-163, 167, 186, 254 КАС України, суд,
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ОСОБА_3 до Державного комітету України у справах національностей та міграції про визнання рішення від 15.12.2010 року № 697-10 не чинним з моменту його прийняття та зобов'язання надати статусу біженця - відмовити повністю.
Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови виготовлений та підписаний суддями 20 грудня 2011 року.
Головуючий суддя Вовченко O.A.
Суддя Левчук О.А.
Суддя Самойлюк Г.П.