"17" вересня 2015 р. м. Київ К/9991/41554/11
Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:
головуючого:Штульман І.В. (доповідач),
суддів:Бутенка В.І.,
Олексієнка М.М., -
розглянувши в касаційній інстанції в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України в місті Добропілля Донецької області про визнання дій неправомірними та зобов'язання призначити пенсію, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на постанову Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 13 квітня 2011 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 24 червня 2011 року, -
встановив:
У березні 2011 року ОСОБА_4 звернулася в суд з позовом до Управління Пенсійного фонду України в місті Добропілля Донецької області про визнання неправомірними дій щодо ухвалення рішення від 24 січня 2011 року № 1223 про відмову в призначенні пенсії та зобов'язання відповідача призначити їй пенсію державного службовця на підставі поданої 30 грудня 2010 року заяви відповідно до Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ (далі - Закон № 3723-XII).
Постановою Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 13 квітня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Донецького апеляційного адміністративного суду від 24 червня 2011 року, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_4 звернулася з касаційною скаргою, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права, просить скасувати постанову Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 13 квітня 2011 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 24 червня 2011 року і задовольнити позовні вимоги.
Касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 220 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин у справі і не може досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в судовому рішенні, та вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_4 2 липня 1990 року прийнята на роботу в Державну податкову інспекцію в місті Добропілля Донецької області на посаду державного податкового інспектора. 23 листопада 1992 року їй присвоєно персональне звання - інспектор податкової служби ІІ рангу, а 25 березня 1994 року відповідно до статті 17 Закону № 3723-XII вона прийняла Присягу державного службовця. 7 вересня 2007 року позивач звільнена із займаної посади на підставі пункту 1 статті 36 Кодексу законів про працю України за угодою сторін.
30 грудня 2010 року ОСОБА_4 звернулася до Управління Пенсійного фонду України в місті Добропілля Донецької області із заявою про призначення їй пенсії державного службовця відповідно до Закону № 3723-XII, однак отримала відмову, мотивовану відсутністю необхідного стажу державної служби.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що розпорядженням Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 року № 503-р «Про віднесення посад працівників місцевих державних податкових адміністрацій до відповідних категорій посад державних службовців» (далі - розпорядження № 503-р) до посад державних службовців віднесено лише посади працівників податкових органів, які не мають спеціальних звань, тому періоди роботи у державній податковій службі на посадах, за якими присвоюються спеціальні звання, до 20-річного стажу, який за змістом частини 2 статті 37 Закону № 3723-ХІІ дає право на призначення пенсії державного службовця незалежно від місця роботи на час досягнення пенсійного віку, не зараховуються.
Загальні засади діяльності, а також статус державних службовців, які працюють в державних органах та їх апараті, визначає Закон № 3723-ХІІ.
Згідно статті 1 цього Закону державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.
У відповідності до частини 2 статті 9 Закону № 3723-ХІІ регулювання правового становища державних службовців, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.
Із наведеної норми вбачається, що правове становище державних службовців, які працюють в апараті інших органів, може регулюватися іншими спеціальними законами. При цьому Закон № 3723-ХІІ застосовується до таких службовців в частині, яка не врегульована спеціальним законом.
Спеціальним законом, що визначає статус державної податкової служби в Україні, її функції та правові основи діяльності, є Закон України «Про державну податкову службу в Україні» від 4 грудня 1990 року № 509-XII (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 509-XII).
Посадовою особою органу державної податкової служби за правилами частини 1 статті 15 вказаного Закону може бути особа, яка має освіту за фахом та відповідає кваліфікаційним вимогам, установленим Державною податковою адміністрацією України. Посадові особи органів державної податкової служби підлягають атестації, після якої таким особам присвоюються спеціальні звання (частини 5, 6 цієї статті).
Зазначеною статтею Закону № 509-XII також установлено умови, за яких особи не можуть бути службовцями податкових органів, які кореспондуються із вимогами статей 5, 12 Закону № 3723-ХІІ щодо обмежень, пов'язаних із прийняттям на державну службу та її проходженням.
Статтею 6 цього Закону передбачено, що видатки на утримання органів державної податкової служби визначаються Кабінетом Міністрів України і фінансуються з державного бюджету.
Таким чином, посадові особи державної податкової служби, яким за наслідками атестації присвоєно спеціальні звання, займають посади в державних органах щодо практичного виконання завдань і функцій держави (зокрема у сфері податкової політики), одержують заробітну плату за рахунок державного бюджету, а отже перебувають на державній службі та є державними службовцями.
Із наведеним узгоджується те, що, як установили суди у цій справі, ОСОБА_4, якій у 1992 році присвоєно персональне звання - інспектор податкової служби ІІ рангу, в березні 1994 року відповідно до статті 17 Закону № 3723-ХІІ прийняла Присягу державного службовця.
Законом № 509-XII не врегульовано питання пенсійного забезпечення посадових осіб державної податкової служби, яким присвоєно спеціальні звання, тому при вирішенні таких питань підлягають застосуванню положення Закону № 3723-ХІІ, зокрема стаття 37 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), за правилами якої на одержання пенсії державних службовців мають право особи, які досягли встановленого законодавством пенсійного віку, за наявності страхового стажу для чоловіків - не менше 25 років, для жінок - не менше 20 років, у тому числі стажу державної служби - не менше 10 років, та які на час досягнення пенсійного віку працювали на посадах державних службовців, а також особи, які мають не менше 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, - незалежно від місця роботи на час досягнення пенсійного віку.
За змістом пункту 2 Порядку обчислення стажу державної служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1994 року № 283, до стажу державної служби зараховується робота (служба) на посадах керівних працівників і спеціалістів в апараті державної податкової та контрольно-ревізійної служби, а також на посадах суддів, слідчих, прокурорів, інших службових осіб, яким присвоєно персональні звання.
Виходячи з наведеного, посадові особи державної податкової служби, яким присвоєно спеціальні звання, є державними службовцями зі спеціальним статусом, а тому період проходження такої служби в податкових органах має зараховуватися до стажу державної служби, який дає право на пенсію державного службовця відповідно до статті 37 Закону № 3723-ХІІ.
Таким чином, ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку, що період державної служби позивача в податкових органах у спеціальному званні - інспектор податкової служби ІІ рангу не зараховується до стажу державної служби, який дає право на пенсію державного службовця.
Посилання судів на розпорядження № 503-р як на підставу для відмови у зарахуванні до стажу державної служби періоду служби у податкових органах посадових осіб, які мають спеціальне звання, не заслуговують на увагу, оскільки зазначений акт виданий для врегулювання правового статусу працівників цих органів, що не мають спеціальних звань, та не змінює правового статусу посадових осіб податкових органів, які такі звання мають.
Разом з тим, вирішуючи спір суди першої та апеляційної інстанцій у порушення вимог частин 4, 5 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, які зобов'язують суд до активного вжиття заходів щодо з'ясування обставин справи, та всупереч вимогам статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України щодо законності і обґрунтованості судового рішення, не дослідили чи досягла ОСОБА_4 на час звернення до Управління Пенсійного фонду України в місті Добропілля Донецької області встановленого законодавством пенсійного віку та чи мала вона не менше 20 років стажу роботи на посадах, віднесених до категорій посад державних службовців, що є обов'язковими умовами для вирішення питання щодо призначення пенсії державного службовця у відповідності до статті 37 Закону № 3723-ХІІ.
Згідно частини 2 статті 227 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, які унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.
Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції. Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій ухвалі, всебічно, повно й об'єктивно встановити обставини, які підлягають доведенню в судовому процесі відповідно до предмету спору.
Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Касаційну скаргу ОСОБА_4 - задовольнити частково.
Постанову Добропільського міськрайонного суду Донецької області від 13 квітня 2011 року та ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 24 червня 2011 року - скасувати, а справу за позовом ОСОБА_4 до Управління Пенсійного фонду України в місті Добропілля Донецької області про визнання дій неправомірними та зобов'язання призначити пенсію - направити до суду першої інстанції на новий розгляд.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, і оскарженню не підлягає.
Головуючий: Штульман І.В.
Судді: Бутенко В.І.
Олексієнко М.М.