ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
11.09.2015Справа №910/18225/15
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Саппортіо»
до Публічного акціонерного товариства «Юніон Стандард Банк»
про визнання кредитного договору недійсним
Суддя Отрош І.М.
Представники сторін:
від позивача: не з'явились.
від відповідача: Алексашкіна С.В. - представник за довіреністю б/н від 15.05.2015.
15.07.2015 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю «Саппортіо» (далі - позивач, ТОВ «Саппортіо») з вимогами до Публічного акціонерного товариства «Юніон Стандард Банк» (далі - відповідач, ПуАТ «Юніон Стандард Банк») про визнання договору про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 недійсним.
Позов мотивовано тим, що укладений між ТОВ «Саппортіо» та ПуАТ «Юніон Стандард Банк» договір про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 на момент його укладення суперечив п. 8 ч. 1 статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки умови оспорюваного договору не містять порядку його зміни та припинення, що є суттєвими умовами договору, а також суперечив і п. 9 ч. 1 ст. 6 наведеного Закону, оскільки не містить умов або правил, які регулювали відповідальність банку за невиконання або неналежне виконання умов правочину. Крім того, позивач посилався на те, що договір про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 суперечить принципу добросовісності, оскільки містить умову щодо можливості збільшення банком відсоткової ставки за користування кредитом. До того ж, позивач наголошував на тому, що при укладенні договору про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 зі сторони відповідача не було надано документів, які зазначені в преамбулі оспорюваного правочину, які встановлюють наявність повноважень у особи, яка підписала договір зі сторони банку, на укладення договору. Наведені обставини, на думку позивача, є підставами для визнання недійсним оспорюваного правочину згідно зі ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ч. 1 ст. 15 Господарського процесуального кодексу України, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні господарських договорів, справи у спорах про визнання договорів недійсними розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за договором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тощо.
З огляду на те, що оспорюваний кредитний договір є двостороннім договором, за яким права і обов'язки має і кредитодавець (відповідач) і позичальник (позивач), тобто зобов'язаними вчинити певні дії на виконання договору є обидві сторони, спір щодо визнання недійсним договору про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 може розглядатись як за місцезнаходженням позивача, так і за місцезнаходженням відповідача.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.07.2015 порушено провадження у справі № 910/18225/15 та розгляд справи призначено на 10.08.2015.
10.08.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від відповідача надійшли документи на виконання вимог ухвали Господарського суду міста Києва від 20.07.2015.
10.08.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов письмовий відзив на позов.
У письмовому відзиві ПуАТ «Юніон Стандард Банк» наголошує на тому, що обумовлені законом підстави для визнання недійсним договору про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 відсутні, оскільки на час його укладення ним були передбачені усі істотні умови кредитного договору, обумовлені ч. 2 ст. 345 Господарського кодексу України; включення до нього умов щодо зміни відсоткової ставки за користування кредитом узгоджується з приписами ст.ст. 212, 611 Цивільного кодексу України, а відповідальність учасників господарських правовідносин за порушення зобов'язань передбачена, зокрема, вимогами чинного законодавства (глава 24 розділу V Господарського кодексу України). Також відповідач вказував на те, що оспорюваний правочин зі сторони банку підписано уповноваженою особою, в межах наданих їй повноважень. Жодних прав та охоронюваних законом інтересів позивача укладенням договору про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 - не порушено.
10.08.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.08.2015 у відповідності до статті 77 Господарського процесуального кодексу України відкладено розгляд справи на 11.09.2015 у зв'язку із задоволенням клопотання позивача про відкладення розгляду справи.
04.09.2015 до відділу діловодства Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.
В судовому засіданні 11.09.2015 судом було розглянуто та відхилено як необґрунтоване клопотання позивача про відкладення розгляду справи, з огляду на те, що неявка представників позивача не перешкоджає вирішенню спору, оскільки матеріали справи містять необхідний обсяг документів для розгляду справи. Наведене також узгоджується і з позицією, викладеною у п. 3.9.2 постанови N 18 від 26.12.2011 Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції», згідно з яким у випадку нез'явлення в засідання господарського суду представників обох сторін або однієї з них справа може бути розглянута без їх участі, якщо неявка таких представників не перешкоджає вирішенню спору.
Крім того, суд зазначає, що чинним законодавством України не обмежено коло осіб, які можуть бути представниками сторін при розгляді справи.
Так, відповідно до п. 3.9.2 постанови Пленуму Вищого господарського суду міста Києва «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції» від 26.12.2011 № 18, господарський суд з урахуванням обставин конкретної справи може відхилити доводи учасника судового процесу - підприємства, установи, організації, іншої юридичної особи, державного чи іншого органу щодо відкладення розгляду справи у зв'язку з відсутністю його представника (з причин, пов'язаних з відпусткою, хворобою, службовим відрядженням, участю в іншому судовому засіданні і т.п.). При цьому господарський суд виходить з того, що у відповідних випадках такий учасник судового процесу не позбавлений права і можливості забезпечити за необхідності участь у судовому засіданні іншого представника згідно з частинами першою-п'ятою статті 28 ГПК, з числа як своїх працівників, так і осіб, не пов'язаних з ним трудовими відносинами. Неможливість такої заміни представника і неможливість розгляду справи без участі представника підлягає доведенню учасником судового процесу на загальних підставах (статті 32-34 ГПК), причому відсутність коштів для оплати послуг представника не може свідчити про поважність причини його відсутності в судовому засіданні.
Крім того, будь-яких інших поважних причин відкладення розгляду справи, зокрема, необхідність подання додаткових доказів, ознайомлення з матеріалами справи позивачем зазначено та обґрунтовано не було.
При цьому, суд зазначає, що суд вже відкладав розгляд даної справи, задовольняючи клопотання позивача про відкладення розгляд справи, надаючи можливість учасникам судового процесу реалізувати свої процесуальні права на представництво інтересів у суді та подання доказів в обґрунтування своїх вимог та заперечень.
Представник відповідача в судовому засіданні 11.09.2015 проти заявленого позову заперечував, просив суд у задоволенні позову відмовити з підстав, наведених у відзиві на позов.
В судовому засіданні 11.09.2015 судом, у відповідності до ст. 85 Господарського процесуального кодексу України, було проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши наявні матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
10.02.2014 між відповідачем - ПуАТ «Юніон Стандард Банк», з однієї сторони, та позивачем - ТОВ «Саппортіо», як позичальником, підписано договір про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 (далі - договір про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014, оспорюваний правочин).
Зі сторони ПуАТ «Юніон Стандард Банк» оспорюваний правочин підписано начальником відділення «Київське регіональне Управління» Селезньовою Оленою Сергіївною, яка діяла на підставі довіреності від 01.02.2014, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І. М. та зареєстрованої в реєстрі за № 441. Відповідний підпис на оспорюваному договорі засвідчено печаткою банку.
Відповідно до довіреності від 01.02.2014 ПуАТ «Юніон Стандард Банк» в особі виконуючого обов'язки голови правління Ващенка Костянтина Вячеславовича, уповноважено начальника відділення «Київське регіональне Управління» Селезньову Олену Сергіївну на підписання від імені ПуАТ «Юніон Стандард Банк» кредитних договорів на суму до 5 000 000 грн. 00 коп.
Зі сторони позичальника оспорюваний правочин підписано директором Люлько В.А., який діяв на підставі статуту, і підпис якого також посвідчено печаткою.
Умовами договору про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 сторони узгодили, що банк відповідно до положень та на умовах кредитного договору відкриває позичальнику відновлювальну відкличну кредитну лінію (далі - кредит) у розмірі 2 000 000 грн. 00 коп., а позичальник повертає банку кредит та сплачує проценти за користування кредитом на умовах. що передбачені кредитним договором (п. 1.1), строк користування кредитом з 10.02.2014 по 10.02.215 (п. 1.2), проценти за користування кредитом встановлюються у договорах про надання траншу, які укладаються на підставі цього договору (п. 1.3).
Також, сторонами договору про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 у розділі 2 було обумовлено права та обов'язки сторін, а саме: п. 2.1.- п. 2.5 містять зобов'язання банку, п. 2.6. - п. 2.19. - зобов'язання позичальника, п. 2.20 - п. 2.24 - права банку, п. 2.25 - п. 2.26 - права позичальника.
Зокрема, п. 2.21 договору про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 визначено, що розмір відсотків за користування кредитом може бути змінений банком за угодою з позичальником внаслідок зміни кон'юктури ринку кредитних ресурсів, або плати за кредитні ресурси, або на підставі відповідних рішень НБУ чи органів банку.
Пунктом 2.22 договору про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 встановлено, що банк має право (позичальник уповноважує банк) в односторонньому порядку підвищити ставку по кредиту на 4 відсотки річних та/або достроково вимагати повернення суми заборгованості за даним кредитним договором (кредиту, відсотків за кредитом, плати за обслуговування кредиту, пені та штрафів) в разі порушення позичальником будь-яких умов цього договору.
Крім того, сторонами у договорі про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 було обумовлено умови забезпечення кредиту (розділом 3), відповідальність (розділом 4), особливі умови (розділом 5), врегулювання спорів (розділом 6), конфіденційність інформації (розділом 7), форс-мажор (розділом 8), інші умови договору (розділом 9).
Сторонами договору про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 було укладено додаткові угоди щодо визначення розмірів траншів та розміру процентів за користування траншами, а саме: додаткова угода від 10.02.2014; додаткова угода № 2 від 10.04.2014; додаткова угода № 3 від 06.05.2014; додаткова угода № 4 від 13.05.2014; додаткова угода № 5 від 07.07.2014; додаткова угода № 6 від 14.07.2014; додаткова угода № 7 від 31.07.2014; додатковою угода № 8 від 04.09.2014; додатковою угода №8/1 від 18.12.2014; додаткова угода № 9 від 12.09.2014; додаткова угода № 9/1 від 18.12.2014; додаткова угода № 10 від 30.09.2014; додаткова угода № 11 від 15.10.2014; додаткова угода № 12 від 28.11.2014.
Відповідно до наявної в матеріалах справи банківської виписки по особовому рахунку позивача за період з 10.02.2014 по 06.04.2015, відповідачем було надано позивачу кредитні кошти за договором про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 згідно визначених додатковими угодами розмірів траншів.
Позивач у позові посилається на те, що договір про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 - є недійсним, оскільки на момент укладення суперечив вимогам закону, що є підставами для визнання його недійсним в судовому порядку згідно ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України.
Частина 1 ст. 33 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Згідно з частиною 2 статті 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ч.ч. 1 та 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (ст. 6 Цивільного кодексу України).
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими, відповідно до актів цивільного законодавства (ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Стаття 202 Цивільного кодексу України встановлює, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1-3, 5,6 ст. 203 Цивільного кодексу України.
Вимогами статті 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується. Отже, обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Згідно з частиною 2 статті 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Стаття 92 Цивільного кодексу України, юридична особа набуває цивільних прав та обовязків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України визначено, що особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобовязана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно та розумно та не перевищувати своїх повноважень.
Статтею 97 Цивільного кодексу України встановлено, що управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
Згідно з пунктом 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 N 11, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
П. 3.3 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 N 11 визначає, що припис абзацу першого частини третьої статті 92 ЦК України зобов'язує орган або особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень. Водночас саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими органами (особами) від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (абзац другий частини третьої статті 92 ЦК України). Отже, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин (що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють).
Позивач у позові в обгрунтування підстав недійсності оспорюваного правочину вказував, зокрема, на те, що при укладенні договору про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 зі сторони відповідача не було надано документів, які зазначені в преамбулі оспорюваного правочину, які встановлюють наявність повноважень у особи, яка підписала договір зі сторони банку, на укладення договору.
Проте, з вказаним твердженням позивача суд не погоджується, вважає його безпідставним, необґрунтованим та таким, що спростовується наявними матеріалами справи з огляду на такі обставини.
Як встановлено судом, зі сторони ПуАТ «Юніон Стандард Банк» оспорюваний правочин підписано начальником відділення «Київське регіональне Управління» Селезньовою Оленою Сергіївною, яка діяла на підставі довіреності від 01.02.2014, зареєстрованої в реєстрі за № 441, підпис якої посвідчено печаткою банку.
В свою чергу, відповідачем до матеріалів справи надано засвідчену копію довіреності ПуАТ «Юніон Стандарт Банк» від 01.02.2014, посвідченої приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лічман І. М. та зареєстрованої в реєстрі за № 441, згідно з якою ПуАТ «Юніон Стандард Банк» в особі виконуючого обов'язки голови правління Ващенка Костянтина Вячеславовича, уповноважено начальника відділення «Київське регіональне Управління» Селезньову Олену Сергіївну на підписання від імені ПуАТ «Юніон Стандард Банк» кредитних договорів на суму до 5000000 грн. 00 коп.
Таким чином, суд дійшов висновку, що зі сторони ПуАТ «Юніон Стандард Банк» договір про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 підписано уповноваженою особою на підставі виданої банком довіреності. Крім того, ні умовами укладеного між сторонами договору, ні вимогами чинного законодавства не передбачено такої підстави для визнання недійсним укладеного договору як ненадання особі-контрагенту документів на підтвердження повноважень особи, яка підписує договір, оскільки законом передбачено як підставу визнання недійсним договору саме відсутність у особи, яка його підписала певних повноважень, а не відсутність у іншої сторони договору даних щодо повноважень. До того ж, суд враховує і те, що позивач не був позбавлений права звернутися до відповідача з вимогою надати відповідну інформацію як до укладення, так і після укладення оспорюваного правочину.
Додатково суд зазначає, що припис абзацу першого частини третьої ст. 92 Цивільного кодексу України зобов'язує особу, яка виступає від імені юридичної особи не перевищувати своїх повноважень, в той же час, саме лише порушення даного обов'язку не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цими особами від імені юридичної особи з третіми особами, оскільки у відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження (ч. 2 ст. 92 Цивільного кодексу України).
Доводи позивача в обгрунтування підстав недійсності оспорюваного правочину з приводу того, що договір про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 суперечить принципу добросовісності, оскільки містить умову щодо можливості збільшення банком відсоткової ставки за користування кредитом - судом відхиляється як безпідставний та необґрунтований з огляду на такі обставини.
Відповідно до п. 6 ч. 1 статті 3 Цивільного кодексу України визначено, що загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до вимог ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Так, зміст принципу справедливості, добросовісності і розумності полягає в тому, що норми законів, умови договорів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають відповідати загальновизнаним вимогами цивільного обороту, вимогам справедливості, добросовісності та розумності, що практично виражається у встановленні нормами цивільного законодавства рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права з дотриманням прав і інтересів інших осіб.
Суд враховує і те, що цивільне законодавство не дає визначення даних принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов'язання, тобто укладаючи угоду сторони повинні керуватись внутрішнім критерієм -добросовісністю по відношенню до контрагента (вчиняти дії таким чином, щоб при цьому не завдавалась шкода, неможливість укладення зобов'язання на засадах обману, насильства, зловживання довірою, дотримуватись правової поведінки суб'єктів зобов'язання, вчиняти всі залежні від сторони зобов'язання дії щодо належного виконання зобов'язання та непорушення прав інших осіб), і виходити з зовнішнього критерію - справедливості та розумності, що виражається в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню, тобто кожна сторона у виконанні цивільно-правових зобов'язань повинна дотримуватись такої поведінки по відношенню до своїх прав і обов'язків, яка б виключала необ'єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов'язання стосовно одна одної.
Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього кодексу сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 5 ст. 12 Цивільного кодексу України, якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
З огляду на те, що цивільне законодавство встановлює презумпцію добросовісності та розумності поведінки особи при укладенні договору, тягар доведення факту недобросовісності дій відповідача лежить на позивачеві.
Водночас, позивачем не було доведено належними та допустимими доказами в розумінні ст.ст. 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, що умова оспорюваного правочину, узгоджена сторонами у пункті 2.22 щодо права банку в односторонньому поряду підвищити ставку по кредиту на 4% річних та/або достроково вимагати виконання позивачем зобов'язань за кредитним договором, будь-яким чином суперечить п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509, ст. 627 Цивільного кодексу України. Крім того, наведений пункт договору містить умову про те, що позичальник уповноважує банк на такі дії в односторонньому порядку, а підписавши оспорюваний правочин у відповідній редакції і посвідчивши його печаткою, позивач погодився з наведеними умовами реалізувавши принцип свободи договору.
Також, позивач у позові посилався на те, що договір про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 на момент його укладення суперечив п. 8 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», оскільки умови оспорюваного договору не містять порядку його зміни та припинення, що є суттєвими (за трактуванням позивача) умовами договору, а також суперечить п. 9 ч. 1 ст. 6 наведеного Закону, оскільки не містить умов або правил, які б регулювали відповідальність банку за невиконання або неналежне виконання умов правочину.
Щодо даного доводу суд зазначає, що вимогами Господарського кодексу України не передбачено суттєвих умов договору, а передбачено істотні умови договору.
Стаття 626 Цивільного кодексу України встановлює, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обовязків.
Згідно зі статтею 180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства. Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Умови про предмет у господарському договорі повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості.
Пунктом 8 та пунктом 9 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» визначено, що фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб'єктами господарювання на підставі договору. Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити порядок зміни і припинення дії договору, права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору.
Статтею 345 Господарського кодексу України визначено, що кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність (ч. 1). Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту (ч. 2).
Судом встановлено, що сторонами договору про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 у розділі 2 було обумовлено права та обов'язки сторін, а саме: п. 2.1 - п. 2.5 містять зобов'язання банку, п. 2.6. - п. 2.19. - зобов'язання позичальника, п. 2.20 - п.2.24 - права банку, п. 2.25 - п. 2.26 - права позичальника, також сторонами узгоджено умови забезпечення кредиту (розділом 3), відповідальність (розділом 4), особливі умови (розділом 5), врегулювання спорів (розділом 6), конфіденційність інформації (розділом 7), форс-мажор (розділом 8), інші умови договору (розділом 9), що узгоджується з приписами як Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», так і статтею 345 Господарського кодексу України.
Також, суд зазначає, що позивач не позбавлений можливості у встановленому законом порядку та при наявності обумовлених законом підстав реалізувати свої права на розірвання або зміну умов договору згідно з нормами Цивільного та Господарського кодексів України.
Крім того, суд звертає увагу на те, що неузгодження сторонами в договорі істотних умов - не є підставою для визнання його недійсним згідно зі ст. 203, 215 Цивільного кодексу України, оскільки недійсність правочину пов'язується саме з невідповідністю укладеного договору нормам чинного законодавства на момент його укладення, а не з узгодженням істотних його умов.
Водночас, встановлення факту недосягнення сторонами згоди щодо істотних умов договору свідчить про неукладення договору. Однак, за наявності доказів фактичного виконання сторонами такого договору, він не може бути визнаний неукладеним.
Відповідно до п. 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» від 29.05.2013 № 11, не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним. Сама лише відсутність у договорі тієї чи іншої істотної умови (умов) може свідчити про його неукладення, а не про недійсність (якщо інше прямо не передбачено законом, як-от частиною другою статті 15 Закону України "Про оренду землі").
Дослідивши зміст договору про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014, суд дійшов висновку про досягнення сторонами згоди щодо всіх істотних умов кредитного договору, які передбачені законом.
Враховуючи наведене вище, господарським судом встановлено, що оспорюваний правочин при його укладенні був спрямований на реальне настання правових наслідків (сторонами вчинено дії на його виконання), він не містить положень, які б суперечили вимогам чинного законодавства або інтересам сторін, жодним чином не порушує прав та охоронюваних законом інтересів позивача, волевиявлення сторін правочину є вільне і відповідає їхній внутрішній волі, що відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 Цивільного кодексу України, додержання яких є необхідним для чинності правочину, оспорюваний договір жодним чином не суперечить приписам п. 8 та п. 9 ч. 1 статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а тому підстави для визнання його недійсним згідно зі ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України відсутні.
З огляду на викладене, позовні вимоги ТОВ «Саппортіо» до ПуАТ «Юніон Стандард Банк» про визнання недійсним договору про відкриття кредитної лінії № 07/02-14 від 10.02.2014 не доведені належними та допустимими доказами, тобто є необґрунтованими, а отже заявлений позов задоволенню не підлягає.
Судовий збір відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача.
Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 33, 34, 75 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд
У позові відмовити.
Відповідно до частини 5 статті 85 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного господарського суду шляхом подання протягом 10 днів з дня складання повного рішення апеляційної скарги через Господарський суд міста Києва.
Повне рішення складено: 16.09.2015
Суддя І.М. Отрош