Справа № 1570/140/2012
19 червня 2012 року м.Одеса
11 год. 35 хв.
У залі судових засідань № 31
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Балан Я.В.
судді - Соколенко О.М.
судді - Юхтенко Л.Р.
при секретарі судового засідання - Давтян Л.Г.
за участю сторін:
позивач - ОСОБА_1 Юссуф
перекладач - ОСОБА_2
представник відповідача Державного
комітету національностей та релігії - не з'явився
представник відповідача Державної
міграційної служби України - не з'явився
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 Юссуфа до Державного комітету національностей та релігій, Державної міграційної служби України про визнання рішення нечинним та зобов'язання вчинити певні дії,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 Юссуф до Державного комітету національностей та релігій, Державної міграційної служби України про визнання рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії № 474-11 від 25.10.2011 р. про відмову в наданні статусу біженця в Україні нечинним та зобов'язання надати статус біженця в Україні, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що позивач не бажає користуватися захистом країни своєї громадянської належності -Кот-Д'Івуару внаслідок переслідувань з боку поліції та арештів членів партії яку представляв позивач.
У судовому засіданні позивач підтримав позовні вимоги у повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені в адміністративному позові.
Відповідачі до судового засідання не з'явилися, про дату, час та місце судового розгляду справи повідомлялись належним чином. Заперечень проти адміністративного позову від відповідачів до суду не надходило (аркуш справи 105).
Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, дослідивши обставини якими обґрунтовуються вимоги позивача, докази, якими вони підтверджуються, суд вважає, що адміністративний позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 Юссуф ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженець Кот-Д'Івуару, 29.12.2010 р. літаком рейсом Абіджан (Кот-Д'Івуар) - Дубаї (ОАЕН) - Москва (Росія) покинув країну постійного проживання. Під час перебування в Росії, (протягом 3-ох тижнів) не звертався за наданням притулку або за наданням статусу біженця. Нелегально, без документів перетнув кордон України потягом Москва-Київ, до Одеси потратив також потягом сполучення Київ-Одеса 20.01.2011 р. (аркуш справи 61).
З матеріалів особової справи та пояснень позивача судом встановлено, що 01 лютого 2011 р. позивач звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області з заявою про надання йому статусу біженця, обґрунтувавши тим, що він був представником комерсантів політичної партії RDR (Rassemblement des Refublicains) де кандидат від його партії після програшу на виборах звернувся до населення із заявою про фальсифікацію виборів, 18.12.2010р. представники цієї партії організували акт протесту проти результатів вибору. Мітинг де прийняло участь приблизно 800 осіб був розігнаний поліцією, та багато людей було заарештовано. Вночі військові приїхали до його будинку та почали стріляти з вогнепальної зброї, що стало причиною його побоювання стати жертвою переслідування з боку діючої влади. Зі слів позивача, жодних проблем при виїзді із країни його походження він не мав, пости пройшов без перешкод, за туристичною візою до Москви строком на один місяць. Крім того, як зазначає позивач в анкеті особи, яка звернулась з заявою про надання статусу біженця, адміністративні заходи у вигляді затримання чи арешту до позивача не застосовувались (аркуш справи 64).
На підставі висновку головного спеціаліста - юриста відділу біженців управління міграційної служби в Одеській області стосовно матеріалів справи № 11/22 щодо прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні, витягом з наказу № 14 від 22.02.2011 р. було прийнято рішення про оформлення необхідних документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянину ОСОБА_1 Юссуф (аркуш справи 80).
27.04.2011 р. висновком органу міграційної служби по справі № ODS 11/22 позивачу було відмовлено в надані статусу біженця у зв'язку з тим, що виїзд заявника за кордон та прибуття до України свідчить про економічну та соціальну складову виїзду з Кот-Д'Івуару, реального переслідування заявник не зазнавав, а звернення до міграційної служби, це лише спроба легалізувати, хоча б тимчасово, своє перебування на території України (аркуші справи 94-97).
Державним комітетом України у справах національностей та релігій 25.10.2011 р. було прийнято рішення № 474-11 про відмову в наданні статусу біженця в Україні відповідно до абзацу 4 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»№ 3671-17 від 08.07.2011 р. як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені п. 1 чи 13 ч. 1 ст. 1 цього закону, відсутні (аркуш справи 49).
На думку суду, така відмова є обґрунтованою та ґрунтується на законі з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»№ 1629-IV вiд 18.03.2004 р. з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до абз. 2 ст. 1 Закону України «Про біженців»№ 2557-III від 21.06.2001 р. біженець -особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948р., кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців», поняття «біженець»включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Законом України від 21.10.1999 р. ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництва встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Згідно абз.5 ст.10 Закону України «Про біженців»статус біженця не надається особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні.
Згідно абз.1 ст.11 Закону України «Про біженців»оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування заявника.
Абзацом 2 статті 11 Закону України «Про біженців»передбачено, що заявник, якому виповнилося вісімнадцять років, подає заяву та заповнює анкету, де викладає основні відомості про себе та обставини, що змусили його залишити країну походження.
Відповідно до абз.7 ст. 11 Закону України «Про біженців»до заяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття ним статусу біженця.
Позицією ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців»факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно п.66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Позивачем до заяви про надання статусу біженця не надано жодних документів або матеріалів, що могли б бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, ніяких переконливих доказів про факти переслідування на батьківщині, які б слугували причиною його вимушеного від'їзду з батьківщини, позивач не надав, та заслуговуючи на увагу пояснень не навів.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців», поняття «біженець»включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому суд вважає, що «побоювання стати жертвою переслідувань»складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання»є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, ОСОБА_3 Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту»від 27.04.2004 р. № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме не наведено переконливих доводів щодо відповідності повідомлених фактів дійсності.
Також, пунктами 99-100 глави другої Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН встановлено, що під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах по видачі національного паспорту, продовженні терміну його дії, відмовлено в наданні дозволу повернутися на свою територію. Вказані факти можна розцінювати як відмова в захисті країни громадянської належності. Але, якщо захист з боку своєї країни приймається і немає підстав для відмови з причин цілком обґрунтованих побоювань від цього захисту, дана особа не потребує міжнародного захисту і не є біженцем.
Як встановлено судом, позивачем не було надано до Управління міграційної служби в Одеській області доказів та аргументованих пояснень про факти переслідування на батьківщині та доводів щодо відмови країни його громадянської належності захищати його права від дискримінації, переслідувань. Крім того, під час розгляду справи судом позивачем також не повідомлено фактів та не надано доказів в обґрунтування наявних побоювань переслідувань або дискримінації. Також, слід зазначити, що позивач мав національний паспорт та покинув країну постійного проживання Кот д'Івуар легально, без будь-яких перешкод з боку як державних органів, так і недержавних угрупувань, за туристичною візою.
Суд також враховує те, що відповідно до позиції Управління Верховного комісара з справах біженців (УВКБ) ООН «Про обов'язки та стандарти доказів в заявах біженців»від 16 грудня 1998 року факти на підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Тобто, у своїй заяві шукач статусу біженця повинен доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів. Докази можуть бути як усні, так і письмові. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу у правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статей 11, 71 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно ст. 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінюючи надані у справі докази, виходить із принципів адміністративного судочинства - змагальність, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин справи, згідно із яким розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч. 1 ст. 69 Кодексу адміністративного судочинства України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
За таких обставин, суд приходить до висновку про відсутність умов, передбачених абзацом 2 ст. 1 Закону України «Про біженців», які б надавали підстави для оформлення Відповідачем документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні, а тому рішення Державного комітету у справах національностей та релігій України № 474-11 від 25.10.2011 р. є обґрунтованим, правильним та таким, що відповідає вимогам ст.ст.10, 12, 13, 14 Закону України «Про біженців», ст.ст. 1, 33 Конвенції ООН «Про статус біженця»1951 року.
Таким чином, прийнявши оскаржуване рішення відповідач діяв в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, підстави для скасування його рішення відсутні, відповідно, позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись Законом України «Про біженців»№ 2557-III від 21.06.2001 р., ст. ст. 11, 69, 71, 86, 159-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволені адміністративного позову ОСОБА_1 Юссуфа до Державного комітету національностей та релігій, Державної міграційної служби України про визнання рішення Державного комітету у справах національностей та релігій України № 474-11 від 25.10.2011 р. нечинним та зобов'язання Державної міграційної служби України визнати ОСОБА_1 Юсуфа біженцем та надати додатковий захист в Україні - відмовити у повному обсязі.
Судові витрати розподілити відповідно до приписів ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова суду може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова набирає законної сили в порядку та строки, встановлені ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови складено та підписано «22»червня 2012 р.
Головуючий суддя Я.В. Балан
Суддя О.М. Соколенко
Суддя Л.Р.Юхтенко
22 червня 2012 року
.