Справа: № 2а-5998/12/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Добрівська Н.А.
Суддя-доповідач: Файдюк В.В.
Іменем України
25 серпня 2015 року м. Київ
Київський апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого судді Файдюка В.В.
суддів: Старової Н.Е.
Мєзєнцева Є.І.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2015 року у справі за адміністративним позовом Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" про стягнення адміністративно-господарських санкцій і пені, -
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2015 року адміністративний позов Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" про стягнення адміністративно-господарських санкцій і пені - задоволено частково.
Стягнуто з Державного підприємства «Національна атомна енергогенеруюча компанія «Енергоатом» (код ЄДПОУ - 24584661, адреса: 01032, м. Київ, вул. Назарівська, 3) на користь Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів (код за ЄДРПОУ 37993783, адреса: 03150, м. Київ, вул. Червоноармійська, 104) адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2008 році у розмірі 4 789 694 (чотири мільйони сімсот вісімдесят дев'ять тисяч шістсот дев'яносто чотири) гривні 00 коп. і пені за порушення строків сплати зазначеної суми адміністративно-господарських санкцій у сумі 919 622 (дев'ятсот дев'яносто дев'ять тисяч шістсот двадцять дві) гривні 40 коп., всього на суму 5 709 316 (п'ять мільйонів сімсот дев'ять тисяч триста шістнадцять) гривень 40 коп.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, відповідач звернувся до суду з апеляційною скаргою в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції та ухвалити нову, якою в задоволенні позовних вимог відмовити.
Суд, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 статті 5 Закону України «Про зайнятість населення» - держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі, зокрема, інвалідам, які не досягли пенсійного віку.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про зайнятість населення» - працевлаштування інвалідів здійснюється відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації і знань, з урахуванням його побажань.
Згідно з ч. 1 статті 20 Закону України «Про зайнятість населення» - підприємства, установи і організації, незалежно від форм власності, їх службові особи зобов'язані сприяти проведенню державної політики зайнятості, зокрема, працевлаштування осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, в кількості, визначеній місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад, та інвалідів у кількості, визначеній згідно із Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Відповідно до статті 4 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» - діяльність держави щодо інвалідів виявляється у створенні правових, економічних, політичних, соціально-побутових і соціально-психологічних умов для задоволення їх потреб у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченні, посильній трудовій та громадській діяльності. Соціальний захист інвалідів з боку держави полягає у наданні грошової допомоги, засобів пересування, протезування, орієнтації і сприйняття інформації, пристосованого житла, у встановленні опіки або стороннього догляду, а також пристосуванні забудови населених пунктів, громадського транспорту, засобів комунікацій і зв'язку до особливостей інвалідів.
Відповідно до ч. 3 статті 18 вказаного Закону - підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» - інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний. Рішення про визнання інваліда безробітним і взяття його на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання інваліда на підставі поданих ним рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів. Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань. Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до положень ч.ч. 1, 2 статті 19 зазначеного Закону - для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, -у кількості 1 робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною 1 цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Згідно з вимогами ч. 3 статті 19 Закону - підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Виконанням нормативу робочих місць відповідно до змісту ч. 5 статті 19 Закону, вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.
Поняття робоче місце інваліда, спеціальне робоче місце інваліда визначено статтею 1 Закону України «Про реабілітацію інвалідів в Україні» і розуміється як: робоче місце інваліда - місце або виробнича ділянка постійного або тимчасового знаходження особи у процесі трудової діяльності на підприємствах, в установах і організаціях; спеціальне робоче місце інваліда - окреме робоче місце або ділянка виробничої площі, яка потребує додаткових заходів з організації праці особи з урахуванням її індивідуальних функціональних можливостей, обумовлених інвалідністю, шляхом пристосування основного і додаткового устаткування, технічного обладнання тощо.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів звертає увагу на те, що закон поклав на підприємства, установи, організації обов'язок з самостійного працевлаштування інвалідів, зміст якого визначений статтею 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», у відповідності до якого працевлаштування здійснюється за зверненням інваліда безпосередньо до роботодавця або за направленням від відповідної державної служби зайнятості. При цьому зміст зобов'язання з працевлаштування інвалідів, визначений нормами статті 18 вказаного Закону не передбачає обов'язку роботодавця здійснювати безпосередній пошук інвалідів з метою їх працевлаштування.
Тобто, передбачений статтею 19 Закону обов'язок по забезпеченню працевлаштування інвалідів не слід ототожнювати з обов'язком роботодавця здійснювати фактичний пошук інвалідів для їх працевлаштування на створених останнім робочих місцях, оскільки законом на роботодавця такий обов'язок не покладається.
Так, обов'язок по забезпеченню роботодавцем працевлаштування інвалідів буде виконаний останнім в передбаченому законом обсязі у випадку дотримання роботодавцем нормативних вимог статті 18 Закону (виділення та створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць; створення для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації; забезпечення інших соціально-економічних гарантій, передбачених чинним законодавством; надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів; звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України).
Отже, законодавство України в сфері соціальної захищеності інвалідів обов'язок з працевлаштування інвалідів покладає на орган державної влади з питань праці та соціальної політики, органи місцевого самоврядування, громадські організації інвалідів, але цьому мають передувати певні дії підприємств, установ і організацій зі створення робочих місць для інвалідів та з відповідного інформування зазначених органів з метою працевлаштування інвалідів. Обов'язок державних органів щодо працевлаштування інвалідів виникає після виконання підприємствами обов'язку щодо створення робочих місць і надання передбаченої законодавством про соціальну захищеність інвалідів інформації про наявність вільних робочих місць та вакантних посад, на яких може використовуватися праця інвалідів.
При частковому задоволенні позову суд першої інстанції встановив, що середньооблікова чисельність працюючих інвалідів в ДП «НАЕК «Енергоатом» менша на 774 особи, ніж встановлено нормативом.
У 2008 році на обліку в міських центрах зайнятості (на території яких знаходяться відокремлені підрозділи відповідача, по яким не виконано норматив) знадилося 140 інвалідів.
При цьому судом встановлено, що відповідачем подавалися звіти форми № 3-ПН про наявність у 2008 році на цих відокремлених підрозділах 78 вакансій для інвалідів.
При вирішенні справи щодо дотримання відповідачем нормативу створення робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2008 році та розрахунку адміністративно-господарських санкцій, суд виходив з наявної у відповідній місцевості на обліку в центрі зайнятості загальної кількості інвалідів та повноти створення відповідачем робочих місць для забезпечення працевлаштування саме такої кількості інвалідів та звітування про наявність таких робочих місць.
За результатами співставлення кількісних показників наявних на обліку інвалідів з вказаними відповідачем у звітах вакантними робочими місцями для працевлаштування інвалідів (у розрізі відокремлених підрозділів і територіальних центрів зайнятості), а також віднявши кількість заявлених відповідачем у звітах вакантних робочих місць для інвалідів, як таких що створені, але не заповнені з незалежних від відповідача обставин (не направлення інвалідів на роботу та відсутність вини роботодавця), суд дійшов висновку, що відповідачем не забезпечено створення 91 робочого місця, призначеного для працевлаштування інвалідів.
Такий висновок суду є необґрунтованим, адже судом не встановлено, чи могли ці 91 інвалід, які перебували на обліку в центрах зайнятості, за станом здоров'я виконувати роботи у промисловому виробництві відповідача та його відокремлених підрозділів. Так само суд не встановив жодної обставини, яка б підтверджувала фактичне направлення цих інвалідів центрами зайнятості для їх працевлаштування до відповідача або за особистим зверненням, та не встановив жодного факту відмови відповідачем у працевлаштуванні.
Разом з тим, статтею 36 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» прямо встановлені обмеження щодо стану здоров'я персоналу ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання.
Відповідно до Конвенції про ядерну безпеку від 17 червня 1994 року, основними цілями останньої є створення і підтримка на ядерних установках ефективних засобів захисту від потенціальної радіаційної небезпеки із тим, щоб захистити окремих осіб, суспільство в цілому і навколишнє середовище від шкідливого впливу іонізуючих випромінювань від таких установок.
Правовий аналіз наведених норм дозволяє стверджувати, що чинне законодавство України та міжнародний договір встановлює певні обмеження щодо працевлаштування інвалідів.
Так, відповідач, у якого 2/3 персоналу працює в особливо шкідливих та шкідливих умовах праці, позбавлений об'єктивної можливості виконати в повному обсязі норматив працевлаштування інвалідів, не порушуючи при цьому норми інших законів, в тому числі Закону України «Про охорону праці», який визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя та здоров'я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, та Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», який встановлює пріоритет безпеки людини та суспільства в цілому.
Отже, коли специфіка підприємства передбачає більшість посад пов'язаних з роботою в шкідливих умовах, де не може використовуватись праця інвалідів, то працевлаштування інвалідів має здійснюватися з урахуванням такої специфіки, тому розрахунок штрафних санкцій за невиконання нормативу робочих місць для інвалідів має здійснюватись з урахуванням вищенаведеного.
Аналогічна позиція висловлена Вищим адміністративним судом України в ухвалі від 27 жовтня 2009 року № К-424/09, де вказано, що судами повинно бути враховано специфіку атомної енергетики, особливі та шкідливі умови праці, а також що використання праці інвалідів у промисловому виробництві такого підприємства є небезпечним.
Крім того, судом не враховано, що згідно з ч. 1 статті 12 Закону України «Про охорону праці», підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створити для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.
Статтею 5 цього Закону передбачено, що умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці. Працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров'я.
Відповідно до ч. З статті 17 ЗУ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», відмова в укладені трудового договору з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров'я перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю та безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров'я інвалідів.
Враховуючи викладене, без конкретної особи-інваліда неможливо провести атестацію робочого місця і виконати відповідний норматив.
Отже передумовою для працевлаштування інваліда є його направлення на підприємство центром зайнятості або безпосереднього звернення до підприємства для визначення специфічних особливостей цього працівника.
Позивачем не наведено жодної обставини, яка б підтверджувала факт направлення центром зайнятості та відмови відповідача чи його відокремлених підрозділів від працевлаштування інвалідів.
Натомість в матеріалах справи містяться листи відокремлених підрозділів відповідача (Запорізька АЕС Рівненська АЕС, Южно-Українська АЕС, Хмельницька АЕС, Атомремонтсервіс), а також листи міських центрів зайнятості (Енергодарський, Кузнецовський, Южноукраїнський, Нетішенський, Славутський), які спростовують вину відповідача у не створенні/забезпеченні 91 робочого місця, призначеного для працевлаштування інвалідів, адже всі інваліди за направленням з центрів зайнятості були працевлаштовані, випадків відмови у прийнятті на роботу особам з обмеженими можливостями не було.
Таким чином, ДП «НАЕК «Енергоатом» вживало заходів, передбачених законодавством, чинним на момент виникнення спірних відносин, спрямованих на створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та недопущення правопорушення у сфері господарювання: видавались накази про затвердження графіку працевлаштування інвалідів, повідомлялись служби зайнятості, громадські організації інвалідів та органи місцевого самоврядування про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів, опубліковувались оголошення у пресі про наявність вакансій, на яких може бути використана праця інвалідів, докази щодо чого наявні в матеріалах справи (листування, витяги з газет, накази, звіти за формою № 3-ПН).
При цьому обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів їх для працевлаштування.
Крім того, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції невірно встановлено дату виникнення у позивача підстав для звернення до суду за захистом своїх порушених прав - 17 лютого 2012 року (день подання Звіту про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2008 рік Форми 10-ПІ), оскільки виходячи з наявних у позивача повноважень щодо здійснення контрольних заходів відносно відповідача, позивач своєчасно не реалізував ці функції та повноваження, а під час розгляду справи не довів жодних непереборних обставин, які б перешкоджали йому у реалізації визначених законом повноважень та здійснення функцій, покладених на нього державою.
Стаття 20 Закону визначає, що підприємства щороку сплачують відповідним відділенням Фонду адміністративно-господарські санкції в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу.
Згідно статті. 99 КАС України (у редакції, чинній на час виникнення спірних відносин), для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється річний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Таким чином, початок перебігу строку звернення позивача до адміністративного суду з даним позовом припадає на 16 квітня 2009 року, а закінчився - 16 квітня 2010 року. Однак позов було подано лише у 2012 році, тобто з пропущенням встановленого статтею 99 КАС України строку.
Посилання позивача щодо поважності пропущення строку для звернення до суду у зв'язку з тим, що про існування ДП «НАЕК «Енергоатом» у Фонді не було відомо, оскільки підприємство не було зареєстровано та не подавало звіт про зайнятість населення за 2008 рік спростовано тим, що відповідачем було подано 28 лютого 2007 року Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2006 рік, в подальшому 23 квітня 2007 року під вих. 03-02/109 позивачем було направлено на адресу Компанії лист щодо проведення перевірки, за результатами якої складено акт від 10 травня 2007 року №9-П.
Крім того, 30 травня 2007 року Фонд звертався із позовом до ДП «НАЕК «Енергоатом» про стягнення адміністративно-господарських та пені за 2006 рік, справі було присвоєно номер 2а-14627/09/2670, та остаточне рішення по даній справі було прийнято 25 листопада 2010 року. Тобто, позивачу було відомо про таке підприємство як ДП «НАЕК «Енергоатом».
Слід також зазначити, що згідно з п. 6 Порядку реєстрації підприємств, установ, організацій та фізичних осіб, що використовують найману працю, затвердженого постановою КМУ від 31 січня 2007 року №70, документи, надіслані роботодавцем для проведення реєстрації, зберігаються у Фонді протягом 3-х років після ліквідації або зміни місцезнаходження юридичної особи чи місця реєстрації проживання фізичної особи - підприємця.
Законність та обґрунтованість застосування до спірних відносин положень статті 99 КАС України та саме такого порядку обчислення цих строків встановлено Верховним Судом України, зокрема, постановою від 21 лютого 2011 року та Вищим адміністративним судом України ухвалою від 20 листопада 2014 року у справі №К/9991/66254/12.
Отже, висновок суду першої інстанції щодо обчислення строку звернення до адміністративного суду з даним позовом, починаючи з 17 лютого 2012 року, коли відповідачем було подано Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2008 рік є безпідставним.
Отже, судом встановлено, що відповідачем вчинені всі можливі дії для працевлаштування необхідної кількості інвалідів на підприємстві.
Тому суд приходить до висновку, що за обставин, які склалися у спірних правовідносинах, на відповідача не може бути покладена відповідальність за непрацевлаштування інвалідів.
Враховуючи зазначене, протиправним є висновок суду першої інстанції часткове задоволення даного адміністративного позову.
Отже при винесенні оскаржуваної постанови судом першої інстанції було допущено порушення норм матеріального права, що призвело до невірного по суті вирішення справи.
Згідно до статті 202 КАС України - підставами для скасування постанови або ухвали суду першої інстанції та ухвалення нового рішення є, зокрема, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи або питання.
Керуючись ст. ст. 160, 198, 200, 202, 205, 207, 212, 254 КАС України суд,
Апеляційну скаргу Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" - задовольнити.
Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 26 червня 2015 року в частині задоволення позовних вимог - скасувати та ухвалити нову.
В задоволенні адміністративного позову Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" про стягнення адміністративно-господарських санкцій і пені - відмовити в повному обсязі.
Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому статтею 254 КАС України та може бути оскаржена безпосередньо до адміністративного суду касаційної інстанції в порядку і строки, встановлені статтею 212 КАС України.
Головуючий суддя:
Судді:
Головуючий суддя Файдюк В.В.
Судді: Мєзєнцев Є.І.
Старова Н.Е.