17.08.15 Справа № 904/4732/15
За позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Нікополь, Дніпропетровська область
до Відповідача-1: товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "ГОЛІВУД", м. Нікополь, Дніпропетровська область
Відповідача-2: фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, м. Нікополь, Дніпропетровська область
про стягнення завданої шкоди у розмірі 91 312,16 грн. та визнання договору оренди індивідуального визначеного нерухомого майна б/н від 26.07.2006 дійсним.
Суддя Соловйова А.Є.
Секретар судового засідання Гаркуша К.О.
Представники:
від позивача: ОСОБА_3, довіреність б/н від 03.03.2015
від позивача: ОСОБА_4, посвідчення №2040, договір про надання правової допомоги від 01.10.2014 адвокат
від відповідача-1: ОСОБА_7., довіреність №03/06-15 від 22.06.2015
від відповідача-2: ОСОБА_7., довіреність б/н від 14.08.2007
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (надалі - Позивач) звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою до товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "ГОЛІВУД" (надалі-Відповідач-1), фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (надалі-Вдповідач-2) про стягнення 91 312,16 грн. завданої шкоди та визнання Договору оренди індивідуального визначеного нерухомого майна б/н від 26.07.2006 дійсним.
Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 03.06.2015 порушено провадження у справі, позовну заяву прийнято до розгляду.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Позивач не мав змоги користуватись орендованим у Відповідача-1 приміщенням у зв'язку з захопленням його Відповідачем-2, у зв'язку з чим у Позивача не було можливості забрати наявний в приміщенні товар, що свідчить на думку останнього про необхідність визнання договору оренди укладеним, а також стягнення шкоди внаслідок втрати наявного в приміщення майна.
У судових засіданнях здійснювалося фіксування судового процесу звукозаписувальними технічними засобами.
В судовому засіданні 03.07.2015 розгляд справи був відкладений на 08.07.2015, а в судових засіданнях 23.06.2015, 08.07.2015, 15.07.2015, 10.08.2015 судом оголошувалась перерва до 03.07.2015, 15.07.2015, 10.08.2015, 17.08.2015, відповідно.
03.07.2015 Відповідач-1 подав до господарського суду зауваження на протокол судового засідання від 23.06.2015 по даній справі.
За клопотанням Позивача від 15.07.2013, ухвалою господарського суду від 15.07.2013, відповідно до вимог статті 69 Господарського процесуального кодексу України, продовжено строк вирішення спору на 15 днів - до 17.08.2015.
Позивач в судове засідання з'явився, 14.08.2015 та17.08.2015 подав до господарського суду додаткові пояснення до позовної заяви, з урахуванням яких позовні вимоги підтримав, просив суд позов задовольнити. Судом додаткові пояснення Позивача долучені до матеріалів справи.
Відповідач-1 в судовому засідання проти задоволення позовних вимог заперечував, прсив суд в позові відмовити.
Відповідач-2 в судове засідання з'явився, 17.08.2015 року подав до господарського суду клопотання з додатками а також додатковий відзив на позов, з урахуванням якого проти задоволення позовних вимог заперечував. Судом вказані клопотання та додані до них документи, а також додатковий відзив Відповідача-2 долучені до матеріалів справи.
Стосовно зауваження Відповідача-1 на протокол судового засідання від 23.06.2015 необхідне зауважити наступне.
Згідно з частиною 5 статті 811 Господарського процесуального кодексу України, сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право знайомитися з протоколами і протягом п'яти днів після їх підписання подавати письмові зауваження з приводу допущених у протоколах неправильностей або неповноти протоколу. Зауваження на протоколи у всіх випадках долучаються до матеріалів справи.
Враховуючи те, що протокол, на який Відповідачем-1 подано вказані зауваження підписаний 23.06.2015, тоді як зауваження Відповідачем-1 подані 03.07.2015 року, тобто більше ніж протягом п'яти днів після його підписання, господарський суд не вбачає підстав для розгляду вказаних зауважень та долучив їх до матеріалів справи.
В судовому засіданні 17.08.2015 оголошені вступна та резолютивна частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, вивчивши наявні докази, заслухавши представників Позивача, Відповідача-1 та Відповідача-2, господарський суд, -
26.07.2006 між товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий дім "ГОЛІВУД" (далі-Наймодавець) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (далі-Наймач) був підписаний Договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна (далі-Договір), відповідно до пункту 1.1 якого, з метою ефективного використання нерухомого майна, та на виконання раніше підписаного Договору про спільну діяльність, Наймодавець передає, а Наймач приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене нерухоме майно, що належить Наймодавцю, і знаходиться на балансі Наймодавця, частина нежитлового приміщення, загальною площею 187,0 м2 розташоване за адресою: АДРЕСА_1.
Пунктом 1.2 Договору передбачено, що майно передається в найм (оренду) з метою використання його під розміщення магазину товарів для ремонтно-оздоблювальних робіт, товарів та обладнання для дому.
Згідно пункту 2.1 Договору, Наймач вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний в Договорі, але не раніше дати підписання сторонами Договору та акта приймання-передачі майна.
Відповідно до пункту 8.1 Договору, він укладений строком на термін з 26.07.2006 до 31.12.2009 включно.
Як вказує Позивач в своїй позовній заяві, він вступив у користування орендованим згідно Договору майном, однак, в порушення умов Договору Відповідач-2 заволодів орендованим Позивачем у Відповідача-1 майном, що на думку Позивача є незаконним та порушує його права як добросовісного користувача орендованим приміщенням.
Крім того, зі змісту позовної заяви вбачається про розміщення в орендованому Позивачем приміщенні матеріальних цінностей останнього на суму 91 312,16 грн., які Відповідачем-2 не повертались у зв'язку з чим Позивач поніс збитки.
Враховуючи вищевикладене, Позивач був вимушений звернутись до господарського суду з метою захисту порушених, на його думку, прав та законних інтересів фізичної особи-підприємця ОСОБА_1.
Розглядаючи вказані позовні вимоги, господарський суд вважає за необхідне зауважити наступне.
Оскільки вищевказаний Договір укладено сторонами 26.07.2006, таким чином питання щодо надання оцінки правомірності його укладення має регулюватись нормами Глави 58 Цивільного кодексу України в редакції, яка діяла станом на час виникнення спірних правовідносин, тобто до 27.06.2006.
Згідно статті 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Відповідно до статті 793 Цивільного кодексу України, договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше одного року, підлягає державній реєстрації (ст. 794 Цивільного кодексу України).
Отже, з наведених положень законодавства, які діяли станом на час виникнення спірних правовідносин, вбачається, що обов'язковою умовою при укладенні договору оренди строком на один рік і більше є нотаріальне посвідчення такого правочину та його державна реєстрація.
Як вказувалось вище, пунктом 8.1 Договору передбачено, що його укладено строком на термін з 26.07.2006 до 31.12.2009 включно, а отже він мав бути посвідчений нотаріально та підлягав державній реєстрації у встановленому законом порядку.
Згідно частини 1 статті 220 Цивільного кодексу України, у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Частиною першою статті 210 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Відповідно до частини третьої статті 640 Цивільного кодексу України, договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Відповідно до частини шостої пункту 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними", не вважаються вчиненими правочини (укладеними господарські договори), в яких (за якими): відсутні передбачені законом умови, необхідні для їх укладення (не досягнуто згоди за всіма істотними для даного правочину умовами); не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства необхідна його передача; не здійснено державну реєстрацію або нотаріальне посвідчення, необхідні для його вчинення, тощо. Встановивши відповідні обставини, господарський суд відмовляє в задоволенні позовних вимог як про визнання правочину недійсним, так і про застосування наслідків недійсності правочину. Водночас господарським судам необхідно враховувати таке. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору, а не за наслідками виконання його сторонами. Отже, якщо дії сторін свідчать про те, що оспорюваний договір фактично було укладено, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності його вимогам закону; це правило не стосується випадків, коли для вчинення правочину необхідні його державна реєстрація або нотаріальне посвідчення, оскільки за відсутності відповідної реєстрації чи посвідчення договір в будь-якому разі не вважається укладеним.
Таким чином, в врахуванням вимог Цивільного кодексу України та враховуючи положення наявного в матеріалах справи Договору, можна дійти обґрунтованого висновку, що Договір оренди індивідуально визначеного нерухомого майна від 26.07.2006 підписаний між сторонами без додержання встановлених законом вимог, наявність яких безпосередньо впливає на дійсність такого договору, а отже він є неукладеним.
Крім того, необхідно зауважити, що умовами спірного Договору, а саме його пунктом 2.1 передбачено, що Наймач вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний в Договорі, але не раніше дати підписання сторонами Договору та акта приймання-передачі майна.
Відповідно до ст. ст. 33 та 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу, а господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Матеріали не містять передбаченого Договором акту приймання-передачі майна в оренду, підписання якого може свідчити про дійсне приймання Позивачем вказаного майна в оренду, як і не містять належних доказів в підтвердження існування такого акту.
Наведені обставини свідчать про необґрунтованість позовних вимог в частині визнання Договору оренди індивідуального визначеного нерухомого майна б/н від 26.07.2006 дійсним.
Посилання Позивача на приписи частини 2 статті 220 Цивільного кодексу України, а саме якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається, судом до уваги не приймаються з огляду на наступне.
Згідно зі ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ст.16 вказаного Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Частиною 2 статті 20 ГК України встановлено, що кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб'єктів захищаються шляхом: визнання наявності чи відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб'єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб'єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб'єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов'язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами, передбаченими законом.
Згідно частини другою пункту 2.10 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №12 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна", відповідні приписи частини другої статті 220 ЦК України не застосовуються до правочинів, які підлягали і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК України (у редакції, чинній до 01.01.2013) пов'язувався з державною реєстрацією; відповідні правочини не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.
Отже, вибраний Позивачем спосіб захисту своїх прав, шляхом визнання дійсним спірного Договору, є не вірним та не може бути застосованим судом під час вирішенню даного спору по суті.
Що стосується позовних вимог Позивача щодо стягнення за Відповідачів-1, 2 шкоди в розмірі 91 312,16 грн., господарський суд вважає за необхідне вказати на ступне.
Позовні вимоги в цій частині Позивач обґрунтовує наявністю в орендованому Позивачем приміщенні матеріальних цінностей останнього на суму 91 312,16 грн., які Відповідачем-2 не повертались у зв'язку з чим Позивач поніс збитки.
Відповідно до ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).
Частиною 2 ст. 224 Господарського кодексу України встановлено, що під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Відповідно до ст. 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом.
Отже, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків, в тому числі, у вигляді упущеної вигоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки; 2) збитків; 3) причинного зв'язку між протиправною поведінкою боржника та збитками; 4) вини та встановлення заходів, вжитих стороною для одержання такої вигоди.
Пред'явлення вимоги про стягнення збитків, відшкодування не одержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов'язок довести, що ці збитки були понесені, доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов'язків. При визначенні реальності не одержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов'язання.
Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Таким чином, обов'язок доказування законодавчо покладено на сторони.
Згідно з ч. 2 ст. 34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Відповідно до ст. 41 Господарського процесуального кодексу України, судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Статтею 32 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у встановленому законом порядку, встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
В підтвердження вказаних обставин Позивач посилається на інвентаризаційний опис №1 від 05.07.2007 (т. 1 а.с. 44-54), підписаний директором ТОВ "АКЦЕНТ" ЛТД ОСОБА_6, фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та ще двома членами інвентаризаційної комісії, відповідно до якого встановлено перелік товарно-матеріальних цінностей, які начебто знаходяться в приміщенні за адресою АДРЕСА_1
Розглянувши вказаний інвентаризаційний опис, господарський суд не може прийняти його у вигляду належного доказу, оскільки з його змісту вбачається, що перелічені в ньому товарно-матеріальні цінності знаходяться на відповідальному володінні ФОП ОСОБА_1, а не належать останньому на праві власності.
Крім того, обґрунтовуючи необхідність стягнення шкоди Позивач посилається на наявність ухвал судів місцевої юрисдикції, згідно яких стосовно зазначеного майна вжито заходи до забезпечення позову, а також накладені арешти державним виконавцем як на майно, що належить Позивачу.
Вказані обставини спростовуються матеріалами справи, оскільки з наданих копії ухвали Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області по справі №2-4885/07 від 07.08.2007 (т.1 а.с. 207-215) та постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 09.08.2007 державного виконавця ВДВС Нікопольського МУЮ (т. 1 а.с.193-201) вбачається накладення арешту на майно, яке знаходиться у частки приміщення - торгівельного залу ТОВ "Голівуд", розташованого за адресою АДРЕСА_1 площею 187 м2, однак вказані документи не встановлюють факту, що зазначене в них майно є власністю фізичніої особі-підприємця ОСОБА_1.
Таким чином, Позивачем не доведено наявність у вказаному приміщенні товару, на який у нього наявне право власності, а отже Позивачем не доведено факту втрати свого майна, та безпідставно вимагає стягнення з Відповідачів-1, 2 шкоди, завданої внаслідок неповернення останніми товару.
Посилання Позивача на встановлення рішенням Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10.10.2013 по справі №182/5328/13-ц факту обмеження доступу Позивача до приміщення за адресою АДРЕСА_1 необхідно вказати, що зазначене рішення в подальшому було скасовано, а отже не може бути підставою для врахування його в якості підстав, на яких ґрунтуються позовні вимоги.
Більш того, відповідно до частини третьої статті 35 Господарського процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, крім встановлених рішенням третейського суду, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Абзацом 3 пункту 2.6 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №18 від 26.12.2011 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції" передбачено, що преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме обставинам, встановленим судовими рішеннями (в тому числі в їх мотивувальних частинах), а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом.
З рішення Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10.10.2013 по справі №182/5328/13-ц вбачається, що в даному випадку має місце саме правова оцінка доводам ФОП ОСОБА_1 щодо обмеження його доступу до приміщення, розташованого за адресою АДРЕСА_1, а не встановлення факту захоплення вказаного приміщення фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2.
Наведені обставини свідчать про недоведеність позовних вимог як в частині визнання дійсним договору так і в частині стягнення шкоди (збитків), оскільки Позивачем не доведено наявності існування усіх елементів складу цивільного правопорушення, які необхідні для встановлення такої міри відповідальності, як стягнення збитків, а отже господарський суд вважає за необхідне в задоволенні позову відмовити в повному обсязі.
Крім того, у своїх відзивах на позов Відповідач-1 та Відповідач-2 просять суд застосувати строк позовної давності до позовних вимог Позивача, вказуючи на те, що з моменту наявності оскаржуваних дії до дати звернення Позивача з позовом до Господарського суду Дніпропетровської області сплило більше, ніж три роки.
Відповідно до ч.1 ст.256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права та інтересу. Згідно із ст.257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до ч.3 ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
З огляду на вказані норми Цивільного кодексу України, відсутність підстав для задоволення позовних вимог Позивача, обставини щодо пропуску строку позовної давності не досліджуються судом, з огляду на необґрунтованість самих вимог Позивача за заявленим останнім позовом з вище встановлених підстав.
Відповідно до ст.49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на Позивача.
Керуючись ст.ст. 1, 33, 34, 43, 44, 49, 82-85, Господарського процесуального кодексу України, господарський суд -
В задоволенні позову - відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його підписання, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржено протягом десяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Дніпропетровського апеляційного господарського суду.
Повне рішення складено 21.08.2015.
Суддя А.Є. Соловйова