Апеляційне провадження Головуючий у 1 інстанції: Катющенко В.П.
№ 22-ц/796/9008/2015 Доповідач: Шебуєва В.А.
19 серпня 2015 року Колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва
в складі: головуючого-судді Шебуєвої В.А.,
суддів Оніщука М.І., Українець Л.Д.,
при секретарі Троц В.О.,
розглянувши апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва ТимченкоС. в інтересах держави в особі Київської міської ради на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 січня 2015 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу та зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права власності,-
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 15 січня 2015 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення боргу.
Зустрічний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права власності задоволено.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на нежитлову будівлю, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 64,2 кв.м.
В апеляційній скарзі заступник прокурора міста Києва Тимченко С. в інтересах держави в особі Київської міської ради просить скасувати вказане рішення суду в частині задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання права власності та ухвалити в цій частині нове рішення, яким у задоволенні вимог ОСОБА_3 відмовити. Посилається на те, що рішення суду першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що власником земельної ділянки по АДРЕСА_1 є територіальна громада м. Києва, в матеріалах справи відсутні докази того, що вказана земельна ділянка надавалась ОСОБА_3 у власність чи користування. Суд першої інстанції не залучив до участі в справі Київську міську раду та визнав право власності ОСОБА_3 на нежитлову будівлю, яка є капітальною спорудою. Разом з тим, в матеріалах справи наявні дозвільні документи на розміщення за адресою: АДРЕСА_1, тимчасової споруди - павільйону.
В апеляційній інстанції прокурор підтримав апеляційну скаргу та просить її задовольнити.
В судове засідання ОСОБА_2, ОСОБА_3 та їх представники не з'явилися, повідомлені про місце і час розгляду справи, а тому судова колегія дійшла висновку про можливість слухання справи у їх відсутність.
Вислухавши пояснення апелянта, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 21 січня 2008 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу кіоску, відповідно до умов якого, ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_3 купив торгівельний кіоск з продажу продуктів харчування, що знаходиться в АДРЕСА_1 (а. с. 23).
Пунктом 2 вказаного договору передбачено, що на встановлення кіоску у ОСОБА_2 є технічна документація, термін якої закінчився і потребує подальшого продовження.
10 березня 2008 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладений договір про спільну діяльність, відповідно до п. 1. якого сторони домовились про організацію спільної діяльності в сфері господарської діяльності, що пов'язана з реконструкцією, будівництвом об'єкта нерухомості - нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_1, для досягнення наступних господарських і комерційних цілей: проведення робіт по реконструкції об'єкта нерухомості; проведення будівництва об'єкта нерухомості - нежитлової будівлі; введення в експлуатацію і реєстрація права власності на нежитлову будівлю; організація діяльності торгових приміщень в нежитловій будівлі.
Відповідно до п.3 даного договору ОСОБА_3 зобов'язався з моменту підписання цього договору за власні кошти здійснювати проведення робіт по реконструкції, будівництву нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_1; здійснювати у разі потреби додаткові внески на спільну діяльність в розмірі, який буде визначений шляхом попередніх переговорів та внесенням відповідних змін у договір.
Згідно з п.4 договору про спільну діяльність від 10 березня 2008 року ОСОБА_2 зобов'язався отримати відповідну дозвільну документацію на проведення реконструкції, будівництва нежитлової будівлі за адресою: АДРЕСА_1. Після завершення ОСОБА_3 робіт по реконструкції, будівництву нежитлової будівлі зареєструвати право власності на нежитлову будівлю на його ім'я (а. с. 24-26).
01 травня 2012 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладений договір позики, за умовами якого ОСОБА_2 зобов'язався надати ОСОБА_3 зворотну фінансову допомогу в сумі 22 000,00 грн. на два роки до 01 травня 2014 року, а ОСОБА_3 зобов'язався повернути позику у вказаний строк та сплатити проценти за користування коштами в сумі 10 000, 00 грн. (а. с. 9-11).
Наприкінці серпня 2013 року ОСОБА_3 була проведена повна реконструкція нежилої будівлі, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, після чого загальна площа об'єкту становить - 64,2 кв. м.
03 жовтня 2014 року ТОВ «Міськспецексперт» на замовлення ОСОБА_3 виготовлений технічний паспорт на нежитлову будівлю за адресою: АДРЕСА_1. Відповідно до технічного паспорту площа нежитлової будівлі становить 64,2 кв. м. (а. с. 32).
10 грудня 2014 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_3 22000 грн. заборгованості за договором позики від 01 травня 2012 року. В ході розгляду справи ОСОБА_2 збільшив позовні вимоги, просив в рахунок погашення боргу за договором позики визнати за ним право власності на нежитлову будівлю, загальною площею 64,2 кв.м. яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.
ОСОБА_3 подав зустрічний позов про визнання за ним права власності на нежитлову будівлю, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 64,2 кв.м., посилаючись на невиконання ОСОБА_2 зобов'язань за договором про спільну діяльність від 10 березня 2008 року.
Ухвалою Дніпровського районного суду м.Кєива від 15 січня 2015 року позовні вимоги ОСОБА_2 до ОСОБА_3 в частині стягнення грошової суми в розмірі 22000 грн. на підставі боргової розписки від 01 травня 2012 року залишено без розгляду.
Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_2 та визнав законними та обґрунтованими позовні вимоги ОСОБА_3 про визнання за ним права власності на нежитлову будівлю, загальною площею 64,2 кв.м. яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, Дніпровський район.
В частині вирішення позовних вимог ОСОБА_3 колегія суддів не може погодитися з висновками суду першої інстанції та вважає, що при їх вирішенні були порушені положення норм матеріального права.
Обраний ОСОБА_3 спосіб захисту порушеного права та наведені доводи в обґрунтування заявлених вимог не ґрунтуються на вимогах закону.
Звертаючись до суду з даним позовом позивач вказував, що в порушення укладених між ними договорів про спільну діяльність відповідач не зареєстрував за ним право власності на об'єкти нерухомості та не надає необхідні документи для реєстрації права власності, чим фактично не визнав та оспорив право власності позивача на ці об'єкти.
У відповідності до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Матеріали справи не містять належного та допустимого доказу права власності позивача на спірні об'єкти нерухомого майна. Крім того, відсутні підстави вважати, що таке право оспорювалось чи не визнавалось відповідачем. Зі змісту укладених договорів вбачається, що ОСОБА_2 лише взяв на себе зобов'язання отримати відповідну дозвільну документацію на проведення реконструкції, будівництва нежитлових будівель та після завершення цих робіт зареєструвати право власності на них за ОСОБА_3 В матеріалах справи відсутні будь-які відомості про належність об'єктів нерухомого майна на праві власності позивачу та втрату позивачем документа, який засвідчує право власності на об'єкти нерухомості.
Натомість матеріали справи містять лише дані про придбання 21 січня 2008 року ОСОБА_3 торговельного кіоску з продажу продуктів харчування та видані МПП «Мрія» (директором якого є ОСОБА_3.) дозволи на їх встановлення, як тимчасових споруд.
Відповідно до роз'яснень, викладених в постанові пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 6 від 30 березня 2012 року «Про практику застосування судами статті 376 ЦК України (про правовий режим самочинного будівництва)», за загальним правилом особа, яка здійснила або здійснює таке будівництво, не набуває права власності на нього (ч. 2 ст. 376 ЦК України).
Разом із цим власник земельної ділянки набуває право власності на зведені ним будівлі, споруди та інше нерухоме майно (частина друга статті 375 ЦК України), тому на вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудовано на ній, якщо це не порушує права інших осіб (ч. 5 ст. 376 ЦК України).
Право на будівництво нерухомого майна (забудову) мають власники земельних ділянок (стаття 90 ЗК України), землекористувачі (стаття 95 ЗК України), особи, які набули права користування чужою земельною ділянкою (суперфіцій) за договором із власником земельної ділянки (стаття 1021 ЗК України) або з інших передбачених законом підстав.
Власником або землекористувачем земельної ділянки право на її забудову (будівництво) реалізується за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та видом відповідно до містобудівних умов і обмежень, встановлених законодавством.
Право на забудову виникає у особи, яка набула права на земельну ділянку на законних підставах, після здійснення нею дій, передбачених статтями 26-32 Закону № 3038-VI.
За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 3 ЦПК України). У зв'язку із цим звернення до суду з позовом про визнання права власності на самочинне будівництво має здійснюватися за наявності даних про те, що порушене питання було предметом розгляду компетентного державного органу, рішення якого чи його відсутність дають підстави вважати про наявність спору про право.
Вирішуючи справу за позовом власника (користувача) земельної ділянки про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, необхідно встановлювати усі обставини справи, зокрема: чи є позивач власником (користувачем) земельної ділянки; чи звертався він до компетентного державного органу про прийняття забудови до експлуатації; чи є законною відмова у такому прийнятті; чи є порушені будівельні норми та правила істотними.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_3 не було надано суду доказів на підтвердження наявності у нього права власності або користування земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1. В матеріалах справи відсутні дозвільна документація на проведення будівельних робіт за вказаною адресою, а також докази звернення ОСОБА_3 до компетентних органів з приводу прийняття забудови до експлуатації.
Як зазначає апелянт, власником вказаної земельної ділянки є територіальна громада м.Києва. Суд першої інстанції не з'ясував хто є власником земельної ділянки та не залучив його до участі в розгляді справи.
Враховуючи викладене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_3 про визнання за ним права власності на нежитлову будівлю, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 січня 2015 року підлягає скасуванню в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання права власності з ухваленням в цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_3
В іншій частині рішення суду першої інстанції підлягає залишенню без змін.
Керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 309, 313-315 ЦПК України, судова колегія, -
Апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва ТимченкоС. в інтересах держави в особі Київської міської ради задовольнити.
Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 січня 2015 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права власності скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення.
Відмовити в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання права власності.
В іншій частині рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 15 січня 2015 року залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з часу проголошення та може бути оскаржено протягом двадцяти днів до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий
Судді