27.07.2015 Справа № 363/3045/14-ц
27 липня 2015 року Вишгородський районний суд Київської області в складі:
головуючого судді Підкурганного В.В.
при секретарі Слободенюк Ю.С.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Вишгороді цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Головне управління юстиції у Київській області,
У липні 2014 року позивачка звернулася до суду із названим позовом у якому просила визнати за нею право власності на ? житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться за адресом: АДРЕСА_1; право власності на ? земельної ділянки (паю) розміром 1,97 умовних кадастрових гектарів, яка перебуває в колективній власності ВАТ ім. Васильєва, с. Гута Межигірська, Вишгородського району, Київської області та на яку ОСОБА_3 мала право власності, на підставі Сертифікату НОМЕР_1, виданого Вишгородською районною державною адміністрацією в 2001 році та зареєстрованого в книзі сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 628; право власності на ? грошових внесків, що знаходились на зберіганні Державного ощадного банку України № 8151/020 с. Лютіж, Вишгородського району на рахунках НОМЕР_2, НОМЕР_3 та в Державному Ощадному банку № 8151/011 с. Синяк Вишгородського району на рахунку НОМЕР_4; право власності на ? земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1196 га; стягнути з ОСОБА_2 грошові кошті; визнати недійсною реєстрацію свідоцтва НОМЕР_5 про право на спадщину права на земельну ділянку у відділі земельних ресурсів Вишгородської районної державної адміністрації; визнати недійсною державну реєстрацію свідоцтва про право на спадщину НОМЕР_6 житлового будинку у Вишгородському бюро технічної інвентаризації;
Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 на підставі судового рішення звернулася до Вишгородської районної державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини та з заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину після смерті матері ОСОБА_3, яка померла у травні 2003 року. Однак, їй було відмовлено у видачі свідоцтва на право на спадщину у зв'язку із відсутністю правовстановлюючих документів.
Вважала, що на підставі статей 387 та 392 ЦК України має право на визнання за нею права власності на ? частину спірного нерухомого майна.
У судовому засіданні представник позивачки позов підтримав та просив про його задоволення із викладених у ньому підстав.
Як вбачається із примірнику спадкової справи, заведеної Сьомою київською державною нотаріальною конторою, відповідач ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 165).
Третя особа по справі надіслала на адресу суду заяву у якій просила слухати справу за відсутності їхнього представника.
Заслухавши учасників судового процесу, дослідивши матеріали справи, судом зазначається про наступне.
1 березня 2000 року виконком Лютізької сільської ради посвідчив заповіт ОСОБА_3 на користь відповідача, який є чинним на час розгляду справи у суді.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 померла (а.с. 41).
На підставі зазначеного заповіту, в.о. державного нотаріуса Вишгородської державної нотаріальної контори від 27 липня 2004 року були видані свідоцтва про право на спадщину за заповітом на ім'я ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 за НОМЕР_6 та за НОМЕР_7 щодо житлового будинку з надвірними будівлями, що знаходиться за адресом: АДРЕСА_1; земельної частки (паю) розміром 1,97 в умовних кадастрових гектарах без визначення меж, яка перебуває в колективній власності ВАТ ім. Васильєва, що належала ОСОБА_3, на підставі сертифікату НОМЕР_1 виданого Вишгородською районною державною адміністрацією в 2001 році та зареєстрованого в книзі сертифікатів на право на земельну частку (пай) за № 628; грошових вкладів з відповідними відсотками та компенсаціями, що знаходяться в Державному ощадному банку № 8151/020 с. Лютіж, Вишгородського району на рахунках НОМЕР_2, НОМЕР_3 та в Державному ощадному банку № 8151/011 с. Синяк Вишгородського району на рахунку НОМЕР_4, що належали ОСОБА_3 на підставі ощадних книжок; грошових вкладів з відповідними відсотками та компенсаціями, що знаходяться в Державному ощадному банку № 8151/020 с. Лютіж, Вишгородського району на рахунках НОМЕР_8, НОМЕР_9, що належали ОСОБА_4 - чоловіку померлої котрий помер ІНФОРМАЦІЯ_3, яка після його смерті спадщину фактично прийняла, але юридично її не оформила, на підставі ощадних книжок (а.с. 44, 44-зворот).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер (а.с. 129), із матеріалів спадкової справи, заведеної після його смерті, вбачається, що спадщину після його смерті, у встановленому законом порядку прийняли дружина, син та дочка (а.с. 208-209).
Рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 9 квітня 2014 року було частково задоволено позов ОСОБА_1, визначено додатковий строк для подання до Вишгородської державної нотаріальної контори про прийняття спадщини за законом після смерті ОСОБА_3 та визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом НОМЕР_7 від 27 липня 2004 року, видане на ім'я ОСОБА_2 (а.с. 8-10).
Відповідно до статті 1 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини 1 статті 3 ЦПК кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Так, законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 1233 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Тобто, Закон закріплює право фізичної особи призначити спадкоємців шляхом складання заповіту і розподілити спадкове майно, майнові права та обов'язки на свій розсуд.
Разом з тим, у статті 1241 ЦК України визначено право певних осіб на отримання частки спадкового майна, незалежно від змісту заповіту закон гарантує визначену частку спадщини, яка є обов'язковою часткою.
Таким чином, свобода спадкового розпорядження обмежується правом осіб, які закликаються до спадкування незалежно від волі спадкодавця в силу прямої вказівки закону.
Перелік таких осіб, визначений вищевказаною статтею ЦК України, є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. До цього переліку входять лише особи, які належать до першої черги спадкоємців за законом і є малолітніми, неповнолітніми, повнолітніми непрацездатними дітьми спадкодавця (в тому числі усиновленими), непрацездатною вдовою (вдівцем), непрацездатними батьками (усиновителями) та дітьми, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені після відкриття спадщини.
Відповідно до статті 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом. Судом забезпечено реалізацію прав сторін у судовому засіданні.
З урахуванням того, що померлий ОСОБА_2 успадкував майно, на яке претендувала позивачка, на підставі чинного на час розгляду справи у суді заповіту, та відсутності доказів у справі які б свідчили про поширення дії норми, закріпленої у статті 1241 ЦК України щодо позивачки, позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на частину спірного, на її думку, нерухомого майна (будинок та земельні ділянки), є такими, що не ґрунтуються на вимогах закону, тому задоволенню судом не підлягають.
Крім того, як на підставу для задоволення позову, позивачка посилалася на статтю 392 ЦК України, згідно якої, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Однак, такі доводи ОСОБА_1, також, не можуть бути взято судом до уваги для задоволення позовних вимог про визнання права власності, так як власником спірного нерухомого майна вона не була. Так само судом не вбачається підстав для застосування норм статті 387 ЦК України для вирішення спору, що розглядається.
Що стосується позовних вимог про стягнення з ОСОБА_2 грошових коштів та про визнання недійсною реєстрацію свідоцтв про право на спадщину за НОМЕР_5 та за НОМЕР_6, то зазначені позовні вимоги взагалі є необґрунтованими, не чіткими.
У статті 11 ЦПК України йдеться про те, що суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Однак, із змісту названих позовних вимог не вбачається можливим визначити та встановити яка сума грошових коштів і чому саме має бути стягнута із відповідача; на чиє ім'я видані свідоцтва про державну реєстрацію та яких саме об'єктів вони стосуються.
Тому, судом не вбачається визначених законом підстав й для їх задоволення.
Отже, на переконання суду, із врахуванням встановлених судом фактичних обставин по справі, досліджених у судовому засіданні доказів, визначених судом норм матеріального і процесуального права, що врегульовують правовідносини між сторонами по справі, суд приходить до висновку що позов є таким, що не підлягає задоволенню.
Керуючись статтями 209-215 ЦПК України, суд,
у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Головне управління юстиції у Київській області - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана в строки і в порядку, визначені статтями 294 та 296 ЦПК України, відповідно.
Суддя