33013, м. Рівне, вул. Набережна, 26 А
"16" серпня 2012 р. Справа № 5019/2200/11
Господарський суд Рівненської області у складі судді Павленка Є.В., розглянувши матеріали справи за позовом підприємства об'єднання громадян “Перелесник” міської громадської організації “Рівненський Ювілейний ринок” (далі -Підприємство) до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (далі -Підприємець) про стягнення 21 011 грн. 10 коп., розірвання договору та зобов'язання звільнити земельну ділянку,
за участю:
представників позивача: ОСОБА_2 за дов. від 18 липня 2012 року № 13,
ОСОБА_3 за дов. від 18 липня 2012 року № 14,
відповідача ОСОБА_1,
представника відповідача: ОСОБА_4 за дов. від 16 листопада 2011 року № 2802,
У жовтні 2011 року Підприємство звернулося до господарського суду Рівненської області з вказаним позовом, посилаючись на те, що 1 лютого 2007 року між ним та Підприємцем було укладено договір № 29 про надання останньому торгового місця та послуг при здійсненні торгівлі. Проте в порушення умов вищезазначеного договору відповідач не здійснює оплату наданих йому послуг, заборгувавши таким чином позивачу з 16 лютого 2007 року по 1 вересня 2011 року 21 011 грн. 10 коп. Оскільки Підприємець у добровільному порядку не погасив дану заборгованість, позивач просив суд стягнути з відповідача вказану суму, а також припинити правовідносини згідно договору від 1 лютого 2007 року № 29 шляхом його розірвання з 1 жовтня 2011 року та зобов'язати Підприємця звільнити займану ним земельну ділянку площею 7,17 м2, що знаходиться під кіоском № 29 по вулиці Ювілейній в місті Рівному, шляхом демонтажу вказаного кіоску.
Ухвалою господарського суду Рівненької області від 11 жовтня 2011 року (суддя Качур А.М.) порушено провадження у справі № 5019/2200/11 та призначено її до розгляду.
Рішенням господарського суду Рівненської області від 27 грудня 2011 року в позові відмовлено.
Постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 15 лютого 2012 року вказане рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Вищого господарського суду від 23 квітня 2012 року вищезазначені судові рішення скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду Рівненської області.
За результатами проведеного автоматичного розподілу дана справа передана на розгляд судді Павленку Є.В.
Ухвалою господарського суду Рівненської області від 8 червня 2012 року справу № 5019/2200/11 прийнято до свого провадження суддею Павленком Є.В. та призначено її до розгляду на 27 червня 2012 року.
Ухвалою суду від 27 червня 2012 року розгляд справи відкладено на 19 липня 2012 року.
У судових засіданнях 19 липня 2012 року та 26 липня 2012 року оголошувалися перерви відповідно до 26 липня 2012 року та 2 серпня 2012 року.
Ухвалою суду від 2 серпня 2012 року на підставі клопотання відповідача строк розгляду даного спору продовжено на п'ятнадцять днів -до 20 серпня 2012 року, розгляд справи відкладено на 16 серпня 2012 року.
15 серпня 2012 року через канцелярію суду представником відповідача було подано клопотання про зупинення провадження у даній справі.
В обґрунтування даного клопотання було покладено твердження про неможливість розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею справи господарського суду Рівненської області № 5019/1290/12 за позовом Підприємця до Підприємства про скасування рішень відповідача про затвердження калькуляцій, на підставі яких Підприємцю нараховувалася плата за договором від 1 лютого 2007 року № 29.
Частиною 1 статті 79 Господарського процесуального кодексу України (далі -ГПК України) передбачено, що господарський суд зупиняє провадження у справі в разі неможливості розгляду даної справи до вирішення пов'язаної з нею іншої справи, що розглядається іншим судом, а також у разі звернення господарського суду із судовим дорученням про надання правової допомоги до іноземного суду або іншого компетентного органу іноземної держави.
Водночас пунктом 3.16 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року № 18 “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції” передбачено, що під неможливістю розгляду даної справи слід розуміти неможливість для даного господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, -у зв'язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи даному господарському суду, одночасністю розгляду двох пов'язаних між собою справ різними судами або з інших причин.
Отже, згідно з вищезазначеними приписами чинного законодавства подання вищезгаданого позову не перешкоджає вирішенню по суті справи № 5019/2200/11, оскільки суд самостійно може дати оцінку вказаним обставинам в межах розгляду даної справи.
Відповідно до статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.
Оскільки відповідачем не було доведено належними та допустимими доказами обставин, які б могли зумовити зупинення провадження у даній справі, суд дійшов висновку про те, що вищезазначене клопотання є необґрунтованим, у зв'язку з чим його слід відхили.
Представники позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримали з підстав, викладених у позовній заяві, та наполягали на їх задоволенні.
Відповідач та його представник проти позову заперечували, обґрунтовуючи свою позицію тим, що позивач не надав суду доказів надання послуг Підприємцю за договором від 1 лютого 2007 року. Калькуляції, відповідно до яких нараховувалась плата за вказаним договором, на думку відповідача, є незаконними, оскільки не включають розрахунку видатків, що підтверджують фактичні суми витрачених Підприємством коштів на утримання ринку.
Крім того, Підприємцем було подано клопотання про застосування строків позовної давності до вимог Підприємства про стягнення заборгованості за спірним договором.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення відповідача, його представника та представників позивача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
1 лютого 2007 року між Підприємством та Підприємцем був укладений договір № 29, за умовами якого останній влаштовує торгове місце розміром 7,17 м2 на території Підприємства і здійснює роздрібну торгівлю на засадах, визначених відповідними органами місцевої та державної влади, а останнє створює для цього відповідні умови, виходячи із своїх організаційних, технічних, фінансових та територіальних можливостей (т. 1, а.с. 21).
Відповідно до пункту 2.1 вищезазначеного договору Підприємство, зокрема, зобов'язується на підставі заяви замовника надати дозвіл на влаштування торгового місця; надати замовнику дозвіл на влаштування іншого торгового місця у випадку проведення робіт з будівництва чи реконструкції на території Підприємства; об'єктивно встановлювати розмір плати за послуги по утриманню та обслуговуванню торгового місця; обґрунтовувати замовнику зміни розміру платежів в результаті зміни цін і тарифів на послуги та інфляційних процесів.
Відповідно до пункту 2.2 договору замовник зобов'язується, зокрема, дотримуватись у своїй діяльності положень Закону України “Про захист прав споживачів” та правил торгівлі, а також своєчасно оплачувати вартість отриманих послуг Підприємства.
Договір набирає чинності з дня його підписання сторонами. Термін дії договору 11 місяців, після чого він продовжує діяти до моменту його розірвання за ініціативою однієї із сторін договору (п. 5.1 договору).
Судом встановлено, що даний договір було підписано сторонами 16 лютого 2007 року.
За приписами частини 2 статті 35 ГПК України визначено, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
Факти, які відповідно до закону вважаються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку (частина 5 вищезазначеної статті).
Відповідно до пункту 2.6 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 26 грудня 2011 року №18 “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України судами першої інстанції” не потребують доказування преюдиціальні факти, тобто встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) у процесі розгляду іншої справи, в якій беруть участь ті самі сторони, в тому числі і в тих випадках, коли в іншому спорі сторони мали інший процесуальний статус.
Преюдиціальне значення процесуальним законом надається саме фактам, встановленим судовими рішеннями (у тому числі в їх мотивувальних частинах).
Так, 4 травня 2011 року Рівненським апеляційним господарським судом було прийнято постанову у справі № 5/183 за позовом Підприємства до Підприємця про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки і усунення перешкод у землекористуванні (т. 1, а.с. 59-60).
Вказана постанова не оскажувалася в касаційному порядку і набрала законної на час розгляду даної справи.
При винесенні зазначеної постанови судом було встановлено, що Підприємству передано в оренду земельну ділянку площею 942 м2, розташовану по вулиці Ювілейній в місті Рівному, згідно рішення Рівненської міської ради від 28 грудня 2006 року № 454 та договору оренди землі від 24 квітня 2007 року для надання торгових місць для роздрібної торгівлі іншим суб'єктам підприємницької діяльності та пов'язаних з цим послуг на підставі угод.
Також судом апеляційної інстанції було встановлено, що правовідносини між сторонами щодо надання торгової площі на вищезазначеній земельній ділянці були врегульовані на підставі договору від 1 лютого 2007 року. Вказаний правочин на час розгляду справи № 5/183 був визнаний судом чинним, у зв'язку з чим останнім було відмовлено у задоволенні вказаного позову.
Право адміністрації ринку укладати письмові угоди з продавцями про надання торговельних місць на визначений термін передбачено пунктом 20 Правил торгівлі на ринках, затверджених наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства внутрішніх справ України, Державної податкової адміністрації України, Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 26 лютого 2002 року № 57/188/84/105 (що діяли на час виникнення спірних правовідносин).
Згідно з пунктом 20 цих Правил адміністрація ринку при наданні продавцям торговельних місць на визначений термін укладає з ними письмову угоду, в якій рекомендується зазначати термін дії угоди, асортимент (вид) товарів, що реалізуються, розташування торговельного місця, умови оренди торговельного місця, розмір та порядок оплати за оренду майна, перелік послуг, які надає ринок, та їх вартість.
Згідно з пунктом 1.8 Інструкції щодо заповнення форми державного статистичного спостереження N 12-торг “Про наявність і використання торгової мережі на ринках та реалізацію сільськогосподарської продукції на них”, затвердженої наказом Держкомстату України 26 липня 2005 року № 209, торгове місце -це площа, відведена для розміщення необхідного для торгівлі інвентарю (вагів, лотків тощо) та здійснення продажу продукції з прилавків (столів), транспортних засобів, причепів, візків (у тому числі ручних), у контейнерах, кіосках, палатках тощо.
Таким чином, безпосередньо Правила торгівлі на ринках передбачають укладення між адміністрацією ринку і підприємцями, що займаються торговельною діяльністю, саме договорів, що за своєю правовою природою є договорами оренди (найму) торгових площ, а не договором про надання послуг як помилково вважав відповідач.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2011 року у справі № 07/33-71.
Відповідно до частини 1 статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Частиною 2 вищезазначеної статті передбачено, що законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Згідно з частиною 2 статті 762 ЦК України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.
Плата за користування майном може вноситися за вибором сторін у грошовій або натуральній формі. Форма плати за користування майном встановлюється договором найму (частина 2 статті 762 ЦК України).
Частиною 1 статті 632 ЦК України унормовано, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.
Якщо ціна у договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору (частина 4 вищезазначеної статті).
У пункті 3.1 договору від 1 лютого 2007 року № 29 сторони погодили, що оплата проводиться замовником (відповідачем) відповідно до затвердженої калькуляції у вигляді передоплати через касу підприємства або установи банків, але не пізніше останнього числа попереднього місяця.
Судом було встановлено, що на виконання умов вищезазначеного пункту договору виконавчим директором Підприємства було затверджено відповідні калькуляції, копії яких містяться в матеріалах справи. Так, відповідно до калькуляції від 1 лютого 2007 року вартість послуг по наданню одного квадратного метра торгівельної площі на території Підприємства станом на вищезазначену дату становила 1 грн. 00 коп. за день, відповідно до калькуляції, затвердженої вищезазначеною посадовою особою 1 жовтня 2007 року, -1 грн. 40 коп., відповідно до калькуляції від 1 березня 2008 року -1 грн. 80 коп., згідно з калькуляціями від 1 лютого 2009 року та від 1 жовтня 2009 року -2 грн. 00 коп. (т. 1, а.с. 23-27).
Посилання відповідача на те, що вищезазначені калькуляції були затверджені виконавчим директорам з перевищенням наданих йому повноважень не беруться судом до уваги, з огляду на наступне.
Відповідно до пункту 4.5 статуту Підприємства, копія якого наявна у матеріалах даної справи (т. 1, а.с. 40-44), виконавчими органами позивача, що здійснюють керівництво його поточною діяльністю, є рада директорів та виконавчий директор.
Підпунктом “в” пункту 4.6 статуту передбачено, що до компетенції ради директорів, зокрема, відноситься затвердження договірних цін на продукцію та тарифів на послуги.
Згідно з підпунктом “е” вказаного пункту виконавчий директор зобов'язаний виконувати рішення ради директорів.
Водночас у судовому засіданні представником позивача було подано копії протоколів ради директорів № 1-К від 28 лютого 2008 року, № 1-К від 30 січня 2009 року та № 2-К від 29 вересня 2009 року (т. 2, а.с. 2-4), якими оформлені рішення вказаного виконавчого органу позивача про прийняття калькуляцій на 2008-2009 роки та зобов'язання виконавчого директора щодо їх затвердження.
За таких обставин, суд дійшов висновку про те, що при затвердженні вказаних калькуляцій виконавчий директор Підприємства діяв в межах наданих йому повноважень, передбачених вищезазначеними пунктами статуту позивача. Оскільки відповідачем не було доведено належними та допустимими доказами факту перевищення виконавчим директором наданих йому повноважень при затвердженні вказаних калькуляцій, а також факту їх скасування в установленому законом порядку, суд вважає необґрунтованими посилання відповідача на незаконність цих калькуляцій.
Сторони не заперечують факт використання відповідачем торгівельного місця на території ринку Підприємства, розташованого по вулиці Ювілейній в місті Рівному.
Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).
Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною 1 статті 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк.
За частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до частини 1 статті 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання -відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Проте судом встановлено, що всупереч умовам договору від 1 лютого 2007 року № 29 відповідач не проводив оплату за користування вказаною торгівельною площею, заборгувавши таким чином з 16 лютого 2007 року по 1 вересня 2011 року за обрахунком позивача 21 011 грн. 10 коп.
Водночас статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Відповідно до частини 5 статті 261 ЦК України за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
За зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання.
У той же час з матеріалів справи вбачається, що Підприємство звернулося до господарського суду Рівненської області з даним позовом лише 10 жовтня 2011 року, про що свідчить відбиток штампу вхідної кореспонденції суду, проставлений на першій сторінці даної позовної заяви.
Частиною 3 статті 267 ЦК України встановлено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 вищезазначеної статті).
Оскільки до моменту винесення рішення у встановленому законом порядку відповідачем у його додаткових поясненнях від 26 липня 2012 року (т. 3, а.с. 211-216) було заявлено клопотання про застосування строку позовної давності щодо позовних вимог про стягнення заборгованості за договором від 1 лютого 2007 року № 29, і позивачем не було наведено поважних причин пропущення цього строку, суд, враховуючи приписи вищезазначених норм закону, а також дату звернення Підприємства з даним позовом, дійшов висновку про необхідність застосування строку позовної давності щодо позовних вимог останнього про стягнення з відповідача суми заборгованості, що виникла за вказаним договором у період з 16 лютого 2007 року по 9 жовтня 2008 року.
За таких обставин стягненню підлягає заборгованість, що утворилася у період з 10 жовтня 2008 року по 1 вересня 2011 року, яка за обрахунком суду становить 18 132 грн. 94 коп. Зокрема, з 10 жовтня 2008 року по 31 грудня 2008 року -4 224 грн. 57 коп. (7,17х1,80х83), з 1 січня 2009 року по 31 січня 2009 року -400 грн. 09 коп. (7,17х1,80х31), з 1 лютого 2009 року по 31 грудня 2009 року -4 789 грн. 56 коп. (7,17х2,00х334), з 1 січня 2010 року по 31 грудня 2010 року -5 234 грн. 10 коп. (7,17х2,00х365), з 1 січня 2011 року по 1 вересня 2011 року -3 484 грн. 62 коп. (7,17х2,00х243).
Враховуючи те, що сума основного боргу за договором від 1 лютого 2007 року № 29, яка складає 18 132 грн. 94 коп., підтверджена належними доказами, наявними у матеріалах справи, і відповідач на момент прийняття рішення не надав документів, які свідчать про погашення вказаної заборгованості перед позивачем, суд дійшов висновку про те, що позовна вимога Підприємства про стягнення з Підприємця 21 011 грн. 10 коп. підлягає частковому задоволенню в розмірі 18 132 грн. 94 коп.
Крім того, у своїй позовній заяві Підприємство просило суд припинити правовідношення згідно укладеного між сторонами договору від 1 лютого 2007 року № 29 шляхом його розірвання з 1 жовтня 2011 року.
За частиною 1 статті 188 ГК України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.
Аналогічна норма міститься в частині 1 статті 651 ЦК України.
Водночас частиною 2 вказаної статті передбачено, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
У пункті 6.1 договору сторони погодили, що дану угоду може бути розірвано в односторонньому порядку у випадках невиконання договірних зобов'язань однієї із сторін.
Як вже зазначалося вище, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк (частина 1 статті 759 ЦК України).
Зі змісту пунктів 2, 3 самого договору від 1 лютого 2007 року № 29 вбачається, що дана угода має оплатний характер.
Отже, несвоєчасна сплата відповідачем платежів за надане йому торгівельне місто є істотним порушенням умов даної угоди, оскільки внаслідок несплати вказаних платежів позивач не отримав грошові кошти, на які розраховував при укладенні спірного правочину.
Враховуючи те, що матеріалами справи підтверджується істотне порушення відповідачем умов договору, що полягає у невиконанні зобов'язань щодо сплати сум за надане йому торгівельне місце, у зв'язку з чим позивач значною мірою позбавляється того, на що він розраховував при укладенні спірного договору, а також враховуючи те, що відповідач в установленому законом порядку не спростував наявність цієї заборгованості, суд на підставі вищезазначених норм чинного законодавства дійшов висновку про наявність правових підстав для розірвання договору від 1 лютого 2007 року № 29.
Водночас у своїй позовній заяві Підприємство просило суд розірвати вищезазначений договір з конкретно визначеної дати -з 1 жовтня 2011 року.
Проте відповідно до частини 3 статті 653 ЦК України, якщо договір змінюється або розривається у судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що вказана позовна вимога про розірвання спірного договору з 1 жовтня 2011 року підлягає частковому задоволенню.
Також у своїй позовній заяві Підприємство просило суд зобов'язати відповідача звільнити земельну ділянку, що знаходиться під кіоском № 29 по вулиці Ювілейній в місті Рівному, та належить позивачу на праві землекористування, шляхом демонтування вказаного кіоску.
Відповідно до частини 1 статті 212 ЗК України самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними.
Частиною 2 вищезазначеної статті передбачено, що приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки.
Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (частина 3 статті 212 ЗК України).
Як вбачається з матеріалів справи та було встановлено постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 4 травня 2011 року у справі № 5/183, земельна ділянка площею 942 м2, розташована в місті Рівному по вулиці Ювілейній, на якій розміщено кіоск відповідача, передана у користування позивачу на підставі рішення Рівненської міської ради від 28 грудня 2006 року № 454 та договору оренди землі від 24 квітня 2007 року.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 611 ЦК України розірвання договору є підставою для припинення зобов'язання.
За частиною 2 статті 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.
Оскільки судом встановлено, що належним землекористувачем спірної земельної ділянки є позивач і відповідачем не було надано правовстановлюючих документів на земельну ділянку площею 7,17 м2, розташовану в місті Рівному по вулиці Ювілейній, на якій розміщено належний Підприємцю кіоск № 29, крім того, між сторонами припинилися правовідносини, що виникли на підставі договору від 1 лютого 2007 року № 29 у зв'язку з його розірванням, суд на підставі вищезазначених вимог закону дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог в частині зобов'язання відповідача звільнити вказану земельну ділянку шляхом демонтажу належного йому кіоску та повернути вказану земельну ділянку позивачу.
За таких обставин позов в цій частині підлягає задоволенню.
Відповідно до частини 1 статті 49 ГПК України витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
Виходячи з викладеного та керуючись статтями 32-34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
Позов задовольнити частково.
Розірвати договір № 29 від 1 лютого 2007 року, укладений між фізичною особою -підприємцем ОСОБА_1 (33024, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код: НОМЕР_1) та підприємством об'єднання громадян “Перелесник” міської громадської організації “Рівненський Ювілейний ринок” (33024, АДРЕСА_2, ідентифікаційний код: 34021196).
Зобов'язати фізичну особу -підприємця ОСОБА_1 (33024, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код: НОМЕР_1) повернути підприємству об'єднання громадян “Перелесник” міської громадської організації “Рівненський Ювілейний ринок” (33024, АДРЕСА_2, ідентифікаційний код: 34021196) земельну ділянку площею 7,17 м2, розташовану під торгівельним кіоском № 29 по вулиці Ювілейній в місті Рівному, шляхом звільнення даної земельної ділянки від вищезазначеного кіоску.
Стягнути з фізичної особи -підприємця ОСОБА_1 (33024, АДРЕСА_1, ідентифікаційний код: НОМЕР_1) на користь підприємства об'єднання громадян “Перелесник” міської громадської організації “Рівненський Ювілейний ринок” (33024, АДРЕСА_2, ідентифікаційний код: 34021196) 18 132 (вісімнадцять тисяч сто тридцять дві) грн. 94 коп. основного боргу, 266 (двісті шістдесят шість) грн. 33 коп. державного мита, а також 219 (двісті дев'ятнадцять) грн. 84 коп. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Повне рішення складено 21 серпня 2012 року
Суддя Є.В. Павленко