Дата документу 15.01.2014
Справа № 334/2917/13-ц
Провадження № 2/334/48/2014
15 січня 2014 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя у складі головуючого судді Турбіної Т.Ф., при секретарі Якушеві P.C., розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Запоріжжі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Перша Запорізька державна нотаріальна контора, про визнання договору довічного утримання недійсним,
У квітні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, в обґрунтування якого зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 у віці 74 роки. До спадкової маси після смерті ОСОБА_3 увійшло: квартира АДРЕСА_1; грошові вклади з відповідними відсотками та компенсаціями.
Позивач відповідно до вимог ст. 1270 ЦК України у встановлений 6-місячний строк звернувся до Приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Китаєвої О.О. із заявою про прийняття спадщини за законом. Приватний нотаріус повідомив, що право власності на квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано за ОСОБА_2 (відповідач у справі) на підставі договору, посвідченого Першою Запорізькою державною нотаріальною конторою 17.02.2000року, р.№ 3-146. Договір довічного утримання, укладений 17 лютого 2000 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, є не дійсним з наступних підстав.
Під час свого життя мати позивача у віці 74 роки була працюючим пенсіонером на підприємстві ВАТ «Запоріжтрансформатор», та займала посаду адміністратора. Робота на підприємстві була завершена у зв'язку зі смертю. Також дохід померлої на протязі всього життя значно перевищував доход відповідача, тому фінансової допомоги вона не потребувала. У відповідача за рішенням суду до липня 2012 року були щомісячні відрахування із заробітної плати на утримання доньки ОСОБА_5, якій він сплачував аліменти до 23 років. За останні 15 років ОСОБА_3 вела здоровий та активний спосіб життя, відвідувала спортивні клуби, займалась фізичною культурою, плаванням, брала участь у різноманітних заходах та спортивних змаганнях, подорожувала. На свій стан здоров'я позивачу ніколи не скаржилась, тому сторонньої допомоги не потребувала.
Крім того, враховуючи той факт, що відповідач є рідним сином ОСОБА_3 й у відповідності до ст. 81 Кодексу про шлюб та сім'ю України, зобов'язаний був піклуватися про батьків і подавати їм допомогу, як син, а не на підставі договору довічного утримання.
Всі вищевказані обставини свідчать про те, що в силу ст. 48 ЦК України (1963 року) договір довічного утримання є недійсним, оскільки не відповідає вимогам закону, а саме, ст. 81 Кодексу про шлюб та сім'ю України. З наведених підстав позивач просить захистити його права як спадкоємця, визнавши договір довічного утримання недійсним.
В судовому засіданні позивач, його представник позов підтримали, просили задовольнити з наведених вище підстав.
Відповідач проти позову заперечував, в судовому засіданні він та його представник пояснили, що на час укладення спірного договору закон обмежував виключно суб'єктний склад відчужувачів, якими можуть бути лише непрацездатні особи за віком або станом здоров'я. При цьому суб'єктний склад набувачів законом ніяк не обмежується. Жодним законодавчим актом, в тому числі і Кодексом про шлюб та сім'ю України, не встановлено заборони для укладення подібного договору між батьками та дітьми.
На момент укладення спірного договору ОСОБА_3 була пенсіонеркою за віком. Працевлаштованість ОСОБА_3, її активний спосіб життя не впливає на законність спірного договору. ОСОБА_3 не висувала ніяких претензій щодо неналежного виконання ОСОБА_2 своїх обов'язків за договором. Обставини виконання ОСОБА_2 обов'язків по утриманню матері виходять за межі позовних вимог, так як позов заявлений щодо недійсності договору, а не розірвання договору, тобто невиконання його умов. Укладення спірного договору було волею померлої ОСОБА_6, яка мала намір розпорядитися своєю власністю саме таким чином і за свого життя вона не вживала заходів щодо розірвання договору.
Самостійною підставою для відмови в позові є сплив строку позовної давності, оскільки згідно пояснень ряду свідків ОСОБА_7 був обізнаний про існування договору з 2002 року від матері, що стало підставою образи позивача, який після цього тривалий час не спілкувався із матір'ю. Крім того це підтвердив сам позивач в судовому засіданні, вказавши, що мати йому обіцяла 8 000 доларів США і саме невиконання нею своєї обіцянки стало підставою для звернення з позовом. Крім того, вважають, що ОСОБА_7 не має права на пред'явлення даного позову, оскільки як спадкоємець має право лише на те майно, яке належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини, а не на те, яким спадкодавець розпорядився за час життя. ОСОБА_7 не є стороною спірного договору та його права ним не порушуються.
Представник третьої особи в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи за його відсутності.
Свідки позивача ОСОБА_8, ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 надали пояснення про те, що ОСОБА_3 на момент укладення договору була працевлаштована, мала інший достатній для неї дохід, не мала проблем із здоров'ям, до дня смерті вела активний спосіб життя, подоружвала за власні кошти, потреби в утриманні не мала. ОСОБА_2, на їх думку, не надавав належного утримання своїй матері.
Свідки відповідача ОСОБА_12, ОСОБА_13, ОСОБА_14 пояснили суду, що бажання ОСОБА_15 таким чином розпорядитися квартирою було викликане обставинами життя їхньої родини, вона усвідомлювала можливість втрати власного заробітку та обґрунтовано побоювалась за своє здоров'я. За станом здоров'я на момент укладення договору вона не потребувала догляду, однак допомога в побуті їй була потрібна. ОСОБА_2 сумлінно відносився до виконання своїх обов'язків, постійно відвідував матір, у тому обсязі, який визначався ОСОБА_3, робив покупки, прибирання в квартирі, приймав участь у ремонті в квартирі. Про укладення договору довічного утримання їм було відомо, позивач ОСОБА_7 також був обізнаний про існування договору, принаймні з 2002 року, що стало підставою його образи.
Заслухавши сторони у справі, їх представників, свідків, дослідивши та оцінивши надані докази, суд дійшов наступного висновку.
Як встановлено судом, сторони у справі ОСОБА_1 і ОСОБА_2 є рідними синами ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвами про народження.
ОСОБА_3 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, у віці 74 роки, що підтверджується свідоцтвом про смерть, виданим Запорізьким міським відділом реєстрації актів цивільного стану Головного управління юстиції у Запорізькій області 11 травня 2012 року, серії НОМЕР_1
Відповідно до вимог ст. 1270 ЦК України у встановлений 6-місячний строк позивач і відповідач по справі звернулися до Приватного нотаріуса Запорізького міського нотаріального округу Китаєвої О.О. із заявами про прийняття спадщини за законом.
З матеріалів спадкової справи №22/2012, наданих приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Китаєвою О.О., вбачається, що ОСОБА_1 11.06.2012р. звернувся із заявою про прийняття за законом спадщини після смерті матері (а.с.41). Відповідно до його заяви 07.11.2012р. видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ? частку внесків з відсотками та компенсаційними нарахуваннями загальною вартістю 16748,75 грн. (а.с.90).
ОСОБА_2 звернувся до нотаріуса 27.07.2012р. із заявою про прийняття за законом спадщини після смерті матері (а.с.63). Відповідно до його заяви 05.11.2012р. видано свідоцтво про право на спадщину за законом на ? частку внесків з відсотками та компенсаційними нарахуваннями загальною вартістю 16748,75 грн. (а.с.81).
За життя ОСОБА_3 розпорядилася належною їй на праві власності квартирою № 4 в будинку № 15 по вул. Добролюбова у м. Запоріжжі, уклавши 17.02.2000р. договір довічного утримання, посвідчений Першою Запорізькою державною нотаріальною конторою 17.02.2000р., р. №3-146. Відповідно до цього договору ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_2 належну їй квартиру АДРЕСА_1.
Згідно реєстраційного посвідчення ОП ЗМБТІ, квартира АДРЕСА_1 в цілому зареєстрована за ОСОБА_2 на праві приватної власності на підставі договору, посвідченого Першою Запорізькою державною нотаріальною конторою 17.02.2000р., р. №3-146 (а.с.52).
Враховуючи те, що договір довічного утримання укладено 17.02.2000р., коли діяв ЦК 1963 року, то до спірних правовідносин з приводу визнання договору недійсним необхідно застосовувати положення ст. 48 ЦК 1963 року, яка діяла на час його укладення.
Відповідно до ст. 48 ЦК 1963 року, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей. По недійсній угоді кожна з сторін зобов'язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.
Згідно ст. 425 ЦК 1963 року, за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.
Відповідно до ст. 426 ЦК 1963 року договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідчений (ст. 47 цього Кодексу). У договорі довічного утримання повинна бути зазначена оцінка відчужуваного будинку, що визначається за згодою сторін, а також види матеріального забезпечення, що надаються набувачем майна відчужувачеві, та їх грошова оцінка, яка визначається за згодою сторін.
Спірний договір довічного утримання відповідає вимогам ст. 426 ЦК УРСР, що не заперечується позивачем.
В якості підстав позову ОСОБА_7 зазначає, що спірний договір має бути визнаний недійсним, оскільки на момент укладення договору ОСОБА_3 була працевлаштована та мала достатній дохід, а її син ОСОБА_2 в силу ст. 81 КпШС України зобов'язаний був утримувати матір, крім того, він не надавав матері відповідного утримання.
Суб'єктний склад набувачів за договором довічного утримання стаття 425 ЦК 1963 року не обмежує. Кодексом про шлюб та сім'ю України, в тому числі статтею 81 цього кодексу, на яку посилається позивач, не встановлено заборони для укладення подібного договору між батьками та дітьми. Наявність такого договору не забороняє виконувати обов'язок з утримання непрацездатних батьків як за законом, так і за договором.
За змістом ст. 425 ЦК 1963 року, яка діяла на час укладення спірного договору, закон обмежував суб'єктний склад відчужувачів, якими можуть бути лише непрацездатні особи за віком або станом здоров'я.
Згідно ст. 37 Закону України «Про пенсійне забезпечення», непрацездатними членами сім'ї вважаються батько, мати, дружина, чоловік, якщо вони є інвалідами або досягли: чоловіки - 60 років, жінки - 55 років. Судом встановлено та не заперечується сторонами той факт, що на момент укладення спірного договору ОСОБА_3, 1937 року народження, була пенсіонеркою за віком, тобто непрацездатною особою за віком в розумінні Закону України «Про пенсійне забезпечення».
ОСОБА_3, будучи пенсіонером, продовжувала працювати, звільнилася за власним бажанням 03.05.2000р., з 17.10.2008р. знову працевлаштувалася адміністратором комплексу спортивних споруд ВАТ «Запоріжтрансформатор», що підтверджується копією трудової книжки (а.с.29-30). Та обставина, що ОСОБА_3 після досягнення непрацездатного віку та отримання права на пенсію продовжувала працювати, і згідно пояснень свідків мала інше джерело доходу, не змінює її статусу непрацездатної за віком особи на момент укладення спірного договору.
Доводи позивача, підтверджені показаннями свідків, що ОСОБА_3 на момент укладення договору не мала проблем із здоров'ям, оскільки до дня смерті вела активний спосіб життя, була матеріально забезпеченою, є неспроможними, оскільки ст. 425 ЦК 1963 року не встановлює певних критеріїв та обмежень щодо відчужувачів за договором довічного утримання в залежності від їх стану здоров'я, матеріального стану, обсягу необхідної допомоги.
Згідно умов спірного договору набувач зобов'язався довічно повністю утримувати ОСОБА_3, забезпечувати її харчуванням, доглядом, необхідною допомогою та зберігати в її безкоштовному довічному користуванні квартиру АДРЕСА_1. Вартість матеріального забезпечення визначена сторонами в розмірі 100,00 грн. на місяць. З дня укладення договору і до дня смерті ОСОБА_3 не вживала заходів до розірвання договору, в тому числі з підстав неналежного виконання ОСОБА_2 своїх обов'язків за договором. Обставини не виконання ОСОБА_2 зобов'язань по утриманню матері, які доводилися позивачем показаннями свідків, виходять за межі позовних вимог, так як позов заявлений щодо недійсності договору, тобто його незаконності в момент укладення.
Доводи позивача про неналежне невиконання відповідачем умов договору довічного утримання в частині обов'язків останнього утримувати ОСОБА_3 є також неспроможними, оскільки не є підставою для визнання спірного договору недійсним у розумінні ст. 48 ЦК України (1963 року).
На підставі викладеного суд дійшов висновку, що договір довічного утримання не суперечить вимогам ст. 425 ЦК України 1963 року, ст. 81 КпШС України, позов є необґрунтованим і задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 10. 60. 209. 212-215, 218 ЦГІК України, суд-
У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: Перша Запорізька державна нотаріальна контора, про визнання договору довічного утримання недійсним - відмовити.
Рішення може бути оскаржене до апеляційного суду Запорізької області шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги протягом десяти днів після проголошення рішення суду. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя: Турбіна Т. Ф.