Справа № 344/10230/15-ц
Провадження № 2/344/3970/15
14 серпня 2015 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області
в складі: головуючої - судді Польської М.В.
при секретарі c/з ОСОБА_1.
з участю позивача ОСОБА_2, представника позивача ОСОБА_3,відповідача ОСОБА_4 представника третьої особи ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Івано-Франківську цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, третя особа - орган опіки і піклування м.Івано-Франківська, про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини з матір'ю відібрання дитини,-
ОСОБА_2 звернулася до Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області з позовом до ОСОБА_4 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дитини з матір'ю.
04.08.2015р. позивач збільшила позовні вимоги ат просила відібрати малолітню дитину ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, від ОСОБА_4 і повернути матері.
Ухвалою суду від 05.08.2015р. залучено до участі у справі третю особу - орган опіки і піклування м.Івано-Франківська.
В судовому засіданні позивач та її представник позов підтримали в повному обсязі та просили його задовольнити, посилаючись на те, що з січня 2015 року сторони проживають окремо, відповідач в Рогатинському районі. 28.06.2015р. відповідач забрав дитину за домовленістю між батьками на тиждень, однак повернути дитину до матері в подальшому відмовився, шантажуючи дитиною на поділ майна подружжя, незважаючи, що донечці тільки 2 роки та 4 місяці. Мамі перешкоджає навіть бачити дитину, з приводу чого вона звернулаяс до служби у справах дітей івано-Франківської міської ради та Рогатинської РДА, та в органи МВ УМВС. На примирення категорично не згідна.
Відповідач в судовому засіданні не заперечував проти проживання дитини з матірю та готовий був повернути дівчинку матері, однак, неодноразово змінював своє відношення до предмета спору під час розгляду справи судом. Звернув увагу суду, що позивач є психічно хворою людиною.
Представник органу опіки та піклування вважає, що позов підлягає до задоволення, оскільки між сторонами всі питання узгоджені добровільно в ООП.
Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, судом встановлено наступне.
Згідно Свідоцтва про шлюб серії 1-НМ №108067 від 30.06.2012 року, виданого відділом реєстрації Букачівської селищної ради Рогатинського району Івано-Франківської області, актовий запис № 5 сторони зареєстрували шлюб (а.с.7).
Від шлюбу сторони мають малолітню дитину, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, що посвідчується копією Свідоцтва про народження (а.с.8).
В ході судового розгляду справи встановлено, що позивач з відповідачкою останній період сімейні відносини не підтримують, постійно виникало в них непорозуміння, шлюб існує формально. Сторони зазначили про те, що їхні цінності та погляди на життя суттєво відрізняються.
Згідно з ч. 2 ст.104 СК України, шлюб припиняється внаслідок його розірвання.
В ч.1 ст. 110 Сімейного кодексу України зазначено, що позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя.
Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення (ч. 2 ст.112 Сімейного кодексу України).
Відповідно до роз'яснень, викладених в п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» проголошена Конституцією України охорона сім'ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме інтересам одного з них чи інтересам їх дітей.
В судовому засіданні позивач проти надання їм часу для примирення заперечила, посилаючись на його недоцільність та неможливість їх примирення через фактичне небажання продовжувати сімейні відносини. Відповідач не чітко формулював своє відношення до розірвання шлюбу.
Таким чином, оскільки в судовому засіданні встановлено, що шлюб між сторонами носить формальний характер, збереження їх сім'ї є неможливим, миритися вони не бажають, а тому є усі підстави для розірвання шлюбу, оскільки подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу буде суперечити їхнім інтересам, а збереження шлюбу є недоцільним.
З огляду на викладене та з урахуванням положень ч. 2 ст. 112 Сімейного кодексу України, суд дійшов висновку, що позов слід задовольнити в цій частині.
Сторони в присутності представника органу опіки та піклування в судовому засіданні дійшли згоди про залишення малолітньої дитини ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 проживати з матір'ю, що підтверджує і написана ним заява (а.с.65), однак як зазначено вище, відповідач змінював неодноразово своє відношення до позову.
Окрім того, суд бере до уваги також і те, що житлом мати забезпечена, отримувала до червня 2015 року дохід, по місцю попередньої роботи характеризується позитивно (а.с.24-32). Натомість відповідач не працює, отримує періодично грошову допомогу по догляду за дитиною до 3-х років, проживає зі своєю матір'ю (а.с.61-63).
За ст.113 СК України особа, яка змінила своє прізвище у зв'язку з реєстрацією шлюбу, має право після розірвання шлюбу надалі іменуватися цим прізвищем. А тому, клопотання позивача про те, щоб прізвище «Попович» при розірванні шлюбу не змінювати на дошлюбне, підлягає також задоволенню.
Щодо вимоги про відібрання дитини, то слід вказати на таке.
Судом встановлено, що з 17.05.2013 року дівчинка ОСОБА_6 зареєстрована та проживала з матірю по місцю її реєстрації (а.с.23).
28.06.2015р. відповідач забрав дитину за домовленістю між батьками на тиждень, оскільки позивач не створювала перешкод батькові у вихованні та спілкуванні його з дочкою, однак повернути дитину до матері в подальшому відмовився, незважаючи, що донечці тільки 2 роки та 4 місяці, ставлячи умову про поділ майна між подружжям. Мамі перешкоджає навіть бачити дитину, з приводу чого вона зверталася до служби у справах дітей Івано-Франківської міської ради та Рогатинської РДА, та в органи МВ УМВС (а.с.34-41). Прохання добровільно повернути дочку матері, де дівчинка постійно проживала, та спостерігається в МДКЛ п/в №4 (а.с.47), а також відвідувала ДНЗ в м.Івано-Франківську (а.с.26), відповідач ігнорує, що також підтверджено в суді з пояснень самого відповідача. Відмову у поверненні обґрунтовує ОСОБА_4 тим, що мама дитини є психічно хворою, долучивши до матеріалів справи копію ніким не засвідченої консультативної довідки лікаря приймального відділення ОПНЛ №3 за серпень 2014 року (а.с.59). З даної консультативної довідки вбачається, що ОСОБА_2 самостійно зверталася щодо порушення сну та часткову втрату памяті, діагноз лікарем не встановлено, лікування та госпіталізацію позивач не проходила і на той час і пізніше. Як пояснила позивач, саме за рекомендаціями відповідача вона і зверталася в лікарню, однак, жодної хвороби в неї щодо психічного розладу не виявлено, в підтвердження чого надала суду довідку від 20.07.2015р. що на обліку в ОПНЛ №3 вона не перебуває (а.с.68).
За вимогами частини 1 статті 162 Сімейного кодексу України, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров'я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов'язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.
Як слідує зі ст..163 СК України батьки мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Батьки мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.
Згідно ст..29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров'я, в якому вона проживає.
Аналогічно за вимогами ст..160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.
Згідно зі ст. 157 Сімейного кодексу України питання виховання дитини вирішується батьками спільно.
Декларацією прав дитини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року, зокрема у принципі 6, проголошено, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.
А тому, враховуючи те, що дитина проживала та була зареєстрована з матір'ю, отже місце її проживання між батьками було досягнуто до моменту забрання дитини та не повернення її матері батьком.
За вимогами ст..155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Що стосується посилання відповідачів в заявах на те, що суді знаходиться ще одна цивільна справа про встановлення місця проживання дитини за позовом ОСОБА_7 і висновок органу опіку і піклування щодо встановлення місця проживання дитини ще не винесено, то дана справа що розглядається не є перешкодою в ухваленні даного рішення суду, оскільки при визначенні судом такого місця проживання з врахуванням висновку органу опіки і піклування, набрання законної сили рішення суду, буде визначено таке місце проживання дитини Даниїла, однак утримання його всупереч позиції матері, є порушенням прав позивача.
А тому вимоги позивача щодо відібрання дитини від батька дитини ОСОБА_4, який утримує її всупереч волі та згоди матері дитини, з якою дівчинка проживала, та повернення матері, є обґрунтованими та такими що підлягають до задоволення.
Згідно з ч. 1 ст. 3 Цивільного процесуального кодексу України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України (ст. 4 ЦПК України).
Ч.3 ст.10, ч.1 ст.60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом та ст.61 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Відповідно до ст..212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів в їх сукупності.
Виходячи з принципу процесуальної рівності сторін і враховуючи обов'язок кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається, необхідно в судовому зсіданні дослідити кожен доказ, наданий сторонами на підтвердження своїх вимог або заперечень, який відповідає вимогам належності та допустимості доказів (п.27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12.06.2009 р. №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції»).
Пленум Верховного Суду України у п.11 постанови від 18.12.2009 р. №11 «Про судове рішення у цивільній справі» роз'яснив, що у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів.
За змістом ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати, тому з відповідача 1 слід стягнути на користь позивача судовий збір.
На підставі вищенаведеного, відповідно до ст. 104, 105, 110, 112, 113, 155, 157, 162, 163 СК України, керуючись ст.ст. 10, 60, 174, 209, 212- 215 ЦПК України суд, -
Позов задовольнити.
Розірвати шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_8, що зареєстрований 30.06.2012 року у відділі реєстрації Букачівської селищної ради Рогатинського району Івано-Франківської області, актовий запис № 5.
Неповнолітню доньку ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, залишити проживати з матір'ю ОСОБА_8.
При реєстрації розірвання шлюбу прізвище позивача «Попович» не змінювати на дошлюбне.
Відібрати ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, від ОСОБА_4,, ІНФОРМАЦІЯ_2, жителя ІНФОРМАЦІЯ_3,ідентифікаційний номер - НОМЕР_1, та повернути матері - ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4, жительці АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер - НОМЕР_2.
Після набрання законної сили рішення суду надіслати до органу РАЦС за місцем ухвалення рішення для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставляння відмітки в актовому записі про шлюб
Стягнути з ОСОБА_4,, ІНФОРМАЦІЯ_2, жителя ІНФОРМАЦІЯ_3,ідентифікаційний номер - НОМЕР_1, на користь ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_4, жительки АДРЕСА_1, ідентифікаційний номер - НОМЕР_2, судові витрати по сплаті судового збору в сумі 487,20 грн.
Допустити до негайного виконання рішення суду щодо відібрання дитини.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя Польська М.В.