Справа № 345/901/15-ц
Провадження № 22-ц/779/1406/2015
Категорія 19
Головуючий у 1 інстанції Гринів М. А.
Суддя-доповідач Мелінишин Г.П.
11 серпня 2015 року м. Івано-Франківськ
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:
головуючого Мелінишин Г.П.
суддів: Пнівчук О.В., Соколовського В.М.
секретаря Бойчука Л.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору поруки за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Калуського міськрайонного суду від 22 травня 2015 року,-
У березні 2015 року ОСОБА_2 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору поруки.
Рішенням Калуського міськрайонного суду від 22 травня 2015 року у задоволенні позову відмовлено.
На рішення суду ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення норм матеріального та процесуального права. Суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про те, що оспорюваний договір укладено з дотриманням вимог закону щодо даного виду правочинів та відповідно не встановлено підстав для визнання його недійсним. При цьому судом не враховано, що забезпечення порукою повинно бути передбачено договором позики, оскільки глава 60 ЦК України не містить положення щодо забезпечення виконання основного зобов'язання порукою. В той же час, як вбачається зі змісту договору позики, сторони не обумовлювали забезпечення виконання основного зобов'язання порукою. Відповідно це підтверджує ту обставину, що на момент укладення договору позики договір поруки не укладався. Відтак, укладений за домовленістю відповідачів лише з метою виникнення у ОСОБА_3 права вибору підсудності за його позовом про стягнення позики.
Не надано місцевим судом також належної оцінки і поясненням відповідача ОСОБА_4 Відповідно до поданої заяви останній позов не визнав та зазначив, що розуміє зміст укладеного договору поруки та обсяг зобов'язання за цим договором та договором позики. Разом з тим, небажання ОСОБА_4 приймати особисту участь в розгляді справи, унеможливило з'ясування дійсних обставин, в тому числі щодо можливості виконання ним зобов'язання про повернення позики у розмірі 749 000,00 грн. за наявності заборгованості по сплаті аліментів у розмірі понад 25 000,00 грн.
З цих підстав просив рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
В засіданні апеляційного суду представник апелянта доводи скарги підтримала з наведених у ній мотивів.
Представник ОСОБА_3 доводів скарги не визнав посилаючись на обґрунтованість висновків суду.
ОСОБА_4 в судове засідання не з'явився, будучи належним чином повідомленим, що не перешкоджає розгляду справи в його відсутності.
Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_2 суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не представлено суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог, а тому підстав для визнання недійсним договору поруки не встановлено.
Вислухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з таких підстав.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.
Згідно ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Судом першої інстанції встановлено, що 09 липня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено договір позики №09/07, відповідно до умов якого позикодавець надав позичальнику позику у сумі 749 000,00 грн. (а.с.4-5).
Як вбачається із матеріалів справи цього ж дня між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір поруки №09/07/01 (а.с.6).
Пунктом 1.1. даного договору передбачено, що у відповідності до цього договору поручитель поручається перед позикодавцем за виконання обов'язку ОСОБА_2 щодо виконання ним взятих на себе зобов'язань за договором позики №09/07 від 09 липня 2014 року, передбаченим ст.2 цього договору (надалі іменується «основний договір» та письмового правочину - розписки про отримання в позику коштів).
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги ОСОБА_2 зазначав, що на момент укладення договору позики договір поруки не укладався. Такий був укладений пізніше за домовленістю відповідачів з метою виникнення у ОСОБА_3 права виборної підсудності у справі за його позовом про стягнення боргу за договором позики. При цьому посилався на невідповідність договору поруки вимогам ст. ст.546, 548 ЦК України і з цих підстав просив визнати його недійсним.
Частиною ст.548 ЦК України передбачено, що виконання зобов'язання (основного зобов'язання) забезпечується, якщо це встановлено договором або законом, а положення ч.1 ст.546 ЦК України визначають, що виконання зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, порукою.
Згідно зі ст. 553 ЦК України під порукою розуміється договір, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.
Як випливає зі змісту цієї статті договір поруки є двостороннім правочином, що укладається з метою врегулювання відносин між кредитором і поручителем. При цьому згода боржника на укладення договору поруки не вимагається.
Відповідно до ч. 3 ст. 10, ч. 2 ст. 59, ч. ч. 1, 4 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести допустимими та належними доказами ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
З врахуванням наведених обставин місцевий суд прийшов до правильного висновку, що на підтвердження своїх позовних вимог ОСОБА_2 належних та допустимих доказів не представив та обґрунтовано відмовив у задоволенні вимоги позивача в обраний ним спосіб.
Розглянувши справу в межах заявленого позову та в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що фактичні обставини справи судом першої інстанції з'ясовано всебічно та повно, дано їм вірну правову оцінку, а рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Виходячи зі змісту ч. 2 ст. 303 ЦПК України, суд апеляційної інстанції не вправі переоцінювати докази, які судом першої інстанції досліджені у встановленому законом порядку, а апеляційна скарга не містить посилання на нові докази, що давало б підставу для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення.
Тому підстав для задоволення апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись ст.ст. 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити, а рішення Калуського міськрайонного суду від 22 травня 2015 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Головуючий Г.П. Мелінишин
Судді: О.В. Пнівчук
В.М. Соколовський