"11" серпня 2015 р.Справа № 915/362/15
Одеський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий: Шевченко В.В.
судді: Діброва Г.І., Лисенко В.А.
при секретарі судового засідання: Кияшко Р.О.
за участю представників сторін:
від позивача: Салівон В.І. - за дорученням
від відповідача: Подцикін М.М. - директор
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі в режимі відеоконференції
апеляційну скаргу Дочірнього підприємства "Торжок"
на рішення господарського суду Миколаївської області
від 27 травня 2015 року
у справі № 915/362/15
за позовом Публічного акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк"
до Дочірнього підприємства "Торжок"
про стягнення 1343660,40 дол. США, що еквівалентно 36088165 грн. 39 коп. та 2000 грн. - штрафу
Склад колегії суддів змінено згідно протоколу щодо повторно автоматизованого розподілу справ між суддями від 07.08.2015 р.
01.03.2015 р. Публічне акціонерне товариство "Всеукраїнський Акціонерний Банк", яке є правонаступником відкритого акціонерного товариства "Всеукраїнський Акціонерний Банк" (далі позивач, Банк) звернулось до господарського суду Миколаївської області з позовом до Дочірнього підприємства "Торжок" (далі відповідач, ДП) про стягнення 1343660,40 дол. США, що еквівалентно 36.088.165 грн. 39 коп. та 2.000 грн. - штрафу.
Позов мотивовано тим, що відповідач не виконав свої зобов'язання за договором кредиту № 19/К-К від 19.05.2006 р. та додаткових угод до нього щодо своєчасного та повного повернення отриманої суми кредиту, внаслідок чого станом на 02.03.2015 р. має борг з повернення кредитних коштів у сумі 971307,02 дол. США, еквівалентних сумі 26087461 грн. 07 коп., строкову заборгованість з повернення кредитних коштів у сумі 245000 дол. США, еквівалентних сумі 6.580.234 грн. 50 коп., а всього борг з повернення кредитних коштів у загальній сумі 1216307,02 дол. США, що еквівалентно 26053296 грн. 36 коп., борг по оплаті відсотків за користування кредитними коштами у сумі 50283,33 дол. США, еквівалентних сумі 1350514 грн. 70 коп., а тому повинний сплатити позивачеві не лише зазначену суму боргу а ще й пеню за несвоєчасне повернення кредиту у сумі 67601,68 дол. США, еквівалентних сумі 1350514 грн. 70 коп., пеню за несвоєчасну сплату відсотків за користування кредитними коштами у сумі 1620,26 дол. США, еквівалентних сумі 1.350.514 грн. 70 коп., 3% річні у сумі 7848,11 дол. США, еквівалентних сумі 1.350.514 грн. 70 коп. та штраф у сумі 2.000 грн.
У поясненнях відповідач позовні вимоги Банку не визнавав, посилаючись на те, що частково повернув кредитні кошти, а саме, у сумі 600.000 дол. США, що підтверджується платіжним дорученням № 1 від 27.05.2015 р., а крім того позовні вимоги щодо стягнення пені заявлено поза межами строку позовної давності у зв'язку з чим підстави для задоволення позову - відсутні. Одночасно, відповідачем подано заяву про застосування наслідків спливу строку позовної давності в частині стягнення пені за несвоєчасне погашення кредиту та пені за несвоєчасну сплату відсотків за користування кредитними коштами.
Також, відповідачем заявлено клопотання про зупинення провадження у справі № 915/362/15 з посиланням на те, що 27.05.2015 р. відповідачем подано до місцевого суду позов про визнання недійсним кредитного договору № 19/К-К від 19.05.2006 р., стягнення заборгованості за яким є предметом спору у даній справі.
Рішенням господарського суду Миколаївської області від 27.05.2015 р. (суддя Коваль Ю.М.) позовні вимоги задоволено частково та з відповідача на користь позивача стягнуто: 1216307,02 дол. США, що еквівалентно 26053296 грн. 36 коп. - боргу з повернення кредитних коштів, 50283,33 дол. США, що еквівалентно 1077068 грн. 93 коп. - боргу зі сплати відсотків за користування кредитними коштами, 67493,35 дол. США, що еквівалентно 1445707 грн. 56 коп. - пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів, 1538,82 дол. США, що еквівалентно 32961 грн. 52 коп. - пені за несвоєчасну сплату відсотків за користування кредитними коштами, 7657,12 дол. США, що еквівалентно 164015 грн. 51 коп. - 3% річних за користування просроченими кредитними коштами, 190,99 дол. США, що еквівалентно 4091 грн. - 3% річних за користування простроченими сплатою відсотками за користування кредитними коштами, в решті частині позову - відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що відповідач не виконав свої зобов'язання за договором кредиту № 19/К-К від 19.05.2006 р. та додаткових угод до нього щодо своєчасного та повного повернення отриманої суми кредиту, внаслідок чого станом на 02.03.2015 р. має борг з повернення кредитних коштів у сумі 971307,02 дол. США, еквівалентних сумі 26087461 грн. 07 коп., строкову заборгованість з повернення кредитних коштів у сумі 245000 дол. США, еквівалентних сумі 6.580.234 грн. 50 коп., а всього борг з повернення кредитних коштів у загальній сумі 1216307,02 дол. США, що еквівалентно 26053296 грн. 36 коп., борг по оплаті відсотків за користування кредитними коштами у сумі 50283,33 дол. США, еквівалентних сумі 1350514 грн. 70 коп., а тому повинний сплатити позивачеві не лише зазначену суму боргу а ще й пеню за несвоєчасне повернення кредиту у сумі 67493,35 дол. США, що еквівалентно 1445707 грн. 56 коп., пеню за несвоєчасну сплату відсотків за користування кредитними коштами у сумі 1538,82 дол. США, що еквівалентно 32961 грн. 52 коп., 3% річних за користування просроченими кредитними коштами у сумі 7657,12 дол. США, що еквівалентно 164015 грн. 51 коп., 3% річних за користування простроченою сплатою відсотками за користування кредитними коштами у сумі 190,99 дол. США, що еквівалентно 4091 грн.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог в частині стягнення пені за несвоєчасне повернення кредитних коштів та пені, нарахованої за несвоєчасну сплату відсотків за користування кредитними коштами у сумі 189, 77 дол. США , що еквівалентно 4064 грн. 87 коп., місцевий суд виходив з того, що ці вимоги заявлено поза межами, встановленого ст. 258 ЦК України, строку позовної давності, внаслідок чого, враховуючи заяву відповідача про застосування наслідків спливу строку позовної давності до цих вимог згідно ч. 2 ст.258 ЦК України підстави для задоволення позову в цій частині - відсутні.
Відмовляючи у задоволені позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача штрафу у сумі 2000 грн. місцевий суд виходив з того, що зазначений пп.3.3.12 договору не є основним зобов'язанням за кредитним договором і не зобов'язує позичальника передати кредитору грошову суму або інше майно, отримане за цим договором, внаслідок чого підстави для задоволення позову в цій частині - відсутні.
У задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у справі місцевим судом відмовлено у зв'язку з його безпідставністю.
В апеляційній скарзі ДП просить рішення місцевого суду скасувати, оскільки воно не відповідає фактичним обставинам і матеріалам справи, ухвалено з порушеннями норм процесуального та матеріального права та постановити нове рішення, яким у задоволені позову Банку відмовити у повному обсязі.
Скарга мотивована тим, що, по-перше, Банк передчасно звернувся з відповідним позовом до суду, оскільки у позивача право на звернення до суду виникло лише 21.03.2015 р., внаслідок спливу 30-денного строку з дня отримання ТОВ вимоги Банку, а позивач звернувся з позовом до суду ще 05.03.2015 р., а тому на момент подання позову до суду у останнього ще не виникло право на його пред'явлення, по-друге, місцевий суд безпідставно не зупинив провадження по справі, по-третє, Банк необґрунтовано не врахував заяву відповідача про зарахування зустрічних однорідних вимог та, як наслідок цього, не здійснив списання (зарахування) коштів з рахунку відповідача, внаслідок чого підстави для задоволення позову - відсутні.
У відзиві на апеляційну скаргу Банк просить оскаржуване рішення залишити без змін, а апеляційну скаргу ДП без задоволення. Одночасно, позивачем подано клопотання про розгляд справи у режимі відеоконференції.
Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 27.07.2015 р. вищезазначену заяву Банку задоволено та розгляд справи призначено до розгляду у режимі відео конференції на 11.08.2015 р. о 14:00.
В судовому засіданні представник скаржника доводи апеляційної скарги підтримав у повному обсязі, а представник Банку підтримав свої доводи викладені у відзиві на апеляційну скаргу.
Обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечення на неї, заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга необґрунтована та не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено судом першої інстанції 19.05.2006 р. між сторонами у справі укладено кредитний договір № 19/К-К від 19.05.2006 р. (далі договір) та додаткові угоди до нього, зокрема № 1 від 22.05.2006 р., № 2 від 26.05.2006 р., № 3 від 07.06.2006 р., № 4 від 10.08.2006 р., № 5 від 05.02.2007 р., № 6 від 15.02.2007 р., № 7 від 15.06.2007 р., № 8 від 25.01.2008 р., № 9 від 27.11.2008 р., № 10 від 25.03.2009 р., № 11 від 19.06.2009 р., № 12 від 19.06.2009 р., № 13 від 09.11.2009 р., № 14 від 25.02.2010 р., № 15 від 23.03.2010 р., № 16 від 29.12.2010 р., № 17 від 08.06.2011 р., № 18 від 25.11.2011 р., № 19 від 23.08.2012 р., №20 від 10.10.2012 р., № 21 від 16.10.2012 р., № 22 від 16.09.2013 р., № 23 від 20.12.2013 р., за умовами якого Банк зобов'язався надати відповідачеві кредит у сумі 4.000.000 дол. США, а останній зобов'язався прийняти ці грошові кошти та повернути їх частинами у погоджені графіком терміни, з терміном остаточного погашення кредиту 27.02.2015 р. та зобов'язався за фактичний строк його використання сплачувати Банку відсотки на умовах, визначених договором.
Згідно п. 7.4. договору, останній набирає чинності з дати його укладання та діє до остаточного виконання сторонами прийнятих на себе зобов'язань.
На виконання умов договору Банком перераховано ТОВ обумовлені договором кредитні кошти в загальній сумі 4.000.000 дол. США, що підтверджується наявним в матеріалах справи меморіальними валютними ордерами від 22.05.2006 р. № 144760 на суму 1600000 дол. США, від 26.05.2006 р. № 148029 на суму 2000000 дол. США, від 10.08.2006 р. № 206780 на суму 400000 дол. США (а.с. 88-90) та наявною випискою з особового рахунку відповідача за період з 01.05.2009 р. по 19.03.2015 р. (а.с.91-213 т. 1).
Згідно п.2.3 договору кредиту повернення кредиту здійснюється щомісячно до 25 числа місяця починаючи з січня 2007 р. згідно з узгодженим графіком у п. 2.3. цього договору.
Сторони вносили неодноразово зміни до договору, та остаточною додатковою угодою № 22 від 16.09.2013 р. встановили, що повернення кредиту здійснюється щомісячно згідно з узгодженим графіком, з остаточним терміном погашення - 27.02.2015 р.
Як вбачається з матеріалів справи відповідач свої зобов'язання за договором щодо своєчасної сплати отриманої суми кредиту виконав частково, що слідує з наявної в матеріалах справи банківської виписки з особового рахунку відповідача за період з 01.05.2009 по 19.03.2015 р. на загальну суму 2.783.692,98 дол. СШ, що еквівалентно 59626703 грн. 63 коп., решта частина отриманої суми кредиту у розмірі 1216307,02 дол. США, що еквівалентно 26053296 грн. 36 коп. залишилась не повернутою відповідачем позивачеві.
Доказів, які б свідчили про те, що станом на 27.01.2015 р. відповідач повернув отриману суму кредиту у розмірі 1216307,02 дол. США, що еквівалентно 26053296 грн. 36 коп. в матеріалах справи не міститься та таких доказів, всупереч ст. 33 ГПК України, скаржником суду не надано.
Посилання скаржника на те, що останній здійснив часткове погашення заборгованості з повернення кредитних коштів у сумі 600000 дол. США за платіжним дорученням від 27.05.2015 р. № 1 (а.с.70 т. 2) є голослівними, а тому правомірно не прийняті місцевим судом до уваги, оскільки наданий відповідачем вищезазначений платіжний документ не містить в собі жодних відомостей про його прийняття до виконання банком та перерахування і отримання грошових коштів позивачем, а відтак не є належним та допустимим доказом оплати з огляду на наступне.
Як вбачається з матеріалів справи та правильно встановлено місцевим судом, позивачем подано достатньо документів щодо погашення грошових зобов'язань за спірним кредитним договором, зокрема, банківські виписки з особового рахунку відповідача.
Відповідно до Закону України „Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та „Положенні про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку", затвердженого постановою Правління НБУ № 254 від 18.03.2003 р. підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують господарські операції та складені під час здійснення або після закінченні господарської операції.
Згідно з п. 336 Переліку типових документів, що утворюються в діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших підприємств, установ та організацій, із зазначенням строків зберігання документів, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України № 578/5 від 12.04.2012 р. та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.04.2012 р. за № 571/20884, первинні документи і додатки до них, що фіксують факт виконання господарських операцій і є підставою для записів у реєстрах бухгалтерського обліку та податкових записах є касові, банківські документи, повідомлення банків і переказні вимоги, виписки банків, наряди на роботу, табелі, акти про приймання, здавання і списання майна й матеріалів, квитанції і накладні з обліку товарно-матеріальних цінностей, авансові звіти та ін.
Таким чином, банківські виписки із особового рахунку є первинним бухгалтерським документом, обов'язковим реквізитом яких є: дата здійснення операції, код Банку у якому відкрито рахунок, код валюти, сума вхідного залишку за рахунком, код банку кореспондента, сума операції, сума оборотів за дебетом та за кредитом рахунку, сума вихідного залишку.
Як вбачається з матеріалів справи, надане відповідачем платіжне доручення № 1 взагалі не відповідає усім вищезазначеним вимогам, а тому місцевий суд дійшов до правомірного та обґрунтованого висновку про те, що банківські виписки, надані позивачем до матеріалів справи складено у відповідності з Положенням "Про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку", затвердженого Постановою Правління Нацбанку України від 18.03.2003 р. № 254 та відповідають вказаним вище вимогам та є належними та допустимими доказами по справі, в той же час як надане відповідачем платіжне доручення № 1 на суму 600000 дол. США не є належним та допустимим доказом у справі.
Ці висновки суду першої інстанції ґрунтуються на нормах чинного законодавства, матеріалах справи та сформованій судовій практиці, зокрема, поставах Вищого господарського суду України від 29.05.2013 р. по справі № 5011-61/11650-2012, від 01.08.2012 . по справі № 5020-1702/2011, від 29.10.2012 р. по справі № 09/05/5026/889/2011. Від 13.06.2013 р. по справі № 903/124/13-г, від 20.06.2013 р. по справі № 5013/1462/12.
Посилання скаржника на те, що позов Банком заявлено передчасно, оскільки у позивача право на звернення до суду виникло лише 21.03.2015 р., внаслідок спливу 30-денного строку з дня отримання ТОВ вимоги банку, а позивач звернувся з позовом до суду ще 05.03.2015 р., а тому на момент подання позову до суду у Банка ще не виникло право на його пред'явлення є необґрунтованими з огляду на наступне.
Згідно п. 4.5. договору у разі невиконанні відповідачем зобов'язань, визначених у п. 3.3. цього договору, (невиконання або неналежне виконання (прострочення виконання, тощо) відповідачем протягом більше 15 банківських днів термін настання повернення кредиту вважається таким, що закінчився та відповідач зобов'язаний здійснити дострокове повернення отриманого кредиту, сплатити банку проценти за користування кредитом, комісії та можливі штрафні санкції.
Згідно ч. 2 ст. 1050 ЦК України якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частиками то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася та сплатити проценти належні йому.
Як вбачається з матеріалів справи, у зв'язку з тим, що станом на 02.10.2014 р. відповідач мав заборгованість з повернення кредитних коштів у позивача виникло право вимоги щодо дострокового повернення кредиту, а строк користування кредитом вважається таким, що закінчився.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем 09.10.2014 р. направлено відповідачеві рекомендованим листом претензію з вимогою у 30-денний строк повністю погасити заборгованість за кредитом та відсотками, а також сплатити пеню за несвоєчасне повернення кредиту та за несвоєчасне повернення відсотків, яка отримана відповідачем 14.10.2014 р., що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення.
Вищеназвана вимога Банку залишена відповідачем без задоволення та відповіді.
11.02.2015 р. Банк повторно звернувся до відповідача з вимогою щодо погашення заборгованості за кредитом та відсотками, а також сплатити пеню за несвоєчасне повернення кредиту та за несвоєчасне повернення відсотків у 30-денний термін з дня отримання цієї вимоги, яка отримана відповідачем 18.02.2015 р., що не заперечується останнім.
Повторна зазначена вимога Банку також залишена відповідачем без задоволення та відповіді.
Будь-яких доказів, які б свідчили про те, що відповідач повернув отриману суму кредиту у розмірі 1216307,02 дол. США, що еквівалентно 26053296 грн. 36 коп. в матеріалах справи не міститься та таких доказів, всупереч ст. 33 ГПК України, скаржником суду не надано.
Посилання скаржника на те, що на час звернення позивача з відповідним позову до суду строк виконання відповідачем зобов'язання ще не настав а тому підстави для задоволення позову - відсутні є необґрунтованими з вищенаведених підстав, а крім того, згідно п.1.71 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 р. господарському суду необхідно мати на увазі, що питання щодо настання строку виконання грошового зобов'язання вирішується не під час прийняття судом позовної заяви, а виключно в процесі вирішення ним спору по суті. Отже, коли господарським судом буде з'ясовано, що строк виконання грошового зобов'язання настав до прийняття рішення по суті справи, але після пред'явлення позову, пов'язаного зі стягненням заборгованості, то відповідний позов має бути задоволений, у зв'язку з чим суд першої інстанції підставне, відповідно до вимог ст. ст. 525, 526, 530 ЦК України, задовольнив позов та стягнув з відповідача на користь позивача 1216307,02 дол. США, що еквівалентно 26053296 грн. 36 коп. боргу з повернення отриманих кредитних коштів, внаслідок чого протилежні доводи скаржника до уваги прийнятими бути не можуть.
Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до п. 1.1.3 договору, відповідач зобов'язаний протягом строку використання кредиту сплачувати проценти за їх використання в порядку, визначеному договором, зокрема, у розмірі 12% річних за період з 22.05.2006 р. по 26.11.2008 р.
Додатковою угодою № 9 від 27.11.2008 р. сторони внесли зміни в частині розміру відсоткової ставки та встановили її у розмірі 16% річних за період 27.11.2008 р. - 07.06.2011 р.
Додатковою угодою № 17 від 08.06.2011 р. сторони внесли зміни в частині розміру відсоткової ставки та встановили її у розмірі 12,5 % річних за період 08.06.2011 р. - 27.01.2015 р.
Згідно пп. 2.6.4 договору нараховані відсотки позичальник зобов'язаний сплачувати щомісячно, не пізніше 15 календарного числа місяця, наступного за тим, за який вони нараховані.
Як свідчать матеріали справи, Банком за період з 22.05.2006 р. по 27.01.2015 р. нараховані відповідачеві відсотки за користування кредитними коштами у загальній сумі 3340946,55 дол. США., із розміру 12% річних за період з 22.05.2006 р. по 26.11.2008 р., 16 % за період 27.11.2008 р. - 07.06.2011 р., 12,5 % за період з 08.06.2011 р. - 27.01.2015 р. відповідно.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач відсотки за користування кредитом сплатив несвоєчасно та не у повному обсязі, у загальній сумі 3290663, 22 дол. США, а решта частина боргу з оплати відсотків за користування кредитними коштами у сумі 50283,33 дол. США залишилася відповідачем не оплаченою.
Оскільки, відповідач у визначені строки додаткової угоди № 22 від 16.09.2013 р. до договору не повернув отриману суму кредиту, то місцевий суд підставне стягнув з відповідача на користь позивача борг зі сплати відсотків за користування кредитними коштами у сумі 50283,33 дол. США, еквівалентних сумі 1350514 грн. 70 коп., виходячи із розміру 12%, 16%, 12,5% річних по сплаті процентів за користування кредитом за вказаний період відповідно та враховуючи часткове погашення відповідачем заборгованості з повернення суми одержаного кредиту.
Здійснений позивачем розрахунок процентів перевірений як місцевим, так і апеляційним судом та є правильним та вірним, а крім того, не спростований скаржником ані в цілому, ані за його складовими.
Відповідно до п. 4.3 договору у разі несвоєчасного погашення кредиту, сплати відсотків, визначених цим договором, позичальник сплачує кредитодавцю пеню в розмірі подвійної процентної ставки, визначеної пп. 1.1.3 договору, за кожний день прострочення виконання за реквізитами, вказаними кредитодавцем. При розрахунку санкцій, відповідно до пп. 4.3, 4.6 договору приймаються місяць рівний календарній кількості днів та рік, рівний 360 дням.
Поняття позовної давності надано у ст. 256 ЦК України, відповідно до якої позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується скорочена позовна давність в один рік.
Як вбачається з матеріалів справи і правильно встановлено судом першої інстанції позивач з позовом до суду звернувся 05.03.2015 р., що слідує зі штемпеля на поштовому конверті (т. 1 а.с. 74), в якому до господарського суду Миколаївської надійшли позовні матеріали, а тому нарахування пені, поза межами строку до 05.03.2014 р. виходить за річний строк позовної давності.
Відповідно до п. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
У відзиві на позов ДП заявлено про застосування до правовідносин сторін наслідків спливу строків позовної давності.
Оскільки, позов поданий Банком до суду 05.03.2015 р., то суд першої інстанції дійшов до підставного висновку про те, що відповідно до ч. 2 ст. 258 ЦК України нарахована позивачем пеня станом до 05.03.2015 р. стягнута бути не може, внаслідок спливу строку позовної давності, так як підстави для його відновлення відсутні, а тому правомірно залишив без задоволення позовні вимоги позивача щодо стягнення з відповідача пені за несвоєчасне повернення чергових кредитних коштів та пені, нарахованої за несвоєчасну сплату відсотків за користування кредитними коштами в загальній 189, 77 дол. США , що еквівалентно 4064 грн. 87 коп.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що місцевий суд дійшов до правомірного та обґрунтованого висновку щодо стягнення з відповідача на користь позивача пені в сумі 67493,35 дол. США, що еквівалентно 1445707 грн. 56 коп. та в сумі 1538,82 дол. США, що еквівалентно 32961 грн. 52 коп. відповідно, виходячи із сум кредиту, що підлягали поверненню за графіком у вказаний період часу, так як здійснений розрахунок розміру пені місцевим судом, перевірений апеляційним судом та є правильним та вірним, а крім того, не спростований скаржником ані в цілому, ані за його складовими.
Згідно ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
З матеріалів справи вбачається, що сторонами був встановлений інший розмір процентів за користування чужими коштами та погоджена відсоткову ставку, визначена в пп. 1.1.3 договору, котра становить 12%, 16% та 12,5% річних відповідно.
Виходячи з положень ст. 625 ЦК України, 3% річних є самостійною формою цивільно-правової відповідальності за порушення грошових зобов'язань. Так, розмір таких процентів річних може бути визначений сторонами в договорі, тоді як відсоткова ставка за кредитним договором є саме платою за користування кредитними коштами, а не яким чином 3 % річних у розумінні ч. 2 ст. 625 ЦК України.
При цьому визначальним є наявність факту порушення боржником строків виконання грошового зобов'язання. Таким чином, право кредитора на стягнення 3% річних може бути реалізовано у будь-який момент при наявності вищезазначених вимог, передбачених законодавством.
З огляду на те, що в укладеному сторонами по справі договорі не встановлено іншого відсотку річних, то сплаті підлягають саме 3% річних від простроченої суми за весь час прострочення.
Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов'язань" № 14 від 17.12.2013 р. інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.
При викладених обставинах, колегія суддів вважає що місцевий суд підставне стягнув з відповідача на користь позивача, 3% річних за користування просроченими кредитними коштами у сумі 7657,12 дол. США, що еквівалентно 164015 грн. 51 коп., 3% річних за користування простроченими сплатою відсотками за користування кредитними коштами у сумі 190,99 дол. США, що еквівалентно 4091 грн.
Ці висновки місцевого та апеляційного суду ґрунтуються на матеріалах справи, нормах чинного законодавства та сформованій судовій практиці, зокрема, постанові Вищого господарського суду України від 21.07.2015 р. у справі № 910/23754/14.
Колегія суддів погоджується і з висновками місцевого суду щодо відмови у задоволені позовних вимог в частині стягнення з відповідача штрафу у загальній сумі 2000 грн. з огляду на наступне.
Згідно п. 4.4 договору у разі порушення п. 3.3.12 договору (протягом дії договору позичальник повинен надавати кредитодавцю щоквартально, не пізніше 25 числа першого місяця кварталу, наступного за звітним, належним чином засвідченні бухгалтерський баланс, звіт про фінансові результати та розшифровки дебіторської та кредиторської заборгованості) позичальник зобов'язаний сплатити банку штраф у розмірі 0,1 % від суми кредиту.
Відповідно до ч. 1 ст. ст. 546, 548 ЦК України виконання основного зобов'язання може забезпечуватися, зокрема, неустойкою.
Згідно ч. ч. 1, 2 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредитору у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Зазначений пп. 3.3.12 укладеного сторонами договору не є основним зобов'язанням за кредитним договором і не зобов'язує позичальника передати кредитору грошову суму або інше майно, отримане за цим договором, у зв'язку з чим колегія суддів вважає, що місцевий суд дійшов до правомірного та обґрунтованого висновку про те, що підстави для задоволенні позовних вимог щодо стягнення штрафу у сумі 2000 грн. - відсутні та рішення в цій частині не оскаржено жодною із сторін у справі.
Враховуючи вищевикладене, визначаючи суми вимог, які належить задовольнити, у гривневому еквіваленті, колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про те, що суму заборгованості належить визначити за встановленим Нацбанком України станом на 27.05.2015 р. курсом гривні стосовно долара США, який дорівнює 21 грн. 42 коп. за 1 дол. США.
Посилання скаржника на те, що місцевим судом не обґрунтовано відхилено клопотання про зупинення провадження по справі є голослівними, оскільки заявником взагалі не надано доказів того, що господарським судом м. Києва до свого провадження прийнята позовна заява відповідача до Банку про визнання спірного договору недійсним, а крім того, у разі майбутнього прийняття такої заяви позивача до провадження суду та ухвалення судового рішення про задоволення цих позовних вимог відповідач не позбавлений можливості звернутися до суду по цій справі із заявою про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.
З цих же підстав колегією суддів відхилено і клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі заявлене останнім в процесі перегляду справи в апеляційному порядку.
Крім того, у п. 2.8. постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24.11.2014 N 1 «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з кредитних договорів» зазначено, що вирішуючи питання щодо зупинення провадження у справі на підставі частини першої статті 79 ГПК, господарським судам слід враховувати викладене в пункті 3.16 пункту 3 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 26.12.2011 N 18 "Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України" та виходити з того, що порушення провадження у справі, предметом спору в якій є визнання недійсним кредитного договору, не перешкоджає з'ясуванню обставин у справі, в якій предметом спору є повернення кредиту та сплата відсотків за ним.
Твердження скаржника щодо безпідставного не зарахування Банком зустрічних вимог відповідача є помилковими з огляду на наступне.
Відповідно до ст. 601 ЦК України зобов'язання припиняється зарахуванням зустрічних однорідних вимог, строк виконання яких настав, а також вимог, строк виконання яких не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги. Зарахування зустрічних вимог може здійснюватися за заявою однієї із сторін.
За правовою природою припинення зобов'язання зарахуванням зустрічної вимоги це - одностороння угода, яка оформляється заявою однієї з сторін, і не потребує згоди іншої сторони, а якщо вона не погоджується з проведенням такого зарахування, вона вправі на підставі ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України звернутися за захистом своїх охоронюваних законом прав до господарського суду. Аналогічну правову позицію висловлено Вищим господарським судом України у постанові від 22.07.2004 у справі № 15-03/186.
Як вбачається з матеріалів справи, 17.12.2014 р. відповідач на підставі ст. 601 ЦК України звернувся до Банка із заявою про зарахування зустрічних однорідних вимог, а саме: боргу за спірним договором кредиту у сумі 72648 грн.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» з дня призначення уповноваженої особи Фонду призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Уповноважена особа Фонду від імені Фонду набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення.
Як вбачається з матеріалів справи, зокрема, з рішення Виконавчої дирекції Фонду гарантування вкладів фізичних "Про виведення з ринку та запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «Всеукраїнський Акціонерний банк» № 128 від 24.11.2014 р. розпочато процедуру виведення Банку з ринку, запроваджено тимчасову адміністрацію та призначено уповноважену особу Фонду на тимчасову адміністрацію в Банку - п. Славкіна М.А.
Згідно п. 4 ч. 5 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється зарахування зустрічних однорідних вимог, якщо це може призвести до порушення порядку погашення вимог кредиторів, встановленого цим Законом.
Відповідно до п. 1 ч. 5 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» під час тимчасової адміністрації не здійснюється задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банк.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками місцевого суду про те, що зарахування зустрічних однорідних вимог на підставі п. 4 ч. 5 ст. 36 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» на час запровадження тимчасової адміністрації банку - заборонено законом, внаслідок чого протилежні твердження скаржника до уваги прийнятими бути не можуть.
Правомірно, відповідно до вимог ст. ст. 44, 49 ГПК України, місцевим судом здійснений розподіл судових витрат по справі та з відповідача до Державного бюджету України стягнуто 73080 грн. витрат зі сплати судового збору за розглянутий судом позов.
При викладених обставинах колегія суддів вважає, що рішення місцевого суду прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, відповідає фактичним обставинам і матеріалам справи, а підстави, передбачені ст. 104 ГПК України, для його зміни чи скасування відсутні.
Керуючись ст. ст. 99, 101- 105 ГПК України, колегія суддів, -
Рішення господарського суду Миколаївської області від 27.05.2015 р. у справі № 915/362/15 - залишити без змін, а апеляційну скаргу Дочірнього підприємства "Торжок" - без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.
Головуючий суддя: Шевченко В.В.
Судді: Діброва Г.І.
Лисенко В.А.