ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01601, м. Київ, вул. Командарма Каменєва 8, корпус 1
м. Київ
07 серпня 2015 року (в порядку письмового провадження) № 826/9540/15
за позовом
Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів
до
Товариства з обмеженою відповідальністю "Алден-Вет"
про
стягнення заборгованості
Обставини справи:
Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - позивач) звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Алдент-Вет» (далі - відповідач) про стягнення адміністративного-господарських санкцій та пені у розмірі 9 964, 57 грн.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що відповідачем всупереч Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» не виконано 4-х відсоткового нормативу призначеного для працевлаштування інвалідів, в зв'язку з чим до останнього було застосовано адміністративно-господарська санкція та пеня.
Представник відповідача проти позову заперечив, з підстав викладених в письмових запереченнях, що долучені до матеріалів справи.
На підставі ч. 4 ст. 122 КАС України судом ухвалено про перехід до подальшого розгляду справи в порядку письмового провадження.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача та відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
встановив:
Товариство з обмеженою відповідальністю «Алден-Вет» 02.03.2015 подало до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2014 по формі №10-ПІ, згідно якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу фактично за рік становить - 12, з них середньооблікова кількість штатних працівників, якім відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність - 0, кількість інвалідів штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні - 1.
Позивач вказує, що відповідачем не виконано 4-х відсоткового нормативу призначеного для працевлаштування інвалідів у відповідності до Закону України ««Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», а саме не працевлаштовано одного інваліда.
Вирішуючи спір по суті суд виходить з наступного.
Основи соціальної захищеності інвалідів в Україні, гарантії їм рівних з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами визначено Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» № 875-XII від 21.03.1991 (далі - Закон № 875-XII)
Згідно ст. 18 вказаного закону забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
З аналізу вказаного судом вбачається, що обов'язком підприємств є:
по-перше, зобов'язання виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів (у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством);
по-друге, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів;
по третє, звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Вказаний перелік обов'язків підприємства є вичерпним.
Таким чином, з урахування вищевикладеного, можна зробити висновок, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатися пошуком інвалідів для працевлаштування. Вказана правова позиція підтверджена, зокрема, у постанові Верховного суду України від 16.04.2013 року у справі №21-81а13.
Поряд з цим, приписи ст. 19 Закону № 875-XII передбачають, що для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів.
Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Відповідно ст. 218 частини першої статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин не відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Так, у постанові Верховного суду України від 02.04.2013 по справі №21-95а13 зазначено наступне «..Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією та Законом України від 25 червня 1991 року N 1251-ХІІ, а є заходом впливу на правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення... Частиною другою статті 20 Закону N 875-ХІІ передбачено, що учасник господарських відносин відповідає, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що він вжив усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення….».
Частино 1 ст. ст. 244-2 КАС України визначено, зокрема, що висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 237 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
З аналізу вказаного в сукупності, судом вбачається що при вирішенні питання про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені відповідно до ст. 20 Закону № 875-XII слід досліджувати наявність факту скоєння юридичною особою правопорушення та встановлення факту не вжиття останнім всіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.
Так, матеріали адміністративної справи свідчать, що відповідачем подавалася звітність за формою №3-ПН до Київського міського центру зайнятості на протязі 2014 року, зокрема, 03.04.2014. У вказаному звіті містяться відомості щодо відкритих вакансій у кількості, що відповідає встановленим нормам Закону 875-XII. Окрім того, в матеріалах справи наявний лист №07-2278 від 20.05.2015 Печерського районного центру зайнятості, де зазначено, що протягом 2014 року безробітні з числа інвалідів, що перебували на обліку в Печерському районному центрі зайнятості, зокрема, до ТОВ «Алден-Вет» не направлялися.
Як пояснив представник відповідача в судовому засіданні, звіт за формою №3-ПН ним подавався не кожного місяця, а з врахуванням наявних (відкритих) вакансій. Суд наголошує, що Законом №875-XII не встановлено обов'язку підприємства подавати звітність «Інформація про попит на робочу силі (вакансії) по формі №3-ПН кожного місяця. Таким чином, суд приходить до висновку, що Товариством з обмеженою відповідальністю вживалися дії щодо забезпечення працевлаштування інвалідів, однак інваліди до відповідача з метою їх працевлаштування не направлялися.
В той же час, слід зауважити, що позивачем не надано доказів, що відповідачем:
по-перше не створювалися місця для інвалідів;
по-друге відмовлено у працевлаштуванні інвалідів, які зверталися до підприємства самостійно або за направленням центру зайнятості.
За таких обставини, враховуючи те, що відповідачем подавався звіт за формою 3-ПН, доказів порушення відповідачем статті 18 Закону № 875-XII позивачем не надано, а судом не встановлено, суд дійшов до висновку про вжиття ТОВ «Алден-Вет» усіх залежних від нього заходів щодо створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, а відтак відсутні підстави для застосування адміністративно-господарської санкції та пені.
Аналогічна правова позиція підтверджена Верховним Судом України у постанові від 20 червня 2011 року у справі № 21-60а11.
Інші доводи позивача не спростовують вищевикладеного.
З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів, а відтак у позові слід відмовити.
Керуючись ст. ст. 69-71, 94, 160-165, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
В задоволенні позову адміністративного позову відмовити.
Постанова набирає законної сили в порядку передбаченому ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена в апеляційному порядку повністю або частково за правилами, встановленими ст. ст. 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги.
Суддя О.В. Кротюк