05 серпня 2015 р.м.ОдесаСправа № 815/2365/15
Категорія: 3.4 Головуючий в 1 інстанції: Андрухів В. В.
Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду
у складі: судді доповідача - головуючого - Шляхтицького О.І.,
суддів: Джабурія О.В., Крусяна А.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 травня 2015 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 до Державної міграційної служби України про скасування рішення №127-15 від 27.02.2015 року та зобов'язання вчинити дії, -
У квітні 2015 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 звернувся з адміністративним позовом про визнання рішення ДМС України від 27.02.2015 року № 127-15 неправомірним, його скасування, зобов'язання ДМС України прийняти рішення про визнання ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог зазначалось, що 06.04.2015 року він отримав повідомлення ОСОБА_3 у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області за №188 від 19.03.2015 року про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видане на підставі рішення ДМС від 27.02.2015 року № 127-15.
Позивач поясняв, що є громадянином республіки ОСОБА_4, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_1, за національністю пуштун, за віросповіданням мусульманин-суніт. Позивач зазначив, що причиною виїзду з країни громадянського походження стало побоювання за власне життя, через переслідування з боку представників терористичного угрупування «Талібан». Позивач також зазначив, що у нього з братом був магазин - дукан і таліби не давали їм працювати, вимагали від них гроші. Вони вимагали або співпрацювати з ними, або допомагати їм грошима. Батько позивача один раз дав їм гроші, та через 3-4 місяці вони знову почали вимагати гроші, але у позивача не було такої можливості та більше грошей вони не давали. Таліби сказали батькові позивача, що він воював проти них, був членом комуністичної партії, військовим та вимагали 30 000 доларів, але батько позивача сказав, що такої суми в нього немає. Таліби сказали, якщо позивач не дасть їм гроші, нехай один із синів воює разом з ними, на їх боці проти держави. У сім'ї позивача не було можливості дати їм ці гроші та воювати проти держави вони також не хотіли. Позивач зателефонував своєму дяді, який проживає в Україні, і він вислав запрошення на його ім'я та на ім'я його брата, після чого вони в 2005 році виїхали до України.
Позивач вважав вищевказане рішення відповідача незаконним та таким, що підлягає скасуванню, оскільки воно приймалось без врахування та без дослідження всіх обставин, які мають значення і стосуються справи, з формальних підстав, внаслідок чого порушені його права.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 20 травня 2015 року у задоволенні адміністративного позову було відмовлено.
Не погоджуючись з даною постановою суду ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу.
В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи, у зв'язку з чим просить його скасувати та ухвалити нову постанову, якою адміністративний позов задовольнити.
Розглянувши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку про відсутність підстав для її задоволення.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 є громадянином ОСОБА_4, уродженцем ІНФОРМАЦІЯ_2, на момент вибуття з країни громадянського походження проживав у провінції Хост, за національністю пуштун, за віросповіданням мусульманин-суніт. Рідна мова - пушту, також володіє російською мовою та урду. Неодружений, дітей не має. В період з 1989 по 1995 роки навчався в школі “Мотавасіта” в пров. Хост, ОСОБА_4, з 1995 по 2001 роки навчався в школі «Ліса» в пров. Хост, ОСОБА_4.
Судом також встановлено, що ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 вибув з ОСОБА_4 14 грудня 2005 року авіарейсом м. Кабул - м. Баку - м. Київ офіційно, на підставі національного паспорту № ОR1282752 та одноразової візи № Y05688038. Позивач потрапив на територію України разом з братом на установчі дані ОСОБА_5 Массуд Сідік.
В країні громадянського походження залишились проживати близькі родичі позивача, а саме: матір -Парі - ІНФОРМАЦІЯ_3 пров. Хост, ОСОБА_4, батько - ОСОБА_5 - ІНФОРМАЦІЯ_4 пров. Хост, ОСОБА_4, сестра - Мар'я ОСОБА_5 -ІНФОРМАЦІЯ_5 пров. Хост, ОСОБА_4.
19.07.2006 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_5 звернувся до ОСОБА_3 міграційної служби в Одеській області із заявою № 37 про надання захисту в Україні.
06 березня 2007 року у відповідності до абз. 5 ст.10 Закону України “Про біженців” Державним комітетом України у справах національностей та міграції прийнято рішення №948 про про відмову особі у наданні статусу біженця в Україні.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 18.10.2010 року по справі № 2а-1991/08 позивачу відмовлено у визнанні нечинним рішення Державного комітету України у справах національностей та міграції від 06.03.2007 року №984 та зобов'язання відповідача надати статус біженця. Вказана постанова набрала законної сили.
28.03.2014 року ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 повторно звернувся до ОСОБА_3 у справах біженців ГУДМС України в Одеській області із заявою № НОМЕР_1 78 про надання захисту в Україні.
25 квітня 2014 року наказом № 73 заступника начальника ОСОБА_3 у справах біженців ГУДМС України в Одеській області у відповідності до ст.8 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” прийнято рішення здійснити оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_6, особова справа №2014OD0078.
05 січня 2015 року за результатами розгляду особової справи №2014OD0078 громадянина ОСОБА_4 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 у справах біженців ГУДМС України в Одеській області на підставі абз. 4 п.1 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” складено висновок щодо відмови громадянину ОСОБА_4 ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
27 лютого 2015 року рішенням Державної міграційної служби України № 127-15 позивачу було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до абз. 4 ч.1 ст.6 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту” як особі, стосовно якої встановлено, що умови передбачені п.1 та п.13 ч.1 ст. 1 Закону відсутні.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що оскаржуване рішення ДМС України від 27.02.2015 року № 127-15, якими позивачу ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є законним та обґрунтованим.
Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 2, 7, 10, 11, 70, 71 КАС України, Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
За змістом п.1 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
На підставі пункту 4 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
За правилами пункту 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" - особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
У відповідності ч.5 ст.10 Закону за результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Необхідність доказування наявності умов для надання статусу біженця знаходить своє підтвердження у міжнародно-правових документах. Згідно з п. 195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця ОСОБА_3 Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
На підставі приписів Конвенції про статус біженців 1951 року та ст.1 Закону України “Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту”, поняття “біженець” включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме: расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Водночас, “побоювання стати жертвою переслідувань” складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи “побоювання”. “Побоювання” є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. ОСОБА_1 під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальна інформація по країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
До того ж, ОСОБА_6 Європейського Союзу “Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту” від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
В порушення вимог ОСОБА_6 Європейського Союзу від 27.04.2004 № 8043/04 позивачем наводилися суперечливі факти, що викликає у суду обґрунтовані сумніви у правдоподібності тверджень позивача.
Під час першого звернення за захистом в Україні в 2006 році, в заяві від 19.07.2006 року позивач стверджував, що перший лист із погрозами від талібів його батько знайшов на подвір'ї свого будинку. Батько заявника передав вказану у листі суму, 3000 доларів, та віддав її чоловікам у мечеті. Другий лист із погрозами від талібів родина позивача отримала через один рік, в ньому висувались вимоги щодо приєднання позивача та його брата до талібів або сплати матеріальної допомоги на їхню користь у вигляді 3000-3500 доларів. Третій лист із погрозами позивач отримав через сім місяців, таліби вимагали від родини заявника 25000 доларів. Під час повторного звернення 28.03.2014 року позивач розповів, що перший лист з грозами від талібів, в якому йшла мова про викрадення або вбивство позивача та його брата, батькові позивача підкинули в мечеті, яку відвідувала родина позивача. Лист було адресовано на ім'я батька позивача. Щоб відкупитись від талібів, батько позивача сплатив 3000 доларів, написавши листа талібам та залишивши гроші в мечеті. Другий лист із погрозами на адресу позивача та його брата надійшов через півтора - два місяці. На цей раз таліби вимагали від родини позивача суму у вигляді 20000 доларів, позивачу невідомо, чи сплатив його батько ці гроші талібам. Через півтора - два місяці таліби знову підкинули листа, в якому вимагали від позивача та його родини 30000 доларів.
До того ж, під час звернення за захистом в Україні в 2006 році, в заяві від 19.07.2006 року позивач надав інформацію щодо свого викрадення, а саме, вночі до його будинку прийшли невідомі в масках, зв'язали позивача та його брата, зав'язали їм очі, вивели з будинку, посадили до автомобіля та привезли до якоїсь кімнати. У полоні позивач та його брат перебували протягом 11-12 діб, після чого їх разом із братом вивезли в автомобілі та залишили в центрі міста. Під час повторного звернення 28.03.2014 року позивач розповів, що через відмову батька сплатити талібам гроші, позивача та його брата було викрадено талібами. Позивача та брата із зав'язаними очима пішки привели до старого будинку у лісі. За словами позивача, у полоні вони перебували протягом 3-4 днів, після чого їх із братом пішки вивели із будинку та залишили у місті.
Тобто, під час 1-го та 2-го звернень за захистом позивач надав інформацію про обставини вимагання талібами грошей, викрадення та тримання його з братом в полоні, яка істотно відрізняється одна від одної, що свідчить про неправдивість тверджень позивача.
Також під час звернення за захистом в Україні в 2006 році, в заяві від 19.07.2006 року позивач стверджував, що після визволення з полону до моменту фактичного виїзду з ОСОБА_4 пройшло 7-8 місяців. Протягом цього часу позивач та його брат проживали у м. Кабул та чекали на оформлення документів для виїзду до України. Під час повторного звернення 28.03.2014 року позивач розповів, що викрадення талібами сталося восени 2005 року, в жовтні 2005 року він отримав запрошення до України та фактичний виїзд з ОСОБА_4 відбувся 14.12.2005 року, але під час додаткового протоколу співбесіди, позивач стверджував, що викрадення відбулось влітку 2005 року, через півтора-два місяці після визволення, він виїхав з ОСОБА_4.
Викладені суперечності в поясненнях позивача суд також вважає істотними.
Проведеним аналізом інформації з відкритих компетентних джерел по країні походження, а саме звіту Європейського бюро з питань надання притулку - «ОСОБА_4. Стратегії Талібану - вербування бойовиків» (адреса доступу http://www. refworld. org. ru/pdfid/52f4aa844. pdf) встановлено, що випадки примусового вербування молоді бойовиками радикального руху «Талібан» не є характерними в сучасному ОСОБА_4: Місцеві та незалежні польові командири, лідери племені і духовні особи в основному сприяють поповненню військових сил повстанців в ОСОБА_4. В цілому можна стверджувати, що місцеві структури- командир, плем'я, сім'я або медресе - є головними центрами вербовки бійців. В основному застосування Талібаном прямого насильства або лестощів за відмову приєднатися до їх армії не характерно для нинішнього повстання в ОСОБА_4. Зустрічаються випадки примусового вербування бойовиків, але вони скоріше являють собою виключення.
Таліби розглядали табори біженців як єдині місця, де вони могли вдатися до примусового набору бійців. Таліби змушували сім'ї відправляти одного чоловіка на службу. Примусове вербування не було характерною рисою конфлікту. Повстанці вдавалися до такої практики в одиничних випадках. Використання прямого примусу відбувалося тільки в районах, що знаходяться під їх контролем, щоб змусити чоловіків служити в якості охоронців.
У ході місії з розслідування обставин в ОСОБА_4, проведеної з 25 лютого по 4 березня 2012 року Датської імміграційною службою, Афганська незалежна комісія з прав людини (Afghanistan Independent Human Rights Commission) заявила, що «немає ніяких повідомлень про примусове вербування з боку талібів, і більшість новобранців приєдналися добровільно» (Giustozzi, A., Ibrahimi, N. (http://www.areu.org.af/EditionDetails.aspx? EditionId=573&ContentId=7&Paren tId=7&Lang=en-US) Landinfo (http://www. landinfo. по/asset/1985/1/1985_l.pdf) Danish Immigration Service (http://www.nyidanmark.dk/NR/rdonlyres/3FD55632-770B-48B6-935C-827E83C18AD8/0/FFMrapportenAFGHANISTAN2012Final. pdf).
Отже, не можливо достовірно підтвердити наявність будь-яких переслідувань позивача з боку представників угрупування «Талібан» або інших державних чи недержавних агентів.
На даний час деякі міжнародні правозахисні організації розглядають наявну ситуацію в ОСОБА_4 з позиції «внутрішнього збройного конфлікту не міжнародного характеру» ( http://www, refworld. org/docid/511 e1 ecc2. html), а саме: «В ОСОБА_4 триває збройний конфлікт неміжнародного характеру, в якому Афганським національним силам безпеки (AНСБ), які підтримуються міжнародними збройними силами, протистоїть ряд антиурядових формувань (АПФ), а саме, рух Талібан, мережа Хаккані і Хезб-і-Ісламі Гульбудин Хекматіяр.»
Приймаючи до уваги постійне місце проживання заявника та проаналізувавши інформацію по країні походження, суд першої інстанції вірно дійшов висновку, що соціально-політична ситуація по регіонах ОСОБА_4 має відмінності з точку зору зменшення напруженості та поступового покращення ситуації в великих містах та районних центрах країни.
Аналізом наданих матеріалів разом із наявною інформацією по країні громадянського походження позивача можливо підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної і не вибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до заявника нелюдського поводження або катування у разі повернення на Батьківщину, в регіоні постійного проживання позивача наразі відсутні будь-які відкриті збройні конфлікти. Останнє місце проживання позивача на Батьківщині перед виїздом в Україну - столиця ОСОБА_4 м. Кабул.
Згідно рекомендацій УВКБ ООН щодо оцінки потреб міжнародного захисту стосовно шукачів притулку з ОСОБА_4 за 2013 рік (http://www.refworld. org/cgi- bin/texis/vtx/rwmain/opendocpdf.pdf?reldoc=y&docid=526792654) «Розширені критерії у відповідності з мандатом УВКБ ООН, регіональне законодавство і додаткові форми захисту: У світлі даних подій УВКБ ООН вважає, що особи, є вихідцями з районів, охоплених конфліктом між проурядовими силами і антиурядовими формуваннями, або з районів, контрольованих антиурядовими формуваннями, як описано вище, можуть потребувати міжнародного захисту. Ті особи, які не відповідають критеріям статусу біженця, що містяться в Конвенції 1951 року, можуть мати право на міжнародний захист на підставі розширених критеріїв у відповідності з мандатом УВКБ ООН по причинам серйозної загрози їх життю, фізичної недоторканності чи волі внаслідок обстановки загального насильства або подій порушують громадський порядок».
Важливим є той факт, що правоохоронні органи ОСОБА_4 проводять регулярні операції з виявлення та знищення представників терористичного угруповання «Талібан», в тому числі на території постійного місця проживання позивача - м. Кабул (http://afghanistan. ru/doc/79206.html): «КАБУЛ, 27 жовтня. За підсумками недавніх операцій ОСОБА_3 національної безпеки ОСОБА_4 в різних частинах країни були здобуті кілька груп бойовиків, причетних до підготовки ряду атак.» «За минулу добу афганські правоохоронні органи провели в країні серію зачисток, за підсумками яких, згідно зі звітами, були вбиті не менше 38 бойовиків «Талібану» і заарештовано ще 15. Як повідомили пресі офіційні представники Міністерства внутрішніх справ ІРА, вищезазначені операції проходили на території провинций Нангархар, Капіса, Лагман, Балх. Забуль і Гельманд.».
На підставі матеріалів справи в ході судового розгляду встановлено, що позивач не переслідувався в країні громадянського походження за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Тому відсутні підстави для надання позивачу статусу біженця.
Щодо додаткової форми захисту, характерною рисою такої категорії осіб є невідповідність критеріям статусу біженця з одного боку і неможливість повернення в свою країну через певні причини з іншого боку.
За правилами п. 13 ч.1 ст.1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" - особа, яка потребує додаткового захисту - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Враховуючи на встановлені факти, неправдоподібність наданої позивачем інформації про його переслідування та неможливість повернення до країни громадянської належності, в ході судового розгляду не встановлено існування загрози життю, безпеці чи свободі позивача ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 в країні походження через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав позивача. Тому відсутні підстави для надання позивачу додаткового захисту.
Отже, на підставі викладеного колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що оскаржуване рішення ДМС України від 27.02.2015 року № 127-15, якими позивачу ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є законним та обґрунтованим.
Відповідно до ст.71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.72 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
В ході розгляду справи позивач не довів суду ті обставини, на які він посилався в обґрунтування заявлених вимог, а відповідач надав суду належні докази на підтвердження своїх заперечень проти позову.
Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у ст.2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на суб'єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів, а також на невірному тлумаченні норм матеріального права. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.
Таким чином, на підставі встановлених в ході судового розгляду обставин, суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.
Враховуючи все вищевикладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції порушень матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ч. 1 ст. 195, 197, п. 1 ч. 1 ст. 198, ст. 200, п. 1 ч. 1 ст. 205, ст. 206, ч.5 ст. 254 КАС України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3 залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 20 травня 2015 року у справі № 815/2365/15 - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий: О.І. Шляхтицький
Суддя: О.В. Джабурія
Суддя: А.В. Крусян