ІМенем УКраїни
29 липня 2015 рокум. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Мартинюка В.І.,
суддів: Касьяна О.П., Наумчука М.І.,
Остапчука Д.О., Писаної Т.О.,
розглянувши цивільну справу за позовом публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» до ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки, за зустрічним позовом ОСОБА_3 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Суслова Надія Борисівна, про визнання недійсними кредитного договору та договору іпотеки, за касаційними скаргами ОСОБА_3 та Шуліки Аліни Володимирівни, яка діє від імені публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк», на рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 4 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року,
У липні 2013 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з указаним позовом. Зазначало, що 6 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № DN80FІ00000102, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 15 300 доларів США зі сплатою 9,96 % річних строком до 7 серпня 2027 року. На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та позичальником укладено договір іпотеки № DN80FІ00000102, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 загальною площею 50,20 кв. м, житловою площею 29,10 кв. м. Посилаючись на те, що позичальник неналежно виконує зобов'язання за кредитним договором, просило задовольнити позов.
У вересні 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовом. Вказував, що при укладенні кредитного договору банк навмисно ввів його в оману щодо суттєвих умов договору, приховав від нього реальну процентну ставку, не надав належної інформації про умови кредитування, не попередив про валютні ризики під час виконання зобов'язань за договором. Тому вважав, що наведені обставини є підставою для визнання цього договору недійсним. У зв'язку із недійсністю останнього є недійсним і договір іпотеки, яким забезпечувалось виконання основного зобов'язання.
Рішенням Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 4 грудня 2014 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року, в задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
ОСОБА_3 звернувся до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ із касаційною скаргою, в якій просить оскаржувані судові рішення в частині відмови в задоволенні зустрічного позову скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення зустрічного позову.
У поданій Шулікою А.В., яка діє від імені ПАТ КБ «Приватбанк», касаційній скарзі ставиться питання про скасування судових рішень у частині відмови в задоволенні первісного позову з підстав неправильного застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права й ухвалення в цій частині нового рішення про задоволення первісного позову.
Розглянувши справу колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга Шуліки А.В., яка діє від імені ПАТ КБ «Приватбанк», підлягає частковому задоволенню, а касаційна скарга ОСОБА_3 - відхиленню.
Судом встановлено, що 8 серпня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитний договір № DN80FІ00000102, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 15 300 доларів США зі сплатою 9,96 % річних строком до 7 серпня 2027 року.
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між банком та позичальником укладено договір іпотеки № DN80FІ00000102, предметом якого є квартира АДРЕСА_1 загальною площею 50,20 кв. м, житловою площею 29,10 кв. м.
Згідно положень ст. ст. 202
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦПК України
Відповідно до ч. 2 ст. 548 ЦК України недійсність основного зобов'язання (вимоги) спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Звертаючись в суд з позовом до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про визнання кредитного договору недійсним, ОСОБА_3 зазначав про те, що банком приховано від нього реальну проценту ставку та розмір щомісячних платежів, не попереджено про валютні ризики і не надано належної інформації про умови кредитування.
Розмір фактично нарахованих йому місячних платежів складає 260,61 долари США, а не 197,61 доларів США, сплата яких в такому розмірі була передбачена умовами договору.
Як вбачається із наданого банком розрахунку платежів на погашення кредиту, який долучений до справи (а. с. 114 т. 2), нараховані до сплати банком щомісячні платежі складають 197, 61 доларів США, як і передбачено п. 1. 1 кредитного договору.
Неправильне, на думку ОСОБА_3, визначення банком розміру заборгованості і її обрахування у поданому позові на час його подання для її зазначення у рішенні про звернення стягнення на предмет іпотеки на погашення такої заборгованості, не може тягти за собою недійсність кредитного договору.
Визначення розміру заборгованості та правильність його обрахування підлягає доведенню і перевірці при вирішенні спору про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Згідно анкети-заяви ОСОБА_3 на придбання нерухомості в кредит, яка подавалась ним позивачу з метою отримання кредиту, він ознайомлений і погодився з умовами кредитування та підтвердив надання йому повної інформації щодо умов кредитування та іншої інформації, визначеної у цій заяві, тому суди обґрунтовано вважали, що позичальнику при укладенні кредитного договору у повному обсязі була надана інформація, необхідність надання якої банком споживачу передбачена чинним законодавством.
Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
Судом встановлено, що договір іпотеки посвідчено приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б. 8 серпня 2007 року, тобто в день укладення кредитного договору, ним забезпечувалось виконання останнього, і він є укладеним саме з цієї дати.
Посилання ОСОБА_3 на те, що договір іпотеки укладений раніше ніж основний договір безпідставні.
З огляду на викладене, суди дійшли правильного висновку, що підстави для визнання договорів недійсними виходячи з наведених ОСОБА_3 обставин відсутні.
Доводи касаційної скарги ОСОБА_3 не спростовують наведеного, і викладених в судових рішеннях висновків в частині вирішенні його позову, вони ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, підстави для їх скасування відсутні.
Відмовляючи у задоволенні позову публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» про звернення стягнення на предмет іпотеки, суд першої інстанції з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що оскільки позичальник одержав кредит в іноземній валюті, на забезпечення його виконання було передано в іпотеку квартиру, загальна площа якої не перевищує 140 кв. м, вказане нерухоме майно використовується як місце постійного проживання ОСОБА_3, іншого житла у нього не має, то звернення стягнення на нього не може бути проведене з урахуванням положень Закону України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті".
Проте повністю з такими висновками погодитися не можна.
Відповідно до ч. 1 ст. 33 Закону України "Про іпотеку" у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.
Суди, вирішуючи вимоги про звернення стягнення на предмет іпотеки, не врахували того, що Законом України "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" не встановлено, що іпотека припиняється, а передбачено заборону примусового звернення стягнення на нерухоме майно, яке використовується як місце постійного проживання.
Виходячи із ст. 3 вказаного Закону він носить тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості.
Оскільки цим Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, в т. ч. тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права.
Дія вказаного Закону на час ухвалення рішення, у разі задоволення позову за наявності для цього підстав, може тягти за собою визначення порядку його виконання, зокрема, вказівки на те, що рішення не підлягає примусовому виконанню на період чинності вказаного Закону.
Тому, суди дійшли передчасного висновку про неможливість ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки в період дії зазначеного Закону.
При цьому суд касаційної інстанції виходить також із правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України, прийнятої за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення в порядку Глави 3 Розділу V ЦПК України у справі № 6-58цс15 від 27 травня 2015 року.
Вказаний висновок щодо застосування норм права, відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України, має враховуватись іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм.
Порушення судами при розгляді справи норм процесуального права (ст. ст. 10, 60, 179 ЦПК України) унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для її правильного вирішення в частині позову публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», тому оскаржувані в цій частині рішення не можуть вважатись законними і обґрунтованими та в силу ст. 338 ЦПК України підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,
Касаційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, а касаційну скаргу Шуліки Аліни Володимирівни, яка діє від імені публічного акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк», задовольнити частково.
Рішення Самарського районного суду м. Дніпропетровська від 4 грудня 2014 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 січня 2015 року в частині вирішення позову публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
В іншій частині оскаржувані судові рішення залишити без змін.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий В.І. Мартинюк
Судді:О.П. Касьян М.І. Наумчук Д.О. Остапчук Т.О. Писана